Алексин Фоллмут – Шістка Атласа (страница 44)

Ще і ще.

Якось вона застала його в саду. Година була рання, холодна і сира. Далтон стояв на краю володінь, спиною до особняка, оглядаючи безбарвний кизил.

— Англійці, – зауважила Паріса, – надто вже романтизують свої безрадісні зими.

— Англофілія, – обернувся Далтон.

Від морозу його щоки почервоніли, як два яскраві бутони, і вона простягла до нього руки – зігріти його обличчя в долонях.

— Обережно, – попередив Далтон. — Щоб я не вважав це за ніжність.

— На твою думку, я не ніжна? Збочення – це не завжди смертельно. Більшість хоче лише, щоб про них дбали. Якби не було в мені м'якості, я б нічого взагалі не досягла.

— І куди б ти хотіла сходити цього ранку?

— Та веди куди хочеш, – відповіла Паріса, роблячи запрошуючий жест.

Далтон неквапливо рушив уздовж кордону галявини.

— Лестощі – це частина спокуси, – сказав він, – чи не так?

— Так, неминуча.

— Ах, як шкода, що я такий легкий здобич.

— Легкої здобичі не буває.

Далтон усміхнувся куточком губ.

— Тобто ми не прості, ми лише… однакові?

— Хіба людство, – сказала Париса, знизуючи на ходу плечима, - прагне бути унікальним. Воно йде врозріз з бажанням належати тому, у кому пізнаєш себе. Вони вже вийшли за межі видимості, та й година була надто рання, щоб потурбувати когось, проте Далтон все одно захопив Парісу в березовий гай.

— Для тебе я такий сірий, – сказав він.

— Правда?

— Уяви, яким цікавим мене міг би знайти хтось інший, – припустив він. — Академік-вбивця.

— Мені ти теж цікавий. Чому він намагався тебе вбити?

— Хто?

Вдавання стомлювало, але, видно, без нього було ніяк.

—А тебе багато хто хотів убити, Далтон?

— Безліч народу, напевно.

— Просто диво як неабияке, – ухильно зауважила Паріса.

Він притяг її до себе, притискаючись до неї стегнами.

— Скажи дещо, – попросив Далтон. — Ти хотіла б мене сильніше, якби я довше тебе уникав?

— Ні. Я б тоді вважала тебе великим бовдуром.

Париса пограла з петелькою у нього на штанах, риючись у думках.

— Розкажи про Форум, – попросила вона, задоволена тим, що на обличчі у Далтона промайнув переляк. — Я тут міркувала про ворогів Товариства. Зокрема, про те, що вони можуть мати рацію. — Вона не забула, як під час інсценування лише агенти Форуму примудрилися проникнути за їхні охоронні чари, а потім ще й втекти.

Далтона спочатку це питання здивувало, але відповів він незворушно:

— Звідки мені взагалі знати про Форум?

— Гаразд, – зітхнула Паріса, розчарована, але не здивована, – тоді скажи, за що ваш шостий хотів тебе вбити.

— Він мусив когось убити, – як заїжджена платівка повторив Далтон, – доки його не вбили.

— Ти був занадто слабкий чи занадто сильний?

— Що?

— Він вибрав тебе мішенню або тому, що ти був занадто слабкий, – пояснила Паріса, – або тому, що ти був надто сильний.

— Сама як думаєш?

Вона підняла погляд і побачила, як пильно дивиться на неї Далтон.

— Ти й сама вибрала мене не без причини, – знизавши плечима, нагадав він їй. — Я слабкий чи сильний?

— Говориш алегорично?

— Можливо.

— Чого ти взяв, – парирувала вона, – що ти небезпечний? І для кого взагалі?

— Для мене. Серед інших.

— І тим не менше ти не сильно бережешся, га?

— Швидше за все.

— Він тому хотів тебе вбити?

Вона так пожартувала, вирішивши перевірити, що буде, якщо вдарити наосліп, але Далтон ніби запеклий ще більше.

— Давай перевіримо, – сказав він. — До вечора?

— Де?

— У мене в кімнаті. Хочу подивитись, наскільки ти гарна.

— Це ми вже перевіряли, – сухо зауважила Паріса, – і мені здається, ми обидва показали себе з найкращого боку.

— Я не про те, – сказав Далтон, хоч і проти явно не був. — Надвечір я дещо сховаю. Одну думку.

— Відповідь?

— Так.

Парісу охопив невеликий трепет.

— Ти ж не граєш зі мною.

— А це й не гра. Це перевірка.

— Для чого?

— Заради цікавості.

Деякий час вона дивилася на Далтона з підозрою, але він, схоже, говорив щиро.

— Я тобі цікава, – здогадалася вона.

— Я начебто й так ясно дав це зрозуміти.

— Ні. — Вона посміхнулася куточком рота, смикаючи його за шнурок. — Ти хочеш мене вивчити.