Алексин Фоллмут – Шістка Атласа (страница 80)

— Ні, – відповів Гідеон.

— Звідки ти знаєш?

— Знаю, і все тут.

— Але ж це ж могло бути...

— Ні.

— Але...

— Спи, – порадив Гідеон, і Ніко замотав головою, щоб, не дай боже, у просторі його сну не з'явилися якісь льодяники, які танцюють, або овечки.

— Спершу розберуся. Зрозумію, що до чого.

— Що тобі не зрозуміло? У вас є вороги, – нагадав Гідеон. — Ліббі легко могла стати мішенню для інших організацій на кшталт вашої. Ну, або для когось конкретного.

— Вона не заручник, – сказав Ніко, у розпачі ходячи взад-вперед по своїй створеній Товариством клітці. — Я б це відразу зрозумів, просто...

Він зупинився, заморгавши, а потім насупився.

«Інша організація на кшталт вашої».

— Зачекай, – сказав він, і Гідеон відвернувся. — Почекай-почекай...

— Cálmate[26], – не дивлячись на нього, вимовив Гідеон.

— Ще чого, – відрізав Ніко, різко підхоплюючись на ноги. — Давно ти знаєш? І звідки ти це знаєш?

Гідеон подивився на нього крізь дюйми і прути решітки, що розділяють їх, а потім похмуро стиснув зуби, даючи зрозуміти, що Ніко краще не питати.

— Сука. — Ніко в люті затряс головою. — Qué cojones hiciste[27]? Скажи, що ти не знав, – відповів він собі сам, зрозумівши все і даючи волю розчаруванню. — Я на таке пішов, аби втримати її!.. Такі обережності, Гідеоне, а тут... Сука!

— Я не знімав чари для зустрічі з нею, – м'яко заперечив Гідеон. — Чекав тут.

— Боже, – видихнув Ніко і привалився чолом до ґрат. — Гідеон.

Той напружено стискав кулаки.

— Послухай мене, Ніко. — Це було тихе попередження. — Ліббі більше немає. Думаєш, я сидітиму й гадатиму, чи не станеш ти наступним?

Ніко навіть не підняв голови.

— Я погодився зустрітися з матір'ю за умови, що вона точно скаже мені, де ти і чим займаєшся. Про що, до речі, мені слід було здогадатися. Треба було тобі з самого початку мені розповісти, що це не просто...

Ніко здригнувся.

— Стипендія, – не приховуючи неприязні, закінчив Гідеон.

— Гідеон...

— Зрозуміло, був якийсь виверт. Стандартний боржок. У Ейліф для мене робота, як я й думав. — Він помовчав. — Але те, що я нарешті отримав відповідь, того варте.

Ніко заплющив очі, борючись із бажанням своєї іпостасі зі снів полетіти, немов повітряна кулька.

— І що за робота?

— Кажу ж, звичайна.

— Це як? Крадіжка?

Гідеон похитав головою.

— Потрібно декого визволити. За нагороду.

— Визволити звідки? З підсвідомості?

— Взагалі-то з активної свідомості.

Ніко зніяковіло підняв погляд і побачив, що Гідеон дивиться на нього.

— Як таке можливо?

— Тобі справді варто було вибрати більше додаткових предметів, – зітхнувши, промовив Гідеон, але побачивши, як зморщується від роздратування Ніко, знизав плечима. — У розуму є механізми, Нікі, різні рівні, і деякі функції можна замкнути всередині нього або ж не дати певним ділянкам працювати так, як належить.

— Ну, і як же ти маєш намір вломитися?

— Я й не стану, – твердо вимовив Гідеон, але Ніко це не особливо переконало. — Скажу матері, що це неможливо. Або добуду їй гроші іншим шляхом, деталі її не зацікавлять. Загалом, там видно буде. Але я знав, що вона скаже мені, де ти.

— Ейліф та ще стерва, – похмуро нагадав Ніко. — Вона ж, у принципі, просто русалка з проблемами на ґрунті азартних ігор.

— Це не проблема на ґрунті азартних ігор...

— Близько до цього, – відрізав Ніко, за що тут же поплатився головним болем. Ще гірше – Гідеон поглядом велів не перебивати його, і Ніко це не сподобалося. Головним чином тому, що подіяло.

— Це твоє Товариство – зовсім не секрет, – сказав Гідеон. — Тобто не такий уже й секретний секрет. Я б не здивувався, якби воно мало корпоративне фінансування.

— І?

— Гроші – важлива тема, Ніко. Тебе не хвилює, у кого ти опинився в кишені?

Ніко зі стогоном закинув голову.

— Гідеон. Basta.

— Ліббі немає, – нагадав Гідеон, і Ніко знову заплющив очі. — Її немає, Ніко, але ти не зникнеш.

— Ні, казав же...

— Ось саме, і знаєш чому? – глухо промовив Гідеон. — Я тобі не дозволю. Зроблю все, про що попросить мати, заради тебе. А якщо спробуєш сховатися, я тебе вистежу.

— Гідеон...

— Для тебе тут небезпечно. Тобі треба пережити ще один рік, Ніко, а ти навіть близько не так захищений, як думаєш.

— Про що ти говориш? Ти ж бачив чари. — Він сам їх відновлював. Він і Ліббі.

— Так, знаю, але ти не готовий.

— До чого? — Він готовий. Він усе перевірив. Ліббі все перевірила.

Чари непроникні. Повинні бути непроникними.

«Ліббі немає».

Неможливо.

— Якщо Ліббі жива... – почав Гідеон.

— Вона жива, – відрізав Ніко.

— Гаразд, добре, вона жива. Але де вона тоді?

Наче Ніко сам себе не запитував про те саме щодня, та все без толку.

— Ти що, пропонуєш здатися?

Частково він хотів опустити руки. Цього хотіла найменша, найслабша, але все ж таки його частина. Та сама, яка хотіла, щоб Гідеон сказав: досить, не дуркуй, повертайся додому.