Алексин Фоллмут – Шістка Атласа (страница 65)
— Когось чи тебе?
— Ти мені скажи. — Трістан глянув на нього скоса, і Каллум зітхнув.
— Ти не звик, щоб тебе хотіли, так?
Не встиг Трістан видати дуже складну для себе відповідь, як Каллум пояснив:
— Як друга, я хотів сказати. Людину. — Пауза. — Та будь-кого.
— Я тебе благаю, вистачить з мене на сьогодні психології.
— Добре добре. — Посмішка Каллума здригнулася. — Проблеми з татком.
Трістан кинув на Каллума злий погляд, і той засміявся.
— Що ж, віскі хороший, та й компанія теж. Як не дивно, це головне, за що я тебе ціную, Трістане. За розкішні розмови.
— Я не назвав би їх розкішними.
— А моменти мовчання здаються мені особливо привабливими.
Як навмисне вони сиділи в мовчанні деякий час, просочуючись полегшенням розв'язаного конфлікту.
За кілька хвилин тихого спільного сидіння Каллум глянув на годинник.
— Ну, час мені спатки. — Він підвівся, опустивши порожню склянку на стіл. — Ти ще не лягаєш?
— Посиджу трохи, – відповів Трістан, і Каллум кивнув головою.
— Як би там не було, – сказав він, поплескавши Трістана по плечу, – ті межі твоєї сутності, які ти начебто ненавидиш, навряд чи викликають огиду.
— Дякую, – коротко відповів Трістан, і Каллум знову від душі розреготався. Широким кроком він залишив кімнату, і тепло його магії зникло слідом, розчиняючись у темряві.
Трістан, залишившись наодинці з собою, при світлі каміна, поставив склянку на стіл і дістав із кишені складену записку і прочитав її. Вона слабо тягла на магічний талісман, але все ж таки залишалася шматочком незмінної реальності, за яким він міг визначити правду.
Він записав, чого хотів би випити ввечері, залишившись на самоті і не зазнавши нічиєї дії:
Трістан підняв погляд на запітнілий стакан віскі: по стінці на стіл приречено скотилася крапелька піт.
— Сука, – вилаявся Трістан і зім'яв записку.
Ліббі
— Міс Роудс, – чемно сказав Атлас, – яка несподіванка.
Ліббі, насупившись, затрималася у дверях читального залу. Атлас сидів за одним із невеликих столиків, все ще поглинений змістом книги. Навіть не відриваючись від неї, він зрозумів, хто увійшов, а Ліббі це говорило багато про що.
— Не така вже й несподіванка, – вголос промовила вона, – так?
Атлас нарешті відклав книгу і, посміхаючись краєм рота, підняв погляд.
— Що мене видало?
Головним чином те, що її парафія його не потривожила. Жодної тут магії, просте спостереження.
— Здогадалася, – відповіла Ліббі, і Атлас запросив її сісти.
— Як ви дізналися, що я тут?
Чари спостереження. Зрештою, це ж вона їх створювала.
— Далтон щось таке казав, – сказала Ліббі, висуваючи стілець із-за сусіднього столика.
— Гм-м, – промимрив Атлас і побарабанив пальцями по обкладинці книги. Хоч як абсурдно, але це була «Буря». — Я так розумію, у вас ще залишилися питання щодо ініціації?
— Так, – сказала Ліббі, – кілька.
А взагалі їх було багато, і Ліббі не знала, з чого почати.
В останні пару днів вона чим тільки не займалася, але й дослідження не забула. Після візиту форумчан знову взялася шукати хоч якісь відомості про хворобу Кетрін, але нічого конкретного не знайшла. Бібліотека видавала – чи була запрограмована видавати – лише літературу за поточним завданням: дегенеративні прокляття, їх тривалість і зворотний бік. Розпад як процес природної ентропії Ліббі не могла вивчити. За всіма запитами, якщо вони не ставилися до вивчення навмисного заподіяння шкоди – «антиуспіху», за визначенням Далтона, – Ліббі відмовляли.
Вона вже задумалася, хто це не допускає їх до іншого змісту архівів, коли до неї у розфарбованій кімнаті причепився Ніко. Він потяг її до каплиці, де в них відбулася розмова на зовсім іншу тему. Виглядав Ніко надзвичайно засмученим.
— Я маю тобі дещо повідомити, – сказав він, зачиняючи двері. — Тобі це не сподобається.
— На рівному місці? Сумніваюсь. — Лібі взагалі не подобалося, коли Ніко казав їй те, про що вона не просила, і думки міняти не збиралася. Вона вже відкрила рота, маючи намір висловити йому, мовляв, у неї інші плани, тут дме і взагалі їй цей спектакль не до душі, але він її швидко перебив:
— Ти просто ... не роудствуй хоча б недовго, гаразд?
— Повторюю, Варона: нічого з мого імені дієслово робити.
— Як скажеш. — Він помасажував скроні, омиваємі через вітражний триптих світлом.
— Послухай, Фаулер цього точно говорити не можна ...
— Я Езрі нічого не кажу, – відрізала Ліббі, завбачливо розлютившись. — Віднедавна.
Ніко здивовано моргнув.
— В якому сенсі?
— У жодному. — Йому вона точно нічого пояснювати не стала б. — Не хочу говорити про це.
— Гаразд, просто… — Ніко видихнув і, чуючи, як його слова луною віддаються від обшитих панелями стін каплиці, понизив голос. — Мені здається, – зашепотів він, – що про елімінацію одного з кандидатів нам говорили… у буквальному значенні.
Ліббі не на це чекала. Зовсім не цього.
— Що?
— Шостий член класу, той, який не пройде ініціації… Мені здається, його… — Повисла тривожна пауза.
— Що його?
— Та боже ж ти мій! — Ніко однією рукою скуйовдив на собі волосся. — Вб'ють, ось що.
— Ні, – відповіла Ліббі. — Це ж безглуздо. Неможливо.
— Та я сам розумію, – машинально відповів Ніко. — Але, з іншого боку, це так?
— Нісенітниця. — Ліббі зло подивилася на нього і спохмурніла. — Хто тобі це сказав?
— Паріса, але ...
Враховуючи, що вона думки читає, це стривожило трішки сильніше.
— Значить, Паріса просто щось не так зрозуміла. Або бреше.
Ніко, як не дивно, вагався.
— Це навряд, Роудс.
— Ну знаєш, це ні в які ворота не лізе, – жовчно зауважила Ліббі. — Ми просто не можемо бути частиною… якоюсь там… — Вона схвильовано спробувала підібрати потрібне слово. —Якогось там смертельного змагання…
— Може, й так, – погодився Ніко. — Може, це просто хитрість чи щось таке. А може, це якось пов'язано з темою наміру, про яку втирав Далтон, – помахав він рукою, маючи на увазі лекцію, яку, напевно, прослухав навпіл. — Може, треба просто цього захотіти, щоб воно спрацювало, але…
— Що означає «спрацювало»?