Алексин Фоллмут – Шістка Атласа (страница 70)

— Дуже. Як через колючий дріт продиратися.

— Вибач. — Вона ніжно погладила його чоло, а він вдячно припав до її плеча.

Вони дихали уривчасто. Ритми їхніх сердець поступово синхронізувалися, а через деякий час згасли й сполохи магічної енергії, що поверталася до колишніх річищ. У реальному світі, визначеному звичними вимірами, їй було простіше. Тут, в обіймах Далтона, запустивши пальці йому у волосся, Паріса ні з чим не боролася.

Зрештою біль, який вона завдала і собі, і йому затихла, розчинившись у тиші.

Коли Далтон заговорив, його голос пролунав хрипко і напнуто:

— Що ти знайшла?

Нічого.

Ні. Швидше, нічого, що вона могла б пояснити, а це ще гірше. Коли щось вислизає від тебе, визнавати це завжди непросто.

— Що тобі бібліотека показує? – натомість запитала Паріса, злегка відсторонившись і дивлячись на Далтона. — Тут є щось таке, до чого є доступ лише у тебе.

— Ти ж бачила мої дослідження, – спокійно відповів Далтон.

Буття. Однак щось було ніби приховано на очах.

— Далтон, – почала було Паріса, але її тут же перебили.

— Міс Камалі, – пролунав у них за спинами вкрадливий баритон Атласа. — Я сподівався знайти вас тут.

Далтон відпустив її і відсторонився, ховаючи погляд, а Паріса розвернулась до Атласа, що стояв у дверях. Той, не удостоївши Далтона і краплини уваги, покликав її ледве помітним жестом.

— Прошу, – сказав він. — Пройдемося.

Її думки немов захопили ласо і потягли. Вона підкорилася б, навіть якби не хотіла нікуди йти з ним.

Паріса невдоволено підібгала губи.

— Гаразд, – сказала вона, повертаючись на Далтона, який знову стояв, схрестивши руки. Так і не добившись від нього уваги, вона забрала зі столу свою книгу і пішла за Атласом у коридор.

— Мене що, сваритимуть за погану поведінку?

— Ні, – сказав Атлас. — Ви вільні розважатися як вам заманеться.

Вона підвела на нього підозрілий погляд.

— Це що, така свобода?

— Я знаю, де ви були і чим займалися. — Він зі значенням подивився на неї. — Не можна чаклувати у таких обсягах і чекати, що я цього не зауважу.

— Ваша увага – це персональна честь чи ви за всіма спостерігаєте однаково?

— Міс Камалі. — Атлас зупинився, не доходячи до хвіртки, що вела до північного саду. — Мені напевно не потрібно нагадувати, як унікальний ваш дар. Впевнений, ви встигли й самі помітити – і не раз, – що ваші здібності набагато перевершують можливості інших телепатів.

— Так, це я помітила. — Вона ж не Ліббі. Їй говорити про талант не треба. Обчислити таке Парісі і самій розуму вистачило.

— При цьому ви, напевно, усвідомлюєте, що ви не перша, хто наділений такими здібностями.

Сказавши це, Атлас дозволив Парісі здогадатися, на що він натякає.

— Мені що, вважати вас рівним собі? — З викликом запитала вона.

— Я вважав вас спорідненою душею. І що ми можемо допомагати одне одному. — Тобто, бути корисними. — Ну, чи, скоріше, сподівався на це.

Атлас затримався у проході, оглядаючи зелень з того боку.

— Ви вважаєте мене ворогом? – не обертаючись, спитав він.

— Ви надто допомогли, до речі, щоб вважати вашу появу випадковою, — відповіла Паріса і додала: — Ви вже витягували мене раніше з голови Далтона.

— Вам там не місце.

Паріса піднялася:

— А ваша присутність у його думках припустима, значить?

— Вам цього не збагнути.

— Впевнена, що зрозуміла б, скажи б ви не так глупо, – хмикнула Паріса.

Атлас підібгав губи.

— Ви не використовуєте свої здібності до пізнання, міс Камалі. Покладаєтеся лише на бажання. — Він кинув на неї косий погляд. — Якби я дав вам відповідь, ви мені повірили б?

— Ні, – сказала вона, і він, не здивований, усміхнувся.

— Міс Камалі, немає сенсу вдавати, ніби ми різні, – сказав Атлас, зволівши, нарешті, перейти до суті. — Ми обидва телепати, обдаровані. Штучний товар. — Пауза. — Те, чим ми займаємося, це не так незаконне спостереження, як ненавмисний доступ. Я відчуваю збої в думках так само, як їх, напевно, відчуваєте ви.

— І? — Він, звичайно, не все сказав.

— І, – підтвердив здогад Атлас, – ви рідкісний збій.

— У цьому полягає робота Хоронителя? — Вголос подумала Париса. — Усунути збої?

Тепер уже Атлас розвернувся до неї обличчям, відкинувши вдавану апатичність.

— Я бережу Товариство, – сказав він. — Ви поки що в ньому не перебуваєте.

— Тобто поки що я не вступлю в змову і не вб'ю когось? – підказала Паріса.

— Так, – не моргнувши і оком, підтвердив Атлас. — До цих пір.

Париса мимоволі стиснула губи, а цікавість у ній боролася з бунтівними імпульсами.

— Ви втрутилися в результат відбору на потоці Далтона, правда? — Запитала вона. — Врятували його.

— Далтон теж втручався з вашої забаганки, – нагадав Атлас. — Така вже природа людини.

— Так, але ваше втручання – воно навмисне, цілеспрямоване. Далтон був…

— Його втручання було таким же навмисним.

Подумки Паріса взяла нерозсудливість Атласа і порівняла його з відчаєм Далтона.

— А його колись пропускали? Ритуал?

— Без жертви ніколи не обходиться, – відповів Атлас.

Незважаючи на всю свою настороженість, Паріса повірила йому. Поки що це була найчесніша відповідь.

— Навіщо тоді було рятувати Далтона?

— А навіщо рятувати вас?

Вони зіткнулися лобами, що було не дуже розумно. Спокусниця за своєю природою, Паріса розуміла, наскільки безплідна груба боротьба порівняно з більш тонкими методами. Тоді вона розслабилася і привалилася плечем до стіни, гасячи напругу, що виникла.

— Я вам не подобаюсь, – вголос припустила Паріса, і Атлас підібгав губи.

— Я не маю ні симпатій, ні антипатій ні до кого з вас. Я не знаю нічого про те, які ви, – сказав він, виявивши рідкісне для себе нетерпіння. — Я в курсі лише ваших талантів.

— І що, мої здібності лякають вас?

— Ви мене не лякаєте, – запевнив Парісу Атлас.