Алексин Фоллмут – Шістка Атласа (страница 77)
Трістан вигнув брову, але Паріса заткнула його злісним поглядом.
— Не розумію, як це сталося, – сказала вона. — Розум будинку зазвичай попереджає мене, якщо хтось намагається проникнути всередину.
Трістан не одразу зрозумів, що останнє речення прозвучало одразу в нього в голові.
— Як бачиш, – пробубнив він, і Каллум скосив на нього погляд. Навіть не обертаючись, Трістан здогадався, що той і без магії чудово зрозумів, про що запитувала Паріса.
Каллум знав, що всі змовилися вбити його, і прощати нікого не збирався.
Втім, і сам Трістан не мав наміру прощати Каллума.
Удвох вони звернули за ріг, покинувши галерею і вийшовши в коридор із дверима в спальні. Там Ніко ломився в кімнату до Ліббі, а за спиною в нього стояла Рейна.
— Ви...
— Ні, – в лоб відповіла Парісі Рейна. — Я нічого не чула.
— А хто міг...
Ніко вистрілив чимось із долоні у двері, і ті нарешті відчинилися, а Трістан у тисячний раз подумав: «Боже ти мій!», дивуючись, якою ж силою володіли Ніко і Ліббі, разом і порізно.
Подумати тільки, така неприборкана міць у жилах однієї людини. Подумаєш про щось, і воно одразу ж матеріалізується в тебе під рукою. Трістан, навіть вийшовши з себе, залишався порожнім місцем. Він приносив користь, лише міркуючи холоднокровно. За його примхою, коли він падав духом, не вибухали бомби, і це робило його звичайним, нормальним – таким, яким він усе життя намагався не бути.
Ніко першим увірвався всередину і завив пораненим псом у відповідь на згасаючі відгомони крику Ліббі. Кімната затремтіла, і всі притулилися до стін, щоб не впасти. У цю мить Трістан відчував гіркоту, хай вона й здавалася недоречною, через власну заздрість. Він не відчував нічого, крім звичайної крижаної байдужості, тоді як Ніко поділяв біль Ліббі. Вони вдвох супутниками оберталися навколо того, чого Трістану було навіть близько не зрозуміти.
Але ось, коли кімнату перестало трясти, вони побачили щось воістину кошмарне.
Паріса видала фразу на фарсі, якою раніше жодного разу не користувалася; перська швидко змінилася французькою, але, ще не встигнувши договорити, затихла. Бліда Рейна теж мовчала. Але набагато більше насторожувало те, що вона відводила очі, але ж скільки Трістан її знав, вона все нове буравила пильним поглядом.
Каллум же ніби кричав, не розтискаючи губ – про те говорив вираз його обличчя. У його очах мішалися здивування (як таке взагалі могло статися?) і докірливість (я ж вам казав!). Твердий, цей його погляд ніби повідомляв іншим те, чого вони самі не бачили: ось, не я ваш ворог.
Ніко впав на коліна посеред кімнати і згорбився, поникнувши плечима, наче позбувся якогось органа.
— Цього не може бути, – сказав він. — Ні, – вимовив він і тихо вилаявся. — Ні, ні.
Потім усі четверо, один за одним, обернулися до Трістана.
На підлозі біля ліжка лежало тіло. Це він бачив точно. Руки й ноги – як зазвичай, дві пари. Ті самі в'язані шкарпетки, які, попри тепло, носила Ліббі. Відросле за рік, струмливе волосся відтінку червоного дерева, прибране назад. В'язаний светр. Одна рука спочивала на непідйомній стопці книжок. Пальці, що пелюстками розходяться від долоні, стискали окуляри в роговій оправі. Лінзи були заляпані по кутах у тих самих місцях, де Ліббі зачіпала їх, смикаючи безглуздий чубок.
А ще кров. Багато крові. Вона сочилася звідкись із живота, з боку ребер. Вона просочила футболку і струмочками стікала по руках, наповнила жолобки вічно обкусаних нігтів. Її натекло катастрофічно багато, після такої втрати було не вижити. Однак її вигляд зачепив Трістана за живе, спотворюючи відчуття реальності. Якась частина його розуму кричала про незгоду.
Він не бачив обличчя Ліббі. Лежачи в такій позі, вона б задихнулася. То може, це й збивало Трістана з пантелику? Ні, дурниці, маячня. Хто-небудь, від кого більше користі, напевно б допоміг. Або ж Трістана коробило нерухоме тіло Ліббі? Чи він просто вряди-годи бачив те саме, що й інші?
Придивися, велів йому розум. Хоча б це для неї зроби.
Відчувши напад образи та егоїзму – та й узагалі він запізнився, - Трістан заплющив очі.
— Адже всі подумали, що це Форум? – жорстким, як наждачний папір, голосом запитала через деякий час Паріса. — Минулого разу їм вдалося увійти й вийти, чи не так?
Щось тут не клеїлося. Той же труп Ліббі Роудс – він здавався неможливою деталлю. Адже ще вчора, кілька годин тому, цього ранку Ліббі була жива. Коли вони з Трістаном востаннє спілкувалися? Він вигнав із голови образ тіла, що скорчилося на підлозі, натомість пригадуючи, як бачив Ліббі за сніданком. Дрібні деталі на кшталт крихт тосту в неї на губах.
Він знову розплющив очі.
— Або це хтось із корпорації «Вессекс», – похмуро промовила Рейна. — Треба повідомити Атласу. Або Далтону.
— Та хто б це не зробив, хіба він ще тут? У будинку?
— Ні. — Паріса подивилася на Каллума, і той похитав головою. — Ні, його вже тут немає.
Звідки взагалі стільки крові? Трістан згадав інший випадок, коли зупинилося серце Ліббі: він тримав долоню біля її грудей, а час завмер.
Що реальніше, те чи це?
Ліббі померла. Очевидно і явно, достовірно і остаточно. Трістану зустрічалася смерть і раніше, і ніколи вона йому не подобалася, але зараз вона була всюди, проникла навкруги. У його думки, у книжкові сторінки. Цей особняк, його розум – вони ґрунтувалися на кістках. Товариство зібрало кістяк архівів із безлічі трупів.
Смерть. Неможлива без публіки. Вона волала до Трістана: подивися, засвідчи, переконайся, але він, упертий за своєю природою, зупинився. Останнім часом він напрактикувався відключати свої почуття. Відсторонюватися, відокремлюватися, викручуючи реле, які відривали його тіло від самої постійної природи. Цього разу він відчував звичайне відчуження: йому не хотілося дивитися. Метафорично він впав на коліна, здаючись.
Небажання бутоном розпустилося біля кінчиків його пальців. Трістан прийняв підношення розуму і простору і тінню втиснувся між ними, як думка, перетнув їх.
У першу мить не було нічого, а наступної миті не стало й Трістана.
Далі все сталося моментально. Далося легше за будь-що, навіть простіше, ніж лягти й заснути. Трістан поступився своїм становищем у кімнаті – віддавшись самому простору: добре, поглинь мене, всмокчи, – і реальність почала змінюватися. Перебудовуватися навколо перешкоди, якою він перестав бути.
Трістан відчув знайомий пульс, старого друга – час. Він втратив колишні орієнтири. Мертве тіло Ліббі Роудс, яке ще не розгубило хвиль енергії – ні, воно і було цими хвилями, а може, енергією, – стало... не предметом. Не чимось постійним і не реальним у принципі.
Замість цього воно тепер було системою стрибків, стрибків, падінь. Синхронізованим танцем білих плям, що виникають, варто лише натиснути на очі пальцями. Спектрами зважених частинок, фантомами руху.
Витоками.
Фоном.
Хвилями.
— Мені потрібні відповіді. — Ці слова зірвалися з губ Ніко, як вибух, сповнені юнацького обурення. Голос його надломився. — Мені потрібне пояснення.
— А це не береться до уваги?
Усі докірливо подивилися на Рейну, і та зітхнула.
— Слухай, ми всі думаємо одне й те саме, – сказала вона. — Роудс мертва. І це означає...
— Ні, – вирвалося в Трістана.
Навіть не розплющуючи очей, він зрозумів, що всі дивляться на нього.
Якось він невчасно висловився. Утім, він не помилявся: що б не лежало на підлозі, вбране в кардиган Ліббі Роудс, було згустком енергії. Не творінням магії, а магією як такою. Магією у вигляді зв'язаних частинок, які циркулювали хвилями, змінюючи напрямок щоразу, варто було відвернутися.
І що більше Трістан приймав цю неможливість, то щільнішою і переконливішою вона ставала.
— Сенс елімінації в жертвоприношенні, – сказав він. — У смерті.
Запанувала тиша.
— А це що, не зовсім смерть, по-твоєму? — Голос Ніко тремтів від обурення. Підлога в кімнаті заходила ходуном, але Трістан усе дивився невідривно на тіло.
Воно, відчуваючи його погляд, знову повернуло собі форму.
Однак Трістан уже розкусив його. Зрозумів правила гри й розпізнав хитрощі. На шкірі стегна, там, де його не приховував одяг, красувалася крихітна родимка у формі серця, і якби Трістан не був собою, то вирішив би, що там їй і місце. Але якщо вже він одного разу прокинувся і побачив її – у цьому самому ліжку, – то йому, як нікому іншому, належало розгледіти підступ.
Підйом стопи у цього тіла був вищим, литки – коротшими. Одяг, звісно, перебував в ідеальному порядку, як і зачіска – волосинка до волосинки, – але ось куди подівся пластир, яким Ліббі заклеїла поріз від паперу? Вранці вона поранилася в читальному залі й потім обсмоктувала палець. Або пляма від кави на сорочці, на яку вона вже махнула рукою і перестала прибирати за допомогою чар? Або розпатлану ділянку на подолі спідниці? Або блідий рубець, що залишився після чергового зриву на ґрунті стресу? Плечі в неї були не такі похилі, губи – і тонші, і миліші. Ліббі Роудс, яку знав Трістан, складалася з недосконалостей, з відміток про моменти забудькуватості. Того, що вона так скрупульозно намагалася приховати і що Трістан все одно бачив.
А це було щось, дуже на неї схоже. Але не їхня Ліббі Роудс, а чиясь ще.
Не його.
— Як ти смієш, – загарчав, не піднімаючись із підлоги, Варона. Він сочився неприязню, від якої іскрило в повітрі. — Як ти смієш...