Алексин Фоллмут – Шістка Атласа (страница 76)

— Або так, – погодився він. — А отже, занадто далеко і зупинятися пізно.

— Парадокс, – вголос зауважила Ліббі, і Ніко скривив губи, погоджуючись із нею.

— І справді. Того дня, коли ти перестанеш бути вогнем, – сказав він, – для мене земля застигне.

Так вони простояли ще кілька секунд, а потім Ліббі стиснула руків'я ножа й увігнала його в стільницю. Волокна дерева тут же обхопили сталеве полотно, закріпивши його намертво.

— Ми розлучилися, – сказала нарешті Ліббі. — Ми з Езрою. Між нами все. Кінець.

— Яка трагедія, – самовдоволено промовив Ніко. — Сумно.

— Міг би прикинутися, що співчуваєш.

— Міг би, – погодився Ніко, – але не стану.

Ліббі закотила очі і встала, навмисно залишивши стілець посеред кімнати, а потім вийшла у двері з таким виглядом, ніби не помічає обуреного пихтіння Ніко. Дорогою до себе вона затрималася біля дверей у кімнату Трістана, перевіряючи обстановку в ній і гадаючи, як він там. Вона й не чекала, що буде легко, а точніше, не чекала, що затія спрацює. Вибираючи Трістана на роль убивці Каллума, вона розуміла: Трістан – останній, хто впорається зі справою, а тому вона перетворювалася не просто на його жертву, а й на рулетку для інших.

Ліббі згадала його губи, очі. Відчуття, коли змогла створити щось, поки він тримав долоню навпроти її завмерлого серця.

«Ти так сильно дбаєш про свою душу, Роудс?»

Який жаль, що вона боїться ризику.

Ліббі побігла до себе в кімнату, зачинила двері і впала навзнак у ліжко. Хотіла спершу взяти з тумбочки якусь книжку, але передумала, навіть не вирішивши ще яку. Ніко там, напевно, зайняв себе чимось нехитрим, аби скрасити очікування, а ось Ліббі відволіктися не могла. Її думки перескакували з Трістана на Каллума і знову на Трістана, а потім, як не сумно, згадався Езра.

«Значить, усе? З тебе вистачить?»

Найсильніше в його голосі чулася втома.

«Усе скінчено, – підтвердила вона. — З мене досить».

Річ була навіть не в тому, що стосунки стали іншими, адже й сама Ліббі фундаментально змінилася. Вона вже не пам'ятала, якою була, коли вступила в ці самі стосунки, в те життя, приміряла образ, який досі відчувався по-старому, хоча від старого в ньому якраз нічого не залишилося.

Через те, що було між нею, Трістаном і Парісою, вона докорів сумління майже не відчувала, адже і відтоді вона теж встигла змінитися. То була така собі перехідна Ліббі, яка шукала переживань, що струснули б її. Витерли б списану грифельну дошку, перетворивши її на чистий аркуш. Попіл до попелу, прах до праху. Ліббі знайшла те, що шукала, зотліла і рушила далі.

Тепер вона мала могутність. Безпорадність, щоправда, укупі з усвідомленням власної винятковості, нікуди не поділася. Чи вдасться знову стати колишньою, знаючи, як керувати загадковими процесами всесвіту? Створювати їх, контролювати, надавати їм будь-якої форми? Яке брудне слово «амбіції», з душком, однак у Ліббі вони були. Вона стала їхньою полонянкою. Ідея призначення здавалася дуже егоїстичною, та все ж Ліббі не могла не вчепитися за неї. Їй хотілося вірити, що вона народилася для великого, що, виконавши свою долю, вона заслужить порятунок, нехай навіть просто зараз таке здавалося неймовірним.

Бібліотека так і відхиляла запити, особливо на матеріали про довголіття; раз по раз Ліббі не знаходила відповіді: чи змогла б вона врятувати сестру, якби виявилася кращою й обдарованішою? Відчуття було, ніби сама структура бібліотеки якимось чином боїться Ліббі або відчуває до неї відразу. Варто було подумати про заборонені знання, як будинком розходилися невловимі хвилі нудоти.

Однак рішучість бібліотеки тріщала по швах. Ліббі здавалося, ще трохи, і вона своєю вагою продавить архіви. Вони піддадуться, дочекавшись чогось... або когось. Ліббі Роудс у наступній її іпостасі.

Якщо згадати закон збереження енергії, у світі не існує десятка людей, бо живе вона. Може, і сестра померла через Ліббі. Чи через Ніко? Чи запас енергії у світі обмежений і що більше її брала Ліббі, то менше залишалося іншим?

І що ж тепер, нехай усе задарма пропадає?

Ліббі сама не помітила, як почала шукати собі виправдання. Одна її половина ломилася від відповідей, друга – від запитань, а цілком вона мучилася величезною провиною. Убивати не можна, це аморально, смерть – протиприродна, нехай навіть це єдиний результат життя. Доводи роєм гуділи в мозку, як мухи над медом.

Що зміниться, коли не стане Каллума? Ліббі відвідала дивна думка: адже чари, накладені на особняк, несуть у собі відбиток колишніх кандидатів, тобто це в певному сенсі примари. На одну шосту магія будинку належала тим, кого засудили до смерті заради її ж збереження.

Чи відчує вона вплив Каллума?

Інші мешканці будинку приписували заслуги в накладенні чар Ліббі з Ніко, але Ліббі знала страшну правду: найважливішу частину захисту створив Каллум. Ліббі й Ніко, може, й спорудили сферичний щит, зате Каллум вклав у нього вакумний прошарок, у якому стиралися всілякі почуття.

А що відчуває людина, яка нічого не відчуває? Порожнеча завжди здавалася Ліббі не такою ефективною, як наявність чогось. Вона запропонувала залишити у вакуумі пастку, помістити в нього щось жахливе, якщо вже Каллум так хотів встановити екзистенціальний капкан. Каллум відмовився, адже порожнеча – це втрата будь-якої мотивації, бажань. Функціональний параліч, коли ні жити, ні вмирати не хочеться, є лише одне прагнення – не існувати. Битися так просто не вийде.

Відчувши укол тривоги, Ліббі сіла. Лежати більше не хотілося. Вона б не назвала Трістана слабким, але Атлас напевно не просто так натякав, що люди на кшталт Каллума на життя права не мають. Сила Каллума здавалася неясною, невизначеною, проте ефективність мала безперечну. Каллум узяв шматочок розуму Паріси й заподіяв їй біль, змусивши зрештою вбити себе.

Раптово Ліббі зрозуміла, на який ризик вони пішли, залишивши Трістана наодинці з Каллумом. Цим двом належав бій на смерть. Якщо Трістан програє, то Каллум усе зрозуміє, і тоді наслідків не оберешся. Однак скасовувати все було вже пізно. Каллума списали з рахунків, викреслили зі списку тих, хто отримає головний приз, але безкарним він цього не залишить. Внизу зараз немов билися два гладіатори, з яких виживе тільки один.

Варто було піти разом із Трістаном.

Ліббі схопилася з ліжка і кинулася до дверей, хотіла вже ривком їх відчинити, але тут у кімнаті щось змінилося. Атмосфера стала іншою. Молекули перебудувалися, похолоділи, сповільнилися і поповзли абияк. Повіяло відчуженням, забуттям. Немов кімната тепер не визнавала Ліббі й намірилася видалити її, як злоякісну пухлину.

Чи це був страх?

Без страху точно не обійшлося, але в одному Ліббі, говорячи з Ніко, мала рацію.

Повітря не з її вини змінилося.

Тоді вона почала шукати джерело. Пульс раптово сповільнився, ніби знову зупинявся час, і Ліббі відчула щось дивне: виникло ледь помітне відчуття, ніби їй тут не місце. Самі стіни ополчилися на неї й погрожували розчавити, як каток. Будинок інстинктивно гнав її геть. Здавалося, у неї забрали те, що їй належало з народження. Легені відмовлялися втягувати повітря.

Якби вона вловила зміни раніше, зуміла б їх зупинити. Якби вона змогла визначити джерело зараз, вийшло б хоча б загальмувати. Але в тому-то й була її біда, слабкість, яка не розкрилася б, якби Ліббі не зустріла Трістана. Їй могла належати вся сила у світі, здатна скоротити населення Землі вдвічі, але з тим, чого не розуміла ясно, вона боротися не вміла.

Однак порожнеча не була абсолютною. Вдалині, посеред незрозумілого дивацтва, Ліббі вловила знайомий відгомін.

Ти хоч знаєш, на що підписалася?

Її обхопили за талію і потягнули назад. Усе сталося в одну мить, якщо не швидше. Час знову помчав уперед, повітря увірвалося в легені, а Ліббі нарешті знайшла дар мови і закричала.

Трістан

Через гул крові у вухах Трістан майже не розчув її крику, але його виявилося достатньо, щоб здригнувся Каллум. Він подивився на ніж у себе в руці і, кинувши на Трістана повний презирства погляд, відкинув зброю вбік.

— Я б цього не зробив, – сказав Каллум, хоча адреналін, що вирував у крові Трістана, говорив про зворотне. Як і обличчя Каллума, з якого нарешті спала маска. Як і сам поворот подій. М'язи Трістана занили, поки тіло поступово поверталося до звичних ритуалів виживання.

Якби Цезар не загинув, то як тоді заспівав би в нього Брут?

— Мені шкода. — Ці слова зірвалися з губ Трістана різко й нерівно.

— Прийнято, – холодним голосом, що не здригнувся, відповів Каллум. — А ось у прощенні тобі відмовлено.

У цей момент у кутку блиснув червоний вогник, і вони поглянули на нього.

— Через вакуум ніхто б не пройшов, – вимовив Каллум. — Дрібниці.

— От як? — Трістан усе ніяк не міг вирівняти дихання. Що ним володіло? Страх? Гнів? Він не знав. — Все не так, як виглядає.

— Вірно. — Каллум злегка насупив брови. — Так, усе не так.

Він встав і попрямував до виходу. Трістан же встиг кинути погляд на відкинуту зброю, і тільки потім, здригаючись, підвівся і на невірних ногах поплентався слідом за Каллумом. Той крокував напрочуд жваво і широко.

— У чому справа?

— Хтось тут є, – на ходу відповів Каллум. — У будинок проникли.

— Та годі, – почувся з-за рогу голос Паріси. Вона примчала звідкись з іншої частини будинку, в чоловічій сорочці і з голими ногами, чарівно розпатлана.