Алексин Фоллмут – Шістка Атласа (страница 83)
Паріса відчула проблиск того, що мало бути страхом. За всіма прикидками, їй належало стривожитися, захвилюватися і, можливо, злякатися. Але замість цього вона раділа, відчувала чистий захват, отримавши підтвердження власної правоти. Перед нею стояла неймовірно цікава людина – діамант у купі глибокої посередності, – і Паріса це зрозуміла одразу, як побачила його. Тільки вона і знала його таким, більше ніхто. Далтон був загадкою, втраченою навіть для себе, хоча це, звісно, нечувано, неможливо. Але з якого дива їм, які зробили так багато і зайшли так далеко, обмежувати себе можливим?
Раптом і Ліббі Роудс вдасться зрештою знайти?
Вона не бачила сенсу питати Далтона, що він знав або пам'ятав. Якщо та ілюзія – анімація – і справді була справою його рук, сам він про це вочевидь не знав, і ось тепер він мовчки благав Парісу, просив зняти з нього незаслужену провину.
Паріса вляглася на стіл, змахнувши з нього все, а Далтон нахилився і вдихнув її аромат. Видав схожий на тихий схлип звук і зарився обличчям у складки її сукні.
Ось це й була різниця між життям і довголіттям; щось посередині смерті в автомобільній аварії та життя з розщепленою душею.
— Я витягну тебе, – прошепотіла Паріса Далтону, далекій його версії, маленьким осколкам. У її голові народилося ясне, зрозуміле рішення.
Якщо від Далтона залишилися шматочки, вона прибере до рук їх усі.
Рейна
— Допоможи мені з дечим.
Ніко подивився на неї далеким поглядом. Нова тема не допомогла йому відволіктися або послабити тягар провини, зате явно подіяло щось інше. Ніко більше не хитався як неприкаяний, знайшов рішучість і знову почав висипатися. Він чекав чогось із нетерпінням, але головне – чекав.
— Із чим допомогти? – запитав він.
— Є в мене одна теорія.
Рейна сіла навпроти нього на газон, який тут же, як зазвичай, почав обурюватися. Вряди-годи Рейна була рада почути траву – це слугувало певним чином визнанням.
— Гаразд, яка?
— Я тут подумала про дещо. — Про те, що підслухала в розмові Паріси і Каллума. Дивне, звісно, поєднання, але, з іншого боку, відтоді, як Трістану не вдалося вбити Каллума, ніхто, окрім Паріси, Каллуму і в очі-то не дивився.
— У анімації є розум? – нейтральним тоном запитала Каллума Паріса.
— Типу того, – спокійно відповів він їй. Тепер, коли не потрібно було боротися за життя, здавалося, що ці двоє, володарі схожих спеціальностей, можуть принаймні ділитися досвідом. — Ось в ілюзій розуму немає, а в анімацій... дещо є. Строго кажучи, це не те щоб розум, – поправив Каллум, – але анімація – це подоба життя. Якийсь вид... духу природи. Усвідомленістю тут не пахне, але як істота вона, ймовірно, жива.
На цю тему, зметикувала Рейна, є міфи. Стародавні записи. Про примарні явища, деякі створіння, наділені життям, але не розумом.
Далтон теж спеціалізувався на анімації, але говорити про це Рейна не поспішала, адже не знала, чи важлива така інформація.
— Натуралізм, – сказала вона, мовчки вказуючи на притиснуті, тонкі й гнучкі стебла трави, які шепотіли «мама-мама-мама». — Я думала про ту медитку з довголіттям.
— До чого тут вона? — Цікавість у Ніко ще не розгорілася, але йому стало хоча б цікаво.
— Життя – це, мабуть, стихія. Я не можу нею керувати, але є ті, хто може. — Вона обережно глянула на нього. — Ти б міг.
— Міг що? – здивувався Ніко.
— Використовувати її, – зітхнувши, сказала Рейна.
— Використати?
— Так. — Можливо, були способи пояснити це зрозуміліше, а може, й ні. — Напевно, ти міг би маніпулювати нею, як будь-якою іншою силою. На кшталт тяжіння. — Вона зробила паузу. — А може, навіть і створити її.
— Думаєш, я міг би створити життя? — Ніко трохи випростався і насупився. — У теорії, якби життя було фізичним елементом, то так. Можливо. — Він наморщив лоб. — Але навіть якби я міг...
— Енергія даром не приходить, знаю. — Рейна вже давненько про це розмірковувала. — Ось тут у справу вступаю я.
— Але...
— Теорія досить прямолінійна. Припустімо, життя – саме по собі елемент. Що, як спеціальністю Вівіани Абсалон і справді було життя: уміння жити і залишатися живою? – сказала Рейна і подивилася, чи наздоганяє Ніко. — Життя і розум – це не одне й те саме. Адже є мікроорганізми, бактерії та інші, вони живуть без розуму, і виходить, якщо магія в певному сенсі живе... то чому не можна створити і життя?
Ніко так і дивився на неї, насупивши брови, і тоді вона зі зітханням, похмуро поклала руку йому на плече.
— Просто спробуй, – сказала вона, і Ніко моргнув.
— Спробувати... що саме?
— Просто спробуй, – повторила Рейна.
Ніко спершу напружився – мабуть, хотів заперечити, – але тут же розслабився, поступаючись, чи то з бажанням, чи то проти власної волі, і погоджуючись на пропозицію. І коли крізь Рейну потекла магія, вона не вперше замислилася над питанням: чи почує тепер Ніко те саме, що чує вона, чи це вміння – виключно її прокляття? Зате на час, поки Ніко користувався її енергією, спрямовуючи потік в інше русло, Рейна хоча б могла перепочити. Вона відчувала те саме, що й при Атласі в кафе, коли дозволила природі почерпнути її сил.
«Рости», – наказала тоді Рейна насінині, і воно проросло.
Тепер же вона сказала Ніко спробувати і відчула, як його сила з вдячністю, охоче, жадібно приймає її магію. Рейна відчувала водночас полегшення й розрядку, а коли Ніко підняв долоню, похитнулася, ніби різко вдихнула всіма грудьми.
Інакше, як спалахом, це було не назвати. Бачили вони його, відчули чи просто усвідомили, визначити вони не могли. Рейна знала тільки, що на коротку мить з'явилося те, чого раніше не існувало, і Ніко це теж зрозумів: його темні очі приголомшено округлилися, в них читалися відгомони запізнілої настороженості й недоброго передчуття.
Ніко ні до чого не готувався, а якщо Рейна і чекала більшого, то лише тому, що сама ж теорію і висунула, запропонувавши випробувати її на практиці. Ідея була і справді проста, до смішного позбавлена будь-якої складності. Якщо життя приходить із порожнечі – якщо його в принципі можна створити, створити, як сам всесвіт, – то чому б йому не виникнути з Рейни?
І Рейна, і Ніко начебто відразу, не питаючи одне в одного підтвердження, зрозуміли, що зробили.
— Що це означає? – запитав Ніко. — Це що, була...
Саме життя.
— Не знаю, – сказала Рейна, і вона справді не знала. Поки що.
— Що б ти з ним зробила?
— Я? — Рейна здивовано обернулася до Ніко. — Нічого.
Він нерозумно насупився.
— Як так?
— Я нічого не можу з нею зробити.
— Але...
— Це ж ти її використав, – сказала Рейна.
— Але ж дала її мені ти!
— І що? Хіба є струм без лампочки? Пшик.
— Це...
Він не договорив, похитавши головою, бачачи, напевно, що далі сперечатися сенсу немає.
— Якби тут була Роудс, – сказав потім Ніко і зітхнув, здаючись завчасно, – то я б, напевно, зумів що-небудь зробити. А так це просто... якийсь... — Спалах. — Штука.
— То тобі треба більше сили?
— Не просто більше. Більше, ніж просто більше. — Він побарабанив пальцями по землі, на якийсь час знову давши волю нервам. — Справа не в кількості, а в... якості. Чистоті.
— Отже, якби тут була Ліббі, дещо вийшло б?
— Так, – упевнено промовив Ніко. Упевнено він говорив завжди, але саме зараз це було не просте самовдоволення. — Не знаю, що саме, просто дещо.
— Ну. — Рейна зробила пазу, притінивши очі долонею від сонця, що різко визирнуло з-за хмарного покриву й обдало їх хвилею світла. — Тоді доведеться нам відшукати її.
Знову промайнула ця напруга, коли Ніко підібрався.
— Нам? — А, так він вирішив, що Рейна йому не вірить. Ну й правильно, вона йому не вірила. Тобто вірила, але не зовсім. Утім, це не скасовувало шансів на успіх, особливо якщо вона вивчить недавнє відкриття.
— Якщо можу допомогти, то так. — Рейна глянула на Ніко. — Я подумала, ти вже щось робиш.