Алексин Фоллмут – Шістка Атласа (страница 79)

Атлас насупився і подивився на нього з докором.

— Містере Кейн, настільки потужна ілюзія вимагала б...

— Я знаю, чого вона зажадала б, – проричав Трістан, швидко виходячи з себе через те, що доводиться повторювати, – і запевняю вас, це не вона.

Ніхто з класу ще так грубо з Хоронителем не розмовляв, але Трістану було начхати. Йому і своїх сумнівів вистачало позаочі, адже об'єктивно він розумів, як бачать його решта: його логіка хибна, і сам він поводиться як дурень. Нехай хтось проник у будинок і проніс із собою щось, це ще не означає, що Ліббі Роудс жива. Не доводить це й ілюзія на підлозі її кімнати. Невіра – і особливо невіра Атласа – дратувала Трістана. Адже знайшлася людина, яка викрала Ліббі і володіє ресурсами обдурити всіх, крім одного з найобдарованіших у світі медитів.

Атлас подивився на Трістана, явно стримуючи емоції. Потім він побіжно глянув на Далтона і відвів очі.

— Мені потрібно зв'язатися з радою правління, – сказав Атлас. — Потрібно негайно їм про все доповісти.

З цими словами він зник, залишивши в дверях одного Далтона. Той ще якийсь час стояв нерухомо, а потім стрепенувся і пішов за Атласом.

Коли він пішов, усі знову поринули в мовчання.

— Нам час, – стриманим тоном промовив Каллум, а ось Рейна задумливо насупилася.

— Якщо Роудс мертва...

— Не мертва, – проричав Трістан.

— Гаразд. — Рейна подивилася на нього нудьгуючим поглядом. Так вона висловлювала поблажливість і водночас недовіру. — Отже, вона не мертва. І що це дає?

Ніхто не відповів. Паріса пильно стежила за Трістаном краєм ока. Ось, і вона йому не вірить. Нехай.

А Каллум, цікаво, вірить? Чи повірив би?

Утім, цей напрямок для Трістана закрився. Навіть не будучи емпатом, він знав, що Каллум на нього більше не ставить і надалі Трістан йому не потрібен.

Решта ж навколо – як завжди байдужі до його особистого горя, – продовжували розмірковувати вголос.

— Навіщо комусь переконувати нас у смерті Роудс? (Ніко.)

— Питання в тому, чому Роудс і чому нас? (Паріса.)

— Та яка різниця?

Тиша, що настала, означала, що відповісти ніхто не може. Гірше того, варто було Трістану знову вдатися до своїх почуттів, як у нього в голові ніби спалахнуло сонце мігрені. М'язи все ще нили й пульсували від болю, прихоплені залишками магії Каллума.

Трістан не здивувався б, побачивши на собі її відмітини, наче якісь синці.

— Ходімо звідси, – сказала нарешті Паріса, знову здригаючись і відвертаючись від тіла на підлозі. — Надивилися вже.

Вона розвернулася і вийшла з кімнати, а слідом за нею, нерішуче, і Ніко. Рейна, трохи впевненіше, подивилася випробовувально на Трістана, потім на Каллума і теж пішла. Варто було ж Каллуму з Трістаном залишитися в кімнаті наодинці, як забута напруга повернулася. До Трістана дійшло, що йому слід було б очікувати чого завгодно, однак зізнання в цьому самому собі вже здавалося йому початком кінця.

— У крику було дещо ще, – промовив Каллум, не відриваючи погляду від тіла, залишеного замість Ліббі. — Це був не страх. Більше схоже на гнів.

Через мить тиші Каллум пояснив:

— Через зраду.

Яка тонка іронія. Настільки тонка, що Трістан не відразу знайшов дар мови.

— У якому сенсі?

— У такому, що вона знала того, хто це з нею зробив, – упевнено і тому механічно вимовив Каллум. — Це був не чужинець. І...

Він зупинився, і Трістан, почекавши, запитав:

— ...і?

Каллум знизав плечима.

— І, – договорив він, – це дещо означає.

Багато чого Каллум просто не договорював, але з огляду на те, що Трістан начебто намагався вбити його, розвивати тему він не збирався. Залишки магії, якою б вона не була і кому б не належала, почали тим часом розпадатися. Уже й кімната здавалася якоюсь зіпсованою, нездоровою, немов чим далі відходив від своїх чар творець, тим швидше вони відмирали. Хоч би з яким наміром їх застосували, вони перетворилися на отруту.

І вразили всі речі в кімнаті.

— Чому ти не сказав іншим? – запитав Трістан, і ось тепер Каллум скривив рота в якійсь подобі недоношеної посмішки, наче трохи раніше він ледь не розсміявся, але сміх так і застряг у його горлі, чекаючи іншого моменту.

— Коли-небудь мені, можливо, доведеться вбити когось із них, – відповів Каллум. — З погляду тактики, краще приховати від ворога свої знання.

Виходить, Трістан зрозумів усе правильно: він їх не пробачить. Нікого. Та й їм, власне, другого шансу з Каллумом не випаде.

— Тоді навіщо говориш мені? – прочистивши горло, запитав Трістан.

Стиснуті в тонку лінію губи Каллума свідчили про те, що відповідь Трістан знає й сам.

— Ти заслуговуєш на муки. На те, щоб гадати, чи не міг ти опинитися на її місці.

Зусиллям волі Трістан змусив себе не здригнутися, коли Каллум торкнувся подушечкою великого пальця його чола – на знак благословення чи насмішки.

— Якщо чесно, за це я поважаю тебе більше, – сказав він, прибираючи руку. — Я завжди сподівався, що з тебе вийде гідний суперник.

Сказати, що Трістан відчув гнів – не сказати нічого. Він подумки створив новий талісман; ще один сувій, на якому вивів для себе нові істини.

Частина перша: «Тільки ти визначаєш собі ціну».

Частина друга: «Ти вб'єш його першим».

— Солодких снів, – сказав Трістан.

Заслуживши його кивка, Каллум нарешті вийшов.

Ніко

Ніхто не міг її знайти.

Якщо колись кандидати толком не уявляли, з яким розмахом насправді працює Товариство, то зараз змогли це оцінити. За інформацією від розвідки – як смертної, так і магічної – звернулися до представників усіх закордонних урядів. Закликали медитів із просунутими здібностями до стеження, відправили на пошуки власну команду спецназу.

Ніко, зрозуміло, пропонував і свою допомогу.

— Я точно знаю, який слід вона залишає у всесвіті, – пояснював він, благаючи. — Якщо хто й відшукає його, так це я.

Атлас зупиняти його не став.

— Одного разу я говорив вашому класу, – сказав він, – якщо в Товариства щось заберуть, ми зобов'язані це повернути.

Трістан відмовчувався. Він, може, і наполіг першим на тому, що Ліббі жива, але істотну допомогу надати не міг. Якщо він і сумував, то Ніко в цьому вже точно не зізнавався.

А найстрашніше – всі зусилля Ніко дали результату не більше, ніж максимальні старання Товариства. Слідів Ліббі Роудс не залишилося. Її немов стерли відразу ж, як викрали. Одразу з'ясувалося, що Товариство пасе всі магічні вихлопи – як банки відстежують покупки за кредитками, – і взагалі кожен крок кандидатів заносять у медитську базу даних для опрацювання. Для чого – ніхто пояснювати не збирався, та Ніко й не питав. Цим він вирішив зайнятися потім, а поки за будь-яку ціну хотів відшукати Ліббі.

— Ти ж ніби як її ненавидиш, – зауважив Гідеон, – то навіщо викладаєшся?

За бесідами з ним Ніко проводив більшу частину і без того рідкісного сну. Якось він спустився до вечері, і Рейна запитала, чого це він такий млявий ходить. У відповідь Ніко збрехав. Він брехав, і брехав, і брехав так само, як і весь минулий рік, але врешті-решт, не в силах більше обманювати, відкрився.

— Є в мене один знайомий. Друг. Сусід мій. Він мандрує чужими снами.

Якщо не брати до уваги розмови з Парісою, то так відверто про Гідеона Ніко ще ні з ким не розмовляв. Утім, як і слід було очікувати, Рейна відповіла дуже скупо.

— О-о, – протягнула вона, – як цікаво. — І пішла далі.

Позначалося часте зловживання магією, і проявлялося воно навіть уві сні. Атмосфера підсвідомості стерлася, і навмисно залишатися в її межах було дедалі важче. Ніко розривався між потребою в здоровому сні й необхідністю чіплятися за усвідомлені думки, метушачись між своїми іпостасями наяву й у снах. Він відчував, ніби колишеться в якомусь проміжному просторі, готовий умить прокинутися або заснути ще глибше – залежно від того, скільки енергії піде на те, щоб утримати у себе у свідомості Гідеона.

Зате тепер, коли потепліло і дні подовжилися, стало простіше. Незважаючи на постійне зловживання магією, млявої напівдрімоти вистачало. Не виходило впоратися тільки з почуттям провини.

— А це не могла бути Ейліф? – хрипло запитав Ніко, заздалегідь відчуваючи муки совісті.