Алексин Фоллмут – Шістка Атласа (страница 67)

Сама думка про це вражала. Від обурення у Ліббі закипіла кров у жилах, і вона відчула хвилю протесту.

— Ні, звичайно, – посміхнувся Атлас. — Але цей момент враховують.

Так, у тиші, яку ніщо не порушувало, вони й сиділи, поки нарешті Ліббі не піднялася, незграбно, і не пішла до виходу. На півдорозі вона обернулася.

— Архіви, – сказала вона, запізно згадавши сестру. — Хто слідкує за тим, що нам можна видавати?

Атлас підняв погляд і довго, вивчаюче дивився на неї.

— Бібліотека й стежить.

— З якого дива мені в це вірити? — Запитала Ліббі і тут же, охоплена пекучим розчаруванням, додала: — З якого дива мені взагалі вам вірити?

Атлас ніяк не змінився на обличчі.

— Я не керую архівами, міс Роудс, якщо ви про це. Є багато чого, до чого і я не маю доступу.

Ліббі ніколи б не подумала, що доступ до архівів – справа принципу та особистості. Вона уявляла, як отримає відповіді на нерозв'язні питання, домагаючись чогось, а не одним фактом свого існування.

— Але ж це ваше Товариство!

— Ні, – поправив Атлас. — Я один із Хоронителів. Я не володію Суспільством і не керую ним.

— Хто тоді керує? — Розлютилася Ліббі.

Атлас злегка, байдуже знизав плечима.

— Хіба стріла не може спрямовувати саму себе?

Відповідати Ліббі не стала. Натомість, вона різко розвернулась і розчаровано рушила до сходів, а там попрямувала до себе в кімнату.

У коридорі галереї вона зіткнулася з тим, хто в цей момент виходив із-за рогу. Якби вона не ув'язла так у своїх думках, помітила б його наближення заздалегідь. А так…

Трістан утримав її від падіння, схопивши за плечі.

— Ти Парісу не бачила? – спитав він, а Ліббі, через те, що була в сильно засмучених почуттях – людина вона, мати вашу, чи хто? – звела на нього сердитий погляд.

— Іди на хер, – отруйно відповіла вона.

Трістан приголомшено моргнув.

— Що?

— Ти все знав. — А, то ось у чому справа була. Зазнавши запізнілого осяяння, Ліббі раптово усвідомила всю силу свого обурення. — Ці твої безглузді гіпотетичні проблеми з вагонетками… Ти весь час знав правду, так? – звинувачуючи кинула вона. — А мені не сказав.

— Знав ... — Він осікся, придивившись до виразу її обличчя. — У сенсі, про…

— Так. Про смерть, вбивство, щоб його.

Трістан здригнувся, і на мить Ліббі переповнила ненависть, огида до нього.

— Я не… — Вона замовкла, охоплена болючим болем, не в змозі – та й не бажаючи – шукати ніякі грані, різницю між «не можу» та «не стану». — Не можу я і не стану…

— Роудс. — Трістан не відпускав її. — Так, я мусив тобі розповісти. Розумію, ти злишся.

— Злюсь?

Вона не те щоб не злилася, хоча навряд чи це було слушне слово. У ній справді щось зріло, як нарив, і це, можливо, навіть був гнів. Ліббі вже давно навчилася керувати своїми магічними імпульсами, тримати їх у вуздечку, проте зараз у ній спалахнула іскра, запахло димом.

— Повір, Трістан, «злість», – закипаючи, сказала Ліббі, – навіть близько не описує ...

— Ніхто з нас взагалі не знає, скільки в цього Товариства влади, – нагадав Трістан, понизивши голос до шепоту, як змовник, хоч у коридорі більше нікого не було. — Думаєш, можна ось так взяти та вийти? Повір, я знаю, що таке вербування, знаю, чим установи відрізняються від сект. Так от, тут невинністю навіть не пахне. Піти тобі не дадуть.

Він, може, й не злякався, а ось Ліббі заспокоюватися відмовлялася.

— Тоді навіщо? Навіщо це робити?

— Ти сама знаєш. — Трістан підібгав губи.

— Ні. — Ліббі стало нудно. — Скажи, навіщо це взагалі комусь робити? Ну скажи…

— Роудс…

— Ні. Ні. — Вона сама не знала, звідки в ній це божевільне полум'я, але несамовито вдарила Трістана кулаком у груди. А він терпів покарання, продовжуючи міцно тримати її за плечі.

«От і славно, — слушно подумала Ліббі, — він заслужив».

— Ти з ними, правда? — Слова камінням зірвалися з холодних губ, що оніміли. — Для тебе це не має значення, адже це дрібниця. Для тебе і секс – порожнє. Все це гра просто гра! І що ж тоді вбивство? Що таке життя, порівняно з усім цим? Суспільство – отрута, – кинула Ліббі у нападі гніву, такого гострого і сильного, що він, досягнувши піку, раптово схлинув.

Трістан стискав її плечі вже не так міцно, і Ліббі – виснажена і злякана, охоплена люттю і почуттям подяки – впустила голову йому на груди. Почула, як б'ється його серце, стукає, як годинник на камінній полиці. Час сповільнився та зупинився.

— І вони напихають нас отрутою, – пригнічена, пробурмотіла Ліббі, – потроху, з кожним разом збільшуючи дозу, позбавляють нас почуттів. Чекають, поки ми станемо сліпі, глухі та холодні до всього…

Трістан узяв її за руку і, не кажучи ні слова, провів через розфарбовану кімнату, за ріг і потяг до себе в кімнату. Ліббі, ледь не влетівши всередину, погойдуючись, встала біля каміна, а Трістан зачинив двері і витріщився на ручку.

— Що взагалі відбувається, Роудс? — Запитав він, не підводячи голови.

Ліббі заплющила очі.

«Спитай себе, звідки приходить сила, – пролунав у голові голос Езри. — Якщо не бачиш джерела, не довіряй йому…»

«Не кажи мені, кому довіряти!»

— Роудс.

Трістан підійшов ближче, а Ліббі не могла вирішити, чи вона цього хоче.

— З якого дива нам підкорятися? — Її голос пролунав по-дівчачому тонко. — Навіщо?

— Потім, Роудс. Подивися навкруги і зрозумієш.

— На кого дивитись? На що?

Трістан мовчав, і Ліббі з гіркотою визнала, що й не чекає на відповідь.

Атлас правду казав: ще ніколи вона не відчувала у собі стільки сили. Не має значення, з чим Ліббі народилася чи що їй даровано, – опинившись тут, серед інших кандидатів, вона отримала можливості, шанси набагато перевершити саму себе. Межі здібностей здавалися далекими – не досягнути; довкола пульсувало море енергії, Ліббі росла і не знала, коли зупиниться, і разом з тим уже забула, якою була до цього. Вона не пам'ятала себе колишню та не могла сказати, ким стане.

— На чиєму ти боці, Трістане? — Ліббі, задихаючись, виринула з моря жалю, злякана тим, що взагалі запитала про це. Однак її переповнювала жовч, її каламутило. Вона здригнулася, охоплена муками невідання. Сил терпіти майже не лишилося.

— Не знаю. — Голос же Трістана звучав механічно, врівноважено. — Може, й на твоїй. Не знаю. — Він не доречно засміявся, але цей його сміх відбивав її власне сум'яття. — Ти знала, що Каллум впливав на мене? Не скажу скільки часу, як сильно, як довго, але це так. Ти знала?

Так. Очевидно.

— Ні.

— Я думав, що керую собою, але виявилося інакше. — Трістан обернувся. — А ти?

Ні. Навіть зараз вона не володіла собою.

Трістан хотів ще щось сказати, а Ліббі проковтнула.

Особливо вона не володіла собою зараз.

— На мене Каллум не впливає, якщо ти про це, — змусила вона себе відповісти, розлючена власним відчаєм і тугою. Запитував Трістан, звичайно, про інше, але Ліббі, піддавшись егоїзму, була просто не в силах сказати правду про свій голод, навіть частково. Більше вона ні шматочка втрачати себе не хотіла.

Трістан відвернувся, ставши до неї спиною.

Ліббі хотілося плакати, і водночас її каламутило.