Алексин Фоллмут – Шістка Атласа (страница 82)

— На момент смерті Вівіана мала відмінне здоров'я. До тридцяти років народила чотирьох дітей, і багатьма жителями рідного села Юзес, як і раніше, вважалася першою красунею, навіть красивішою за молодих, незаміжніх жінок років двадцяти. На жаль, – сказав Далтон, – лише кілька тижнів тому Вівіану збила машина. Смерть настала миттєво.

Ще помах рукою, черговий слайд – фото з місця аварії, слідом за яким послідував перелік особливостей Вівіани.

— Як бачите, – промовив Далтон, зіставляючи зображення двох схожих розтинів, – у віці двадцяти одного року внутрішні органи Вівіани перестали старіти.

Він швиденько перегорнув зображення, порівнюючи незрозумілі (для Паріси) частини тіла: у двадцять один рік і в сорок п'ять років.

— Її шкіра анітрохи не втратила еластичності. Риси обличчя не змінилися. Волосся не посивіло. Більшість сусідів вважала, що річ у спорті та правильному харчуванні, ну, і ще що вона підфарбовує волосся. Сама ж Вівіана, схоже, нічого підозрілого не бачила. Вірила, напевно, наче їй пощастило: у розумних межах, нічого надприродного.

Слайди закінчилися, і Далтон обернувся до класу.

— Наскільки ми можемо судити, якби не аварія, Вівіана з природних причин не померла б, – сказав він, проговорюючи те, на що й так уже жирно натякав. — Смерть наздогнала її не внаслідок процесів розпаду. А ось чого нам невідомо, то це скільки б вона ще прожила, якби не передчасна смерть, і як часто трапляються подібні випадки серед інших невиявлених медитів.

— Вона демонструвала якісь ознаки регенерації? – запитав Трістан. Відтоді як Ліббі викрали, він став відстороненим, тихим. Незрозуміло тільки було, в чому причина: чи то в смерті, яку він ледве не прийняв від руки Каллума, чи то в непрактичній (для Трістана ж) вірі, наче Ліббі ще можна знайти.

— Ти маєш на увазі, чи не гоїлися на ній самі собою рани? Ні, – відповів Далтон. — Вона просто не старіла.

— А до хвороб вона була схильна більше чи менше? (Рейна.)

— З упевненістю сказати важко, – визнав Далтон. — Її село було винятково гомогенним.

— Вона переносила якісь важкі захворювання? (Знову Трістан.)

— Ні, але регулярно проходила вакцинацію, тож у цьому не було б нічого дивного.

— Застуда, – сухо припустив Каллум, і Далтон знизав плечима.

— Мало хто звертає увагу на пересічні хвороби, – сказав він, – звідси й недосконалість нашого дослідження.

— І що ж нам конкретно з цим робити? – запитав Ніко, нетерпляче барабанячи пальцями по стегнах. — Її магічною спеціальністю було... життя?

— Десь у генах Вівіани міститься стійкість до розпаду, – ствердно відповів Далтон. — Ми не можемо з'ясувати, наскільки така здатність поширена, але це – одна з цілей дослідження.

Чи єдина Вівіана у своєму роді? – звернувся він до групи. — Чи є в історії інші випадки? Чи не приваблюють благословенні довголіттям люди аварії зі смертельними наслідками, які й не дають їм прожити достатньо довго, щоб привернути увагу? Чи можливо, що вони зазвичай помирають молодими, і якщо так, то чи замішана в цьому магія? Або ж, – продовжив він після недовгої паузи, – це якийсь доказ долі?

Кинуте ненароком зауваження змусило Парісу примружитися. Магія, яку вони досліджували, була вузьким, передбачуваним предметом, і її результати піддавалися науковому поясненню. Рок же, за визначенням, відрізнявся. Коли тебе, ніби магнітом, тягне до певного результату, це виключає будь-яку свободу вибору, а Парісі це не подобалося. Вона не любила почуття, коли чимось не керуєш; від цього її рот наповнювався гіркотою, як за зайвого слиновиділення.

— Магія життя і смерті, – тихо промовила Рейна. — То це наш новий предмет?

Далтон обернувся до Атласа, але той мовчав, і тоді Далтон пояснив:

— Так, та не так. За обрядом ініціації слідує кафедра смерті.

Трістан зніяковіло сіпнувся, а Каллум залишився чинно нерухомим.

— Незважаючи на враження, яке справляє ваш випадок, усе сталося дуже вчасно, – недбало зауважив Далтон. — Робота і мета Товариства залишаються незмінними.

— Ось як? – змучено запитав Ніко.

— Як би там не було, так, – обернувшись, сказав Далтон. — Посвята відбудеться в запланований час. Також ви виявите, що після розділу про життя і смерть вам відкриється розширений доступ до ресурсів бібліотеки.

— А натомість? – запитала Паріса.

Вона мала на увазі: яке ще загадкове підношення треба буде зробити у свій останній рік?

При звуці її голосу Далтон абсолютно звично трохи втиснув голову в плечі. Так він рефлекторно боровся з тим, щоб не подивитися на неї одразу, рвучко, хоча виглядало це збоку так, наче він смикається від нерішучості.

Паріса чекала відповіді Далтона, але тут позаду них встав Атлас.

— Ви зобов'язані Товариству так само, як воно зобов'язане вам, – невиразно промовив він. — Прошу вибачення за втручання, – додав Атлас на прощання і попрямував до дверей, даючи Далтону змогу повернутися до обговорення деталей невиявлених магічних здібностей Вівіани.

Другу половину питання Паріса вважала за краще поставити Далтону пізніше, коли вони залишаться наодинці. Вона знайшла його в читальному залі, де він вивчав книжку і грався тим, чого вона не бачила, невидимим у принципі. Усе це вимагало від нього великої напруги. Паріса дочекалася, поки, побачивши її, Далтон розслабиться, і тільки тоді наблизилася, змахнула крапельку поту в нього з чола.

— У чому річ? – запитала вона.

Далтон підняв на неї затуманений, далекий погляд, ніби дивлячись на неї через багато миль.

— Знаєш, навіщо ти йому? – запитав він.

— Ні, – сказала Паріса, і без підказок розуміючи, що йдеться про Атласа. Це питання дошкуляло їй від самого зникнення Ліббі, якщо не довше.

— А я знаю. — Далтон прикрив очі, притискаючись щокою до її долоні. — Усе тому, що ти вмієш голодувати.

Вони сиділи мовчки, поки Паріса думала, що це означає. Та чи був, зрештою, спосіб правильно голодувати?

Так. Якщо вдало схоронитися, то виживеш там, де інші загинуть. Ось справжня магія довголіття.

— Він усіх нас вибрав для чогось, – пробурмотіла Паріса.

— Звісно. Так Суспільство і працює.

Вона похитала головою.

— Вибирав він, а не вони. Атлас уже телепат Товариства, то навіщо йому я?

Паріса помовчала.

— Або я йому вже без потреби, – тихо припустила вона, пригадавши, як рука Атласа витягнула її з голови Далтона.

Далтон у відповідь розплющив очі й знову заплющив їх.

Паріса погладила йому шию, знімаючи там напругу.

— Ти щось бачив, – ніби мимохідь зауважила вона. — У Ліббі... у тій штуці. В ілюзії.

Вона чекала, як його думки відреагують. Коли в них промайне, протанцює що-небудь.

Але замість цього натрапила на стіни.

— Це була не ілюзія, – невиразно й недбало промовив Далтон.

Це був усього лише маленький шматочок великої мозаїки, проте Паріса вже готувалася почути масштабну відповідь. Згадала вираз обличчя Далтона, коли той побачив тіло Ліббі. Дивну порожнечу, і як усередині нього щось із тріском зачинилося. Жодна щира реакція не зрівнялася б у красномовності з цією.

— Але ж це і не Ліббі там лежала, – повільно промовила Паріса, займаючи вичікувальну позицію. — Якщо тільки Трістан не помилився...

— Ні, не помилився. — Далтон похитав головою. — Просто ми не ілюзію бачили.

Паріса ніжно запустила йому пальці у волосся.

— Ось як?

Дихання Далтона заспокоїлося й стало тихішим.

— Це була... — У нього під щелепою забилася жилка. — Анімація.

— Анімація, – луною повторила Паріса. Ну ось, знову це слово, яке ні про що не говорило їй, але багато чого значило для Далтона. Паріса відчувала, що за ним стоїть, які сили в ньому змушують Далтона опуститися на коліна.

— У чому річ? – знову запитала вона, і коли їхні погляди зустрілися, Паріса ніби побачила щось знайоме. Не чоловіка, з яким час від часу ділила ліжко, а того, кого шукала, ваблена до нього, немов метелик – до полум'я.

— Створити таку переконливу анімацію здатна лише одна людина, – сказав Далтон.

— Хто?

Утім, усе було зрозуміло й так. Незаперечна, ця відповідь була відома їй ще до того, як прозвучала з вуст Далтона.

«Я ж аніматор, – сказав їй спогад Далтона. — Я дарую життя».

— Я.