Алексин Фоллмут – Шістка Атласа (страница 63)
— І так і ні, – відповів Далтон. — Це не таке вже й просте рівняння. Правила смертності визначаються не одним обмеженням і двома, а безліччю. І коли йдеться про магію, то до уваги слід брати не лише лучника, – пояснив він, – але ще й стрілу. Бувають кам'яні стріли, бувають сталеві, а бувають паперові. Якщо стріла слабка, то тут ніякі навички не допоможуть.
— Тобто своїм наміром лучник не просто спрямовує стрілу, а й обирає якість? – насупившись, спитав Ніко.
— Іноді так і є. Проте буває, що стрілу творить щось інше.
— Стріла може створити себе сама?
Знову Ліббі. Далтон повільно обернувся до неї і деякий час розглядав мовчки. Мабуть, вона мала на увазі одне: якщо магія – це стріла, а ми лучники, то наскільки ми керуємо польотом? Проте спитала в результаті зовсім інше.
Інструмент – магія чи ми?
— А це, – сказав нарешті Далтон, – тема нашого сьогоднішнього уроку.
Ні Каллум, ні Трістан поки й слова не сказали, але це не здалося Рейні дивним. Як і те, що вони переглянулись. Одного разу це відбувалося з подачі Трістана – він поглядав на Каллума, ніби перевіряючи, чи на місці ліва нога, чи не пропала сорочка, в якій він вийшов до сніданку… Тепер же Каллум ніби проводив рутинну перевірку систем пасажирського поїзда, захищав свої активи. .
Рейна глянула на Ніко, якому філософське підґрунтя бесіди стало нецікавим. Чи думав він ще про те, що йому відкрила Паріса? І які у нього наміри?
Рейну Ніко не вб'є. Рослини, зміючись, відповзли геть, зашипіли від злості при думці про те, що хтось на неї взагалі зазіхне. З практичної точки зору про таке навряд чи хтось замислювався: Рейна не була ні першим, ні останнім кандидатом, випадаючи зі списків потенційних цілей та жертв. У глибині душі всі мали рівні амбіції – кожен жадав чогось, – а ось полярності групи замикалися на людях, невідповідностей яких ніяк не виправити. Наявність Паріси мало на увазі існування Каллума, і цього напруження інші не розуміли. Незвичні до того, що завжди є два полюси, решта змушена обирати.
Потім Рейна подивилася на Парісу і накинула варіанти. З одного боку, вона б від Париси позбулася з радістю. З іншого, Паріса свою гру вела добре; навряд чи хтось зумів би переконати Трістана чи Ліббі її вбити. Ні, Ліббі взагалі можна і не враховувати. Аж надто вона вередлива, нікого сама не вибере. Хіба що Каллума. Таке можливо. Зрештою, астральна смерть Паріси стривожила Ліббі більше за інших.
Згадавши згаданий інцидент, Рейна знову глянула на Каллума, придивившись уже уважніше. Рослина в нього за спиною затремтіла, і Рейна насупилась на знак згоди. Каллум їх усіх турбував, навіть найпростіші форми життя це відчували. Каллум – очевидний вибір, але одностайності заважає одна перешкода. Трістан. Чи захоче він убити Каллума? Ні, дуже навряд, і тому Каллум з такою постійністю його перевіряє.
Інцидент зі смертю Паріси ніби розколов решту на партії – на тих, кого він стривожив, і тих, кого ні, – а Трістан стояв посередині.
Може, взяти і Трістана позбутися?
Паріса подивилася на неї, вигнувши брову. Щось Рейна розслабилася; якось аж надто грубо допустила цю думку.
«Тільки не вдавай, ніби знаєш, що таке справжня дружба, – подумки відповіла вона Парісі. — Ти б кинулась проти друга за першої зручної можливості».
Паріса посміхнулася куточком рота. Злегка знизала плечима – не погоджуючись, але й не заперечуючи нічого, – і знову подивилася на Далтона. Той якраз почав обговорювати прокляття різних форм свідомості, але тут за ним відчинилися двері і на порозі несподівано з'явився Атлас.
— Не смію вас перебивати, – запізно сказав він. Атлас, як завжди, був одягнений у діловий костюм. Мабуть, повернувся з якоїсь зустрічі. Рейна, яка ніколи не обіймала посту Зберігача елітного таємного суспільства, поняття не мала, в чому полягають його рутинні справи. Атлас тим часом зняв з передпліччя парасольку і поставив її біля дверей, притуливши ручкою до одвірка.
Спочатку це було навіть нормально. Коли кандидати приступили до занять, Атлас був щоранку, але, як і Далтон, відступив трохи, варто було класу освоїтися. Однак сьогодні його поява відчутно змінила хімію у кімнаті.
Далтон кивнув на знак вітання і вже хотів продовжити оголошувати список рекомендованої літератури, але Ліббі несміливо підняла руку.
— Вибачте, сер, – звернулася вона до Атласа, – якщо ви тут, я б хотіла запитати, чи обговорюватимемо деталі ініціації?
Усі в кімнаті завмерли.
Далтон завмер, наче робот, якого закоротило. Ніко обмер. Щоправда, обмер він особливим чином – ніби згадавши щось важливе, скажімо, про включену вдома духовку. Трістан дивився прямо перед собою, вдаючи, ніби не чув питання (фіг там), а Каллум тиснув у собі сміх, ніби нескінченно програвав у думці цей момент, вичавлюючи з ситуації весь гумор.
Найменше вразилася Паріса – мабуть, знала, що Ліббі скаже ще до того, як та відкрила рот. Вона ж телепат. Втім, ніхто, мабуть, у кімнаті не сумнівався: якісь секрети має і Паріса.
Лише Ліббі залишалася з порожніми руками.
— Ми тут вже майже рік, — нагадала вона. – І всіх уже встигли відвідати члени іншої організації, чи не так?
Ніхто нічого не підтвердив, але це її, певне, не збентежило. — Ось я й подумала: чи не час сказати, що далі? — Насторожено озираючись, запитала Ліббі. — Буде якийсь іспит чи…
— Вибачте за стислість, – сказав Атлас. — Вам як групі варто до кінця місяця вибрати, кого з однокласників слід елімінувати. Деталі ж поки що обговорювати ще рано.
— Ось як? — Нахмурившись, запитала Ліббі. — А враження таке, що…
— Суспільство неспроста залагоджує справи певним чином, – перебив Атлас. — Поки що це може бентежити, але я не дозволю поспіху переважити важливість прийнятої нами методики. Боюсь, ефективність організації – це лише один із багатьох наших турбот.
Зрозуміло було, що більше жодних відповідей Ліббі не отримає. Не менш ясно читалося її невдоволення незнанням.
— О. — Вона схрестила руки на грудях і звернулася до Далтона: — Перепрошую.
Далтон без особливого ентузіазму повернувся до лекції, і решта дня все йшло по накатаній.
Втім, для Рейни той день відзначився монументальним здобутком. Тепер вона точно знала: у темряві блукає одна тільки Ліббі. А отже, якщо інші знайомі з умовами посвячення і досі не покинули клас, вони таємно дійшли того ж висновку, що й Рейна.
Всі вони готувалися вбити – і не має значення кого. П'ять стріл були не тільки смертельно гострі, а й накладені на тятиву.
Губи Рейни коротко смикнулися в посмішці. Передчуття.
Трістан
— Можливо, нам варто вбити Роудс, – сказав за сніданком Каллум, і Трістан, переставши жувати, насилу проковтнувши шматок тосту.
Каллум скосив на нього погляд і трохи знизав плечима.
— Це ж практично, – додав він. — Вони з Вароною – пара однакових, чи не так? Навіщо тримати обох?
Каллум уже не вперше порушував цю тему, але Трістан, як і раніше, відповідати не поспішав.
— Чому тоді не вбити Ніко?
— Можна і його, мабуть. — Каллум узяв чашку з кавою і трохи відпив. — Я на це пішов би.
Поставивши філіжанку на стіл, він глянув на відкладений у бік Трістаном тост.
— Все добре?
Трістан скривився.
— Ми з тобою обговорюємо, кого з нас убити, Каллуме. Як мені тут спокійно їсти?
— Невже? Ти ж ще тут, а отже, мусиш і далі поводитись саме так, ніби все добре.
— І все ж ... — У Трістана боліло в животі. Або в грудях. Його нудило, і він почував себе розбитим. Чи не це мав на увазі Далтон, говорячи про те, що людині доведеться зламатися? Можливо, їх якось різали і, вилучивши мораль, зшивали наново, робили їх неповноцінними. Можливо, до кінця його колишні переконання перетворяться на рудимент на зразок хвоста. Невеликої шишечки в основі світоглядного хребта.
Напрочуд, як легко йому на думку прийшла ця думка. Хіба він не повинен був відмовитися, відсахнутися, втекти? Ні, вона вгніздилася в голові і з кожним днем ставала все більш очевидною. Зрозуміло, хтось має загинути. Могутня магія вимагала джерела енергії, а жертва за своєю природою давала таку величезну силу.
Так принаймні думав сам Трістан. Де-небудь, на якомусь рівні вище йому подібні дрібниці на кшталт людських життів чи добробуту ролі не грали; і таку ціну платили, майже не замислюючись, на користь продуктивності, в ім'я загального блага.
Думки та молитви.
— Може, вона не працює, якщо нічого не відчуваєш? – промимрив Трістан, і Каллум різко підвів на нього погляд.
— Що?
— Та я про те…
До речі, про що він? Це ж Каллум, зрештою.
— Забий.
— Колись ти вірив у мене. — Каллум міцніше стиснув у руці чашку. — Тепер все?
— Ну просто…
— Я так виживаю, – сказав Каллум грубим тоном. Мабуть, відчув себе відданим. І Трістан здригнувся, згадавши його слова: «Вбитої довіри вже не воскресити». — Я думав, що ти це вже зрозумів.
— Я й розумів. Розумію, – виголосов Трістан. — Просто ти так говориш…
— Як? Бездушно? Холодно, байдуже, подвійно? — Пауза. — Чи зло? Так ти хотів сказати?
Мовчання.
Каллум повернувся і подивився на Трістана, чекаючи, але той не підвів голови.