Алексин Фоллмут – Шістка Атласа (страница 72)

Герої ж брали справу неохоче, їм роль нав'язували, вони ставали мучениками. Теж непривабливо, проте хоча б не позбавлене сенсу. Лиходії, звичайно, були надто діяльні, але чи варто постійно брати участь у нудьзі під назвою нескінченний хрестовий похід? Захоплення світу – це така дурість. Якого взагалі підпорядковувати собі пустоголових маріонеток, озброєний вилами натовп? Бажання хоч чогось – краси, кохання, всемогутності, свободи – це природна вада людяності, але добровільне жертвування собою здавалося марною витратою…

Простий вибір бачився Каллуму куди чеснішим, гранично істинним: казковий селянин потребує грошей для вмираючої дитини і піде на все. Інша частина історії – про нагороду за вибір добра чи злощасний результат, коли герой піддавався нерозсудливості та пороку, – завжди була надто пихатою, прикрашеною та відверто брехливою. Всесвітньої справедливості не існувало. Ось зради часто-густо. Добре це чи погано, але люди за заслугами ніколи не отримують.

У історіях Каллуму подобалися вбивці, віддані солдати, якими рухали якісь особисті мотиви, а чи не глобальні, «правильні» справи. Грати роль у великій справі – це, можливо, і дрібно, зате хоча б раціонально і точно зрозуміліше пошуків долі. Взяти того ж таки мисливця, який не знайшов сил убити Білосніжку. Він душогуб, що вчинив за своєю правдою. Перемогло у результаті все людство чи програло? Неважливо. Мисливець не збирав армію, не боровся за добро, не припинив інших лиходійств королеви. На кону не стояла доля світу; і справа була не у призначенні. Каллума таке захоплювало: зробити вибір та триматися його. Питання стояло тільки в тому, чи зуміє мисливець жити зі своїм, адже зрештою значення мало лише життя, нехай навіть нудне, нікчемне та сіре.

Ось істина з істин: життя смертних короткі та незначні. Люди засуджені на смерть. На гроші щастя не купиш, як не купиш взагалі ні на що, натомість за гроші можна придбати все інше. У пошуках задоволення контролювати людина могла лише сама себе.

Ліббі була героєм. Паріса лиходієм. Насамкінець обидві пізнають розчарування.

Ніко та Рейна – такі важливі та корисливі, що їх можна зовсім не рахувати.

Трістан – солдат. Піде туди, куди накажеш вирушити.

Вбивцею був Каллум. Це приблизно те саме, що й солдат, але діяв він сам.

— Тебе хвилює смерть? – якось увечері після вечері спитав його Трістан. Вони удвох залишилися в їдальні біля теплого вогнища; топити було не треба, адже за вікном уже віяв весняний вітер, проте Товариство цінувало естетику. — Адже хтось може засудити тебе.

— Якось я й так помру, – відповів Каллум. — Я з цим змирився. Якщо інші хочуть, хай обирають мене, це їхнє право. — Він глянув на Трістана і, посміхаючись куточком рота, підніс до губ склянку. — Просто в мене є таке саме право з ними не погодитися.

— Тобто тебе не хвилює, що решта вже могла вибрати… — Трістан осікся.

— Вибрати що? Вбити мене? Боявся б елімінації, не прийшов би.

— А навіщо ти прийшов?

Реакція. Трістан цього, звісно ж, не зрозумів би, навіть якби їхні мотиви збігалися. Він потребував короля з жорсткими принципами, хоча сам не знав своїх.

Жалюгідне видовище, право слово.

— Ось ти все мене питаєш про це, – сказав Каллум. — А хіба це так важливо?

— А хіба ні? Ми зараз вивчаємо намір.

— То ти про мої наміри?

— Так.

Каллум зробив ще ковток, обмірковуючи відповідь і даючи настоятися думкам.

Життя в Товаристві не було нудним: у ньому з'явилися організованість, звички, але так впливає на людину будь-який колектив. Жити заради себе, звичайно, куди цікавіше: одного дня проспати до обіду, в інший забратися на Олімп і навести серед богів шурхіт, але це лякає людей, засмучує їх. Коли потураєш своїм капризам, оточуючі стають надмірно ворожими, недовірливими. Вони воліють передбачуваність навичок, невеликих традицій; що незначніше, то краще. Вранці – сніданок, за сигналом гонгу – вечеря. Нормальність їх заспокоює. Усі відчайдушно хотіли жити без страху й у отупінні.

— Так, ти хочеш, щоб моя правда була іншою, але розумієш, що це неможливо. Чим більше ти знаєш про мої справжні наміри, тим більше провини відчуваєш. Це, бач, добре, – запевнив його Каллум. — Ти так хочеш відмежуватися, але правда при цьому відчуваєш більше, ніж будь-хто в цьому будинку.

— Більше? — З сумнівом і жахом перепитав Трістан.

— Більше, – повторив Каллум. — Обсяг твоїх переживань вищий, а спектр ширший.

— Я подумав би, що ти вкажеш на Роудс.

— Роудс і близько не уявляє, хто вона така, – сказав Каллум. — Вона нічого не відчуває.

Трістан наморщив лоба.

— Грубувато.

— Ні краплі.

Охоплена страхом, Ліббі Роудс загрожувала ось-ось розплавитися, а її рішення будувалися виключно на тому, що ліпив навколишній світ. З неї, наймогутнішого кандидата, – окрім Ніко, – проте це було не дивно, адже таке її прокляття. Яку б силу Ліббі Роудс не мала, вона побоялася б використати її на шкоду. Для цього вона надто вузько мислила, не знала голоду. Занадто міцна оточувала її клітина страхів та бажання всім догодити. А день, коли Ліббі усвідомлює, що здатна створити власний світ, обернеться для всіх катастрофою, але шанси на те були вкрай малі, і тому Каллум спав ночами спокійно.

— Їй краще, що вона нічого не відчуває, – сказав він. — Так для неї безпечніше.

Правду він Трістану так і не відкрив, але лише тому, що Трістан ставив не ті запитання. Наприклад, він не спитав Каллума, до яких книг відкрила йому доступ бібліотека. Страшна помилка, якщо не сказати смертельна.

— Розкажи мені про батька, – попросив Каллум, і Трістан здивовано моргнув.

— Що? Навіщо?

— Ну, вияви люб'язність. Назвемо це зближенням.

Трістан спрямував на нього яструбиний погляд.

— Терпіти не можу, коли ти так робиш.

— Що?

— Поводишся так, ніби ми в якійсь виставі. Начебто ти машина, яка просто відтворює звичайну поведінку. «Назвемо це зближенням», скажеш теж ... — Трістан похмуро глянув на свою склянку. — Я часом замислююся, чи ти розумієш взагалі, що означає піклуватися про інших, чи просто імітуєш вчинки справжньої людини.

— Про це ти замислюєшся постійно, – сказав Каллум.

— Про що?

— Ти сказав, що «іноді замислююся», але це не так. Ти замислюєшся постійно.

— І?

— І нічого. Я просто говорю те, що тобі ніби подобається.

Трістан відповів йому злим поглядом. Ось так то краще.

— Ти ж розумієш, що я знаю, так?

— Ти про мою зраду? – запитав Каллум.

Трістан моргнув.

Потім ще раз.

— Ти відчуваєш, ніби я зрадив тебе, – пояснив Каллум. — Тому що вважаєш, що я на тебе впливав.

— Маніпулював мною, – із гарчанням промовив Трістан.

Він безперечно помилився. Свій промах Каллум усвідомив, помітивши на губах Паріси посмішку – наступної ночі після того, як Трістан відхилив його пропозицію пропустити по стаканчику перед сном. Знайшов спосіб перевірити його, але зараз смикатися було пізно, все вже сталося. Люди ненавиділи втрачати незалежність, свободу волі. Терпіти не могли, коли ними керують. Більше Трістан Каллуму не повірить, і згодом усе стане лише гіршим. Це було схоже на гниття, хворобу, яка все ускладнює. Тепер Каллум може говорити будь-що: Трістан вже сумнівається в щирості своїх почуттів.

Гнів Трістана вугіллям тлів уже кілька днів, так що добре.

Значить, настав час поговорити до душі.

— З якого дива ти мене звинувачуєш? Я просто вибрав улюблений напій, – сказав Каллум, якого це все раптом почало втомлювати. — Будь-хто, хто має талант, схильний його використовувати.

— Що ти ще зі мною зробив?

— Нічого гіршого за те, що зробила з тобою Паріса. Чи ти правда думаєш, ніби вона піклується про тебе щиріша за мене?

На обличчі Трістана відбилося страждання: цікавість у ньому боролася з підозрою. У тому й біда, коли ти відчуваєш надто багато, подумав Каллум. Важко вибрати щось одне.

— До чого тут Паріса?

— Та при всьому, – відповів Каллум. — Вона тобою крутить, а ти цього не бачиш.

— Ти хоч зрозумів іронію того, що сказав сам?

— О, іронія тут просто виняткова, – запевнив його Каллум. — Дивовижна. Розкажи про батька, – як би між іншим попросив Каллум, і Трістан зло подивився на нього.

— Ми не про мого батька говоримо.

— Від чого ж? Ми, знаєш, давно його обговорюємо, просто ти не розповсюджуєшся.

— Дурниці, – хмикнув Трістан.