Алексин Фоллмут – Шістка Атласа (страница 81)
— Ні. — Гідеон скривив губи в незбагненно добрій усмішці. — Тобі в жодному разі не можна здаватися. Я лише намагаюся допомогти.
Ніко виснажено видихнув.
Повертайся, тут безпечно, йди додому.
— Виміри, Ніколасе, виміри. Думай не просто масштабно, думай безформно. Думай нескінченно.
— Гідеоне,
— Послухай, Нікі, у твоїх чарах є пролом. Великий.
— Це...
— Тільки не кажи, що це неможливо.
Він смутно побачив, як Гідеон наблизився до прутів решітки.
— Дивись сюди, – промовив він, і все трапилося, не встиг Ніко й голови підняти.
Примарна, безтілесна рука торкнулася його щоки.
Це була рука Гідеона. Жест вийшов ніжним, заспокійливим. Неможливо.
Ніко заплющив очі й знову відчув полегшення. Неможливо.
Ліббі немає. Ліббі немає. Ліббі немає.
Неможливо.
— Це спогад, – пояснив Гідеон, і Ніко відчув легкі поштовхи в просторі сну. Земля під ногами затремтіла, і його відкинуло назад у часі, де він відчув запах диму і почув крик.
Ліббі зникла незабаром після того, як покинула його кімнату. Скільки її не було? Хвилин п'ять? Десять – щонайбільше. Ніко відклав ножі (погана поведінка хороша, лише коли є кому тебе за неї побранити) і задрімав, але тут його розбудило викривлення атмосфери. Це Ліббі створювала перешкоди у вигляді хвиль. Ніко сильно покладався на її здатність уловлювати їх – навіть занадто сильно, – але в той момент хвилею була вона сама. Небезпеку він усвідомив, лише вловивши запах диму.
Відчуття, що він втратив звичний зв'язок із реальністю – запобіжник, необхідний, щоб функціонувати, виживати, – накрило його хвилею раптової нудоти.
«Вимірювання, Ніколас, вимірювання».
Ніко підніс руку до очей, намагаючись усвідомити все крізь апатію неспокійного сну.
— Спогад? – глухо перепитав він.
— Час, – сказав, знизуючи плечима, Гідеон. — Я ж казав, ще один вимір.
Час. Сука, що за маячня. Усе це – чортова маячня. Ніко відчув, як гострі голки незгоди пронизують хвилю дрімоти, що притупляє.
— Ти думаєш, вона десь в іншому часі?
— Я думаю, що ти тільки там її й не шукав.
Ні, звісно ж.
— Обсяг енергії, який знадобився б на те, щоб зламати тимчасові охоронні чари... просто немислимий, незбагненний, – пробурмотів Ніко, копаючись у пам'яті. — До того ж його легко відбили б інші чари. Магії занадто багато. — Його чари, чари Ліббі – їх вистачило б стримати натиск.
— Гаразд, а раптом усе не так?
— Раптом усе не так? Гідеоне, все саме так. Тут діє закон збереження енергії. Нікому не вдалося б відновити такий обсяг сил самотужки, якщо тільки...
— Якщо тільки не вдалося, – підказав Гідеон і додав: — Якщо тільки немає того, кому це по зубах.
Думка про те, що у світі є людина, наділена такою могутністю, м'яко кажучи, бентежила. Вона просто не вкладалася в голові. Ніко ще не зустрічав нікого могутнішого за себе й Ліббі, і тому якщо це була робота невідомого медита, який навіть у Товаристві не перебуває...
— Йому й не треба бути могутнішим за тебе, – сказав Гідеон. — Вистачило б дуже вузької спеціалізації. Нішевої, якщо не сказати штучної.
— Припини, – проворчав Ніко, бо Гідеон узявся читати його думки. Це була не та телепатія, якою користувалася Паріса – вона начхати хотіла на Ніко і користувалася здібностями, а Гідеон опікувався ним і до магії не звертався. Гідеон знав Ніко як облупленого, і від усієї його турботи починало нудити, вона позбавляла рівноваги. Ніко немов загортали ковдрою, присипляли, розпалюючи в грудях благодатне тепло, що розтоплює біль.
— Допоможи мені, – сказав Ніко. Раптово в нього закінчилися сили стояти, і він упав навзнак. — Допоможи відшукати її, Гідеоне.
— Так, Ніко, добре.
— Допоможи.
— Допоможу.
— Обіцяєш?
— Так, обіцяю.
Він знову відчув дотик до щоки, тільки цього разу теплий і справжній. Він спогадом з'явився з минулого, накладаючись, як тонкий шар марлі, поверх образу тієї людини, якою він колись був.
Примарний голос Гідеона звучав одночасно у двох місцях:
— Спи міцно, Нікі. — Гідеон був далеко, у безпеці.
Заспокоївшись, Ніко нарешті заплющив очі й віддався теплим хвилям спогадів, а вони, повільно згасаючи, понесли його до безодні відпочинку.
Паріса
Ліббі не стало, і класу запропонували пройти обряд посвяти. Ритуал – черговий – призначили на кінець місяця, коли минув би рівно рік відтоді, як кандидатам запропонували шанс поборотися за місце в Товаристві.
Усі – включно з Далтоном і Атласом – три тижні безуспішно шукали Ліббі. Спочатку Паріса навіть намагалася розділити впевненість Трістана. Зрештою, вона не бажала Ліббі смерті. А своєю симпатією до його непробивної логіки, виходить, потурала вірі в те, що Ліббі – хоча б поки що – жива. Проте з плином часу Паріса, більше не вловлюючи і не відчуваючи навіть сліду думок Ліббі, втратила інтерес до її долі. Правий Трістан чи помиляється... питання спірне, от годі й думати. Він і сам це розумів, якщо вже більше про те не заговорював. Мабуть, він, як і Паріса, відчув: що б не зробили з Ліббі Роудс, вона цього напевно не пережила. Ціла вона, мертва чи застрягла одразу у двох цих станах, можливо, навіть назавжди... порожня уявна вправа. Єдиний висновок, який Паріса вважала реальним: якщо у Товариства є вороги, здатні начисто стерти з лиця землі чиюсь свідомість, то не варто губитися, треба витиснути з неї все, поки це можливо.
П'ятеро кандидатів зніяковіло влаштувалися в розфарбованій кімнаті, готові вивчати нову тему, за звичкою залишивши Ліббі вільне місце. Не те щоб вони сиділи в певному порядку, але деякі свої ритуали в них були. Зазвичай Ліббі сиділа поруч із Ніко, який зараз старанно не дивився на порожнечу по ліву руку від себе. А його розум видавав те ж саме гудіння, що й голови всіх інших: переживання втрати, як при втраті кінцівки.
Паріса ще подумала, чи була б картина такою самою, якби спорожніло місце Каллума.
— Зустрічайте, – сказав тим часом Далтон, – Вівіана Абсалон.
Решта напружилися, коли за його жестом у кімнаті з'явився труп жінки. Збереглася вона пристойно, а млявий, порожній вираз на обличчі свідчив про те, що вона б і зовсім вважала за краще не вмирати, але змирилася з неминучим. Тіло, в принципі, не постраждало, якщо не брати до уваги вміло зашитого сліду після розтину. Провели аутопсію, найімовірніше, нещодавно, а так Вівіана Абсалон лежала тихо і нерухомо, ніби заснула.
Парісу злегка замутило, варто було пригадати смерть Ліббі; скорчене і пронизане тіло, яке вони прийняли за її труп; порожнеча в тому, що зображувало її завжди мінливі, а зараз широко розплющені очі. Ось це, на відміну від того, що бачила зараз Паріса, було моторошно: руки Паріси вкривала кров, розум відмовлявся вірити в реальність, що виявилася обманкою. Уявленням.
Думка, що з кимось із них можуть зробити щось подібне, глибоко вразила Парісу, нагадавши про ставки в зовнішньому світі. Одна справа влада, і зовсім інша – смертність. Цей урок їй не можна забувати до кінця життя.
— Вівіана – сорокап'ятирічна жінка франко-італійського походження. Її помилково віднесли до смертних, – сказав Далтон, – одразу за кількома параметрами.
Із цими словами він викликав проекції зображень. Було в цих слайдах щось холодне, як і в зберіганні трупа: непомітні нотатки від руки поруч зі стрілочками, висновки зі спостережень після розтину... Зате тримався Далтон звично. Паріса тільки відчула ауру передчуття, тривожного очікування, що виходить від нього, ніби ось-ось опуститься лезо сокири.
Але не встигла вона глибше проникнути в думки Далтона, як двері в розфарбовану кімнату відчинилися. Паріса озирнулася, з цікавістю спостерігаючи, як Атлас тихо прослизає всередину. Місяцями до зникнення Ліббі він десь пропадав, а після встиг намозолити всім очі.
Це інтригувало.
Відчувши цікавість Паріси, Атлас подивився на неї і кивнув, не посміхаючись, чого ніхто більше не помітив.
Після цього він жестом попросив Далтона продовжувати.
Слухняний, Далтон заговорив далі:
— До вісімнадцятиріччя, у віці, коли більшість медитів уже демонструють ознаки магічної майстерності, вона нічим особливим не вирізнялася. Вираженого таланту до чаклунства не виявляла, тож формально ніхто не звертав уваги на те, як при ній спрацьовують сигналізації. Дев'яносто дев'ять відсотків медитів вдається ідентифікувати правильно, – нагадав Далтон, – але коли справа стосується населення приблизно в десять мільярдів, то з одним відсотком, який залишився, помилитися дуже навіть легко.
Змахом руки він змінив слайд.