Алексин Фоллмут – Шістка Атласа (страница 43)
— Ти б мене одержала.
— І?
— І нічого. От і все.
— Хіба я тебе вже не отримала?
— Тоді тобі все це набридло б.
— То ти гру затіяв, значить?
— Іграми я б тебе ображати не став.
Далтон опустив погляд, і світло невеликої настільної лампи вигідно підкреслило його царські вилиці. Він під будь-яким кутом гарний, схвально подумала Паріса.
— Що в тебе за теорія? — Запитав Далтон.
— Кого ти вбив?
Опинившись у патовій ситуації, вони трохи помовчали.
— Інші, – зауважив Далтон, перериваючи незручну напругу, – хочуть зосередитися на механіці часу. Петлях.
Паріса знизала плечима.
— Мені відтворювати всесвіт по цеглинах сенсу немає.
— Чому? Хіба не в цьому сила?
— Виключно через те, що ніхто раніше не робив? Мені не потрібний новий світ.
— Тобі потрібний цей?
— Сила, – роздратовано відповіла Париса, – яка знадобиться на творення, знищить усе на своєму шляху. Магія задарма не дається. Хіба це ти не сказав?
— Цікаво. — Далтон пильно подивився на неї. — То ти згодна?
— З чим?
— З правилами Товариства. Із процесом елімінації.
— Зі смертельною грою на вибуття? Яка сама по собі образлива?
— Але ти, дивлюся, лишаєшся?
Вона мимоволі схилила погляд на свої записи.
— Я ж говорив. — Посмішка Далтона стала ширшою. — Я ж говорив. Навіть знаючи правду, ти б не відмовилася.
— Кого ти вбив? — Запитала Паріса. — І як ти це зробив?
Він висмикнув у неї з-під руки листочок і придивився до нього.
Паріса зітхнула, згадавши його слова про інтимність досліджень. Значить, найбільше вона подобалася Далтону вразливою? Коли він отримував від неї те, що вона давати не хотіла? Найчистіша насолода або приховане знання.
— Пам'ять, – сказала вона, і Далтон підняв погляд. — Сприйняття часу через пам'ять.
Він вигнув брову.
— Подорож у часі, – пояснила Паріса, – це просто, якщо подорожуєш по чиємусь сприйняттю часу. Можливо, – заперечила вона, передбачаючи його нездатність зрозуміти, – це буде не так цікаво моїм прямолінійним партнерам.
— Вони вивчають те, у чому спеціалізуються, як і ти. Продовжуй, – сказав Далтон.
— Це не так уже й складно, – відповіла Паріса, здивована, але не збентежена його відмовкою. — Розумні люди на стимул реагують швидше, і виходить, що розумні переживають час швидше, і його у них, можливо, більше. Розумність у певному сенсі це ще й хвороба: геній найчастіше – це побічний ефект манії. Ймовірно, деякі мають такий надлишок часу, що вони переживають його інакше. Також якщо час можна споживати по-різному, його можна і зберігати. І якби в когось був надлишок часу.
— Він міг би подорожувати через свій власний досвід переживання часу інакше, – підказав Далтон.
— Так, – погодилася Паріса, – по суті.
Далтон задумливо прикрив рота долонею.
— І як би ти зміряла розум? Чи, в цьому випадку, магію?
— Кого ти вбив? — Запитала Паріса.
— Його не дуже любили, — відповів Далтон, знову здивувавши її. Вона ж відповіді не чекала. — Не те, щоб це законний привід…
— Він був небезпечний?
Далтон наморщив чоло.
— Що?
— Він був небезпечний? – повторила Паріса. — Для тебе чи Товариства?
— Він ... — Далтон моргнув і злегка відсторонився. — Не Суспільство вирішувало, жити йому чи померти.
— Ось як? Хоча… Кожні десять років вони набирають шістьох кандидатів, знаючи, що одного елімінують. Тобі не здається, що вони наперед уявляють, кого пустять у витрату?
Далтон знову моргнув.
І ще раз.
Його думки посмикнулися серпанком і перебудувалися; набули іншої форми.
— Як ти його вбив? — Запитала Паріса.
— Ножем.
— Влаштував пастку?
— Так. Невелику.
— Як це по-римськи.
— Нас сильно напоїли. — Він стомлено почухав щелепу. — Не так просто взяти в руку ніж. Нехай навіть ми знали, що цього від нас чекають.
Примус до чогось Парісу не тішив.
— А якби ти цього не зробив?
— Що?
— Якби ти вирішив нікого не вбивати? – повторила Паріса, а думки Далтона знову втратили форму. — Тоді Суспільство втрутилося б?
— Він знав, – сказав Далтон, але це була не відповідь. — Він знав, що вб'ють його.
— І що?
— Він би сам когось із нас убив, якби зміг. — Пауза. — Мабуть, мене.
А так от звідки цей страх, ну, або хоча б частина його.
Париса поправила Далтонові чубчик.
— Впусти мене сьогодні у своє ліжко. Я просто знемагаю від цікавості.
Простирадла в нього були білосніжні, гладкі, ретельно заправлені. Їй дуже сподобалося їх м'яти.