Алексин Фоллмут – Шістка Атласа (страница 28)

— Якщо чесно, не знаю навіть, яка в ньому користь, – сказала Ліббі, відшукавши нарешті книгу в купі біля тумбочки. Вона б не назвала себе взірцем охайності, та й рано вставати не вміла. Коротше, почувала себе сумно неадекватною поруч із Трістаном, який був до того охайний, що мало не сяяв. — Сумніваюсь, що в ньому є те, про що не пишуть у більш пізніх роботах.

— Там начебто було щось про час, – сказав Трістан. — Правда?

— Типу того. Жодної конкретики, але…

— Хочу сам подивитися, – коротко сказав Трістан, і Ліббі здригнулася.

— Вибач, я не хотіла…

— Не вибачайся, – нетерпляче сказав він. — Просто хочу один здогад перевірити.

— О. — Ліббі простягла Трістану книгу, але, перш ніж він пішов, прочистила горло і сказала: — Не хочеш поділитися зі мною здогадом?

— А що?

— Мені… як би цікаво. — Вражає, але після такого визнання Ліббі відчула, ніби скоїла злочин, караний смертю. — Ну, мені на кшталт правда цікаве дослідження, яким ми займаємося.

Трістан злегка наїжачився.

— Я цього й не заперечував.

— Знаю, ви... — Вона осіклася, не давши собі знову вибачитись. — Забий. Можеш, до речі, собі залишити, – сказала вона, вказавши на книгу. — Навряд чи є в ній щось корисне. Теоретично, мені здається, думка про те, що час і рух – це не дві окремі функції, цікава відправна точка, але навряд чи вона є унікальною для…

— Ви з Ніко маніпулюєте силою, так?

Ліббі дуже здивувалась: по-перше, її перебили, а по-друге – поцікавилися її здібностями.

— Що?

— Сила? Правильно?

— Так, сила. — Трістан, здавалося, обігрує в голові якусь думку, і Ліббі додала: — Ми застосовуємо її, щоб змінювати фізичний склад речей.

— Чому б вам не створити червоточину в часі?

— Я… — Не на це вона від нього чекала. — Що ж, я… теоретично ми могли б за допомогою кротової нори поєднати дві точки в часі, але це вимагало б для початку розуміння природи самого часу.

— І що вам заважає її зрозуміти?

Він не жартував. Ліббі не хотілося звучати винно через те, що вона не задумалася над очевидним, начебто, питанням.

— Ну, час – це не те щоб прямо фізична величина, – повільно промовила Ліббі, підбираючи слова. — Ми з Вар… з Ніко маніпулюємо речами, які можемо бачити та помацати, а час… це щось інше.

— Ви його не бачите та не відчуваєте?

— Я… — Ліббі знову запнулася, трохи приголомшена. — Стривай хвилину. Хочеш сказати, що ти його бачиш та відчуваєш?

Деякий час Трістан дивився на неї з легкою тривогою у погляді.

— Я не це мав на увазі. Просто хочу бути готовим до того, чим ми займемося в понеділок.

Ліббі визнала, що не варто нагадувати Трістану про те, як за минулі тижні він не зробив практично нічого. Тільки висував теоретичні аргументи, спрямовуючи інших.

Втім, навряд у тому була його провина. Він хоч би старанно працював, адже так? Читав та коментував усі тексти, у вихідні займався самостійно. А коли він по-іншому дивився на ілюзії, то, може, й інші речі бачив не так, як Ліббі?

Вона злегка затремтіла від думки, що Трістан має якийсь корисний додатковий талант, як і Рейна, і про це можна буде повідомити Ніко. Не все ж таки йому одному розкривати в людях корисні сторони!

— Є теорія про те, що кванти – це простір, – сказала Ліббі, порушуючи думку, що вона, схоже, на щось таке натрапила, – а простір не порожнеча, а матерія, тканина, що складається з крихітних окремих частинок. Гадаю, час може складатися з подібних частинок. Гравітаційний потенціал.

— Послухай, за книгу дякую, – сказав Трістан, – але мені особливо нема про що балакати.

— О, – сумно сказала вона. — Ну так, вибач.

Трістан роздратовано стиснув зуби, і Ліббі скривилася.

— Гаразд, не перепрошую, – видавила вона усмішку. — В сенсі…

— Знаєш, не треба вибачатися за те, що ти просто є, – зауважив Трістан і розвернувся, а Ліббі вже шкодувала, що не продовжила говорити з Езрою, побігши відчиняти двері.

Езра так здорово вміє підтримати, і це їй у ньому подобалося. Втрата звела їх, і тому він завжди намагався бути поряд. Хіба можна не цінувати того, хто так рішуче приймає твій бік? Езра – її фанат номер один, невтомний заступник. Але є біда: він вірив у Ліббі так щиро і палко, що це часом починало дратувати. Здавалося, він не бачить, як їй доводиться працювати. Він топив її у своїй вірі, навіть коли просто хотів трохи підбадьорити.

Подібна впевненість, переконаність – це дар. І за часів на зразок нинішніх Ліббі гостро потребувала якоїсь дороговказної зірки, яка не дала б збитися з курсу і додала сил.

— Роудс, – сказав Трістан, і Ліббі здивовано помітила, що він затримався на порозі її кімнати. – Дякую за книгу.

Ліббі моргнула, кивнувши.

— Сподіваюся, допоможе, – сказала вона.

Трістан, знизавши плечима, зачинив за собою двері, а Ліббі впала на ліжко і важко зітхнула.

Каллум

Більше Паріса йому не вірила. Вона випромінювала підозрілість і боязкість, щупальця яких намертво звивались у повітрі між ними. Враховуючи його та її таланти, вона мала знати, що він у курсі її почуттів; бачити, як невіра перетворює їх спільний потенціал на однобічний огризок. Але вона не намагалась приховувати побоювання і відновлювати союз явно не мала наміру, а якщо так, то, виходить, вона провела межу.

Це було дуже погано і не лише з очевидних причин; просто виходило, що Каллум помилився. Він прийняв Парису за жінку, яка захоплюється, коли чоловік бере все в свої руки, а не звалює роботу на неї.

Очевидно, що все не так.

У тому, що стосувалося союзників, Ліббі, звичайно ж, одразу відпадала, як і Ніко. Рейна нагадувала острів, і тому Каллум вважав її марною, але йому треба було з кимось потоваришувати. Ні, не для того, щоб не вибути. Коли справа дійде до елімінації, якщо він взагалі вирішить залишитись, то зможе всіх схилити на свій бік.

Це було питання розваги, а якщо вже книги та дослідження Каллума не приваблювали, він вирішив пошукати стимул у комусь живому.

На щастя, один кандидат ще залишався.

— Ти якийсь сам не свій, – сказав він Трістану під час однієї лекції, подавшись до нього і ніби шупочучи у всіх на очах під куполом розфарбованої кімнати. — Тебе щось турбує?

Погляд Трістана ковзнув на нього, а потім знову повернувся до Ліббі та Ніко. Ці двоє зрушили убік стіл та диван, влаштувавши в центрі кімнати черговий космологічний експеримент.

— Ти що, не бачиш?

— Бачу.

— І тебе це не турбує?

Каллум трохи посміхнувся.

— Думаю, мені чорна діра посеред вітальні без користі, – сказав він.

Каллум цілком уявляв, що Ліббі з Ніко (а можливо, і з Рейною) витворюють щось відносно монументальне. Це був лише останній із цілої серії експериментів, перший же привів до створення просторового мосту, яким Ніко тирив з кухні закуски. Теоретично Каллум міг зрозуміти, чому магічне моделювання раніше незрозумілого феномена – предмет інтелектуально значимий, отже, у інтересах Товариства. Він визнавав це гідним місця у архівах. Академічну цінність ніхто на сумніви не піддав.

Просто все це здавалося прагматику Каллуму дуже непрактичним.

— Тупість більшості людей знецінює таку інформацію, – пояснив він Трістану. — Навіщо розуміти всесвіт, якщо більшість того, з чого він створений, знаходиться за межами людського усвідомлення?

— Адже вони щойно довели основний елемент квантової теорії. — Трістан насупився, не в змозі відірватися від того, чим займалися Ніко та Ліббі. — Ці два вчорашні школярі у свої двадцять із невеликим створили те, що люди намагалися зрозуміти всю свою історію.

На думку Каллума, він дуже сильно захоплювався. І не дивно. У цьому будинку панувала існуюча країна фантазій, але декому потрібно повернутися до реальності.

— Ці двоє вчорашніх школярів у свої двадцять із невеликим на практиці перевірили теорію, яка складає всю сучасну історію людства, – поправив Трістана Каллум, намагаючись привнести крапельку розумності до того, що відбувається. — Хоча, повторюся, не бачу жодного практичного сенсу в тому, щоб кидати щось у чорну дірку та спостерігати, як воно вискакує назад.

Нарешті Трістан зумів відірватися від споглядання того, як Ніко з Ліббі жонглюють молекулярними структурами і різко подивився на Каллума.

— Ти ж несерйозно?

— Боюся, що дуже, – відповів Каллум. — Як на мене, це хитрий салонний фокус.

— Салонний фокус, – здивовано повторив за ним Трістан. — Що тоді можеш ти?