Алексин Фоллмут – Шістка Атласа (страница 30)

— Паріса не союзник, – попередив Каллум Трістана, який у цей час відкашлювався. — І Роудс теж. Що стосується інших, то Варона та Рейна – прагматики. Приймуть бік того, хто у потрібний момент допоможе їм пройти далі за всіх.

— Може, й тобі так вчинити? Чекати? — Запропонував Трістан. — Перевірити, чи я цінний, перш ніж мене вербувати?

— Ти цінний. Навряд чи мені варто нагадувати про це.

Ніко по той бік столу пояснював щось незрозуміле щодо гравітаційних хвиль та нагрівання. Або ж щодо часу та температури. Навряд чи це мало значення, адже нічого не вийшло б… якщо тільки Ніко не збирався за два роки перебування тут перетворитися на якогось медита-фізика, прикутого до лабораторії до кінця своїх днів. Суспільство потрібно було для того, щоб увійти в нього, отримати доступ до ресурсів, а потім звалити. Залишатися, як той же Далтон Еллері, і ставати дослідником Каллум сенсу не бачив. Найкращі з них намагатимуться нажитися на впливі Товариства, а не пов'язувати себе з його каналами.

Каллум був із тих, хто завжди готовий піти далеко, із Товариством чи без нього. Трістан дотримувався тих самих поглядів, тільки інакше. Каллум чув дух амбіцій, голоду, драйву. Спраги влади, в якій йому досі відмовляли. Вона і в інших відчувалася, але зовсім не так сильно, як у Трістані, і, звичайно, у них вона не межувала з тугою. У Ніко були таємні стремління (сильно засекречені, вони віддавали металом), як, можливо, і в інших, проте по-справжньому, усією душею влади бажав лише Трістан. Його суть здавалася солонуватою, пікантною, як сама слина.

Єдиною, хто окрім Трістана відчував той самий голод і розпач, була Рейна. Але розташовувати її до себе Каллум і не думав. Поки що. Настане час, і вона сама прийме потрібну сторону.

Ліббі не становила жодної загрози, тому як фактор значення не мала. Ось Каллум і став вводити її у свої рівняння. Якщо йому колись знадобиться чорна діра, він просто знайде Ліббі на якійсь нудній урядовій роботі, куди вона влаштується, вилетівши звідси. Ймовірно, між Ліббі та Трістаном встановився поки що незрозумілий зв'язок – можливо, через загальний досвід під час інсценування – але це питання можна вирішити. Ліббі або її здібності викликали у Трістана тихе обурення, а з такою емоцією грати просто. Каллум легко намотає її на палець і поволі зав'яже в вузлик ненависті.

Ось із Парисою доведеться складно. Каллум принизив її здібності в очах Трістана зі зрозумілих причин, але тільки щодо її номінальної спеціалізації. Медит з неї був кращим, ніж з Каллума, який ніколи старанно до занять не ставився, а вона виявила неймовірну обачність. Навіть фатальну. Тільки Парісу Каллум і не хотів собі у вороги, проте вона вже провела межу, тож треба було швидше прибрати її фігуру з дошки.

Втім, витрачати час на пішаків Каллум не збирався; він хотів одразу короля.

— Маю визнати, що мене вже трохи вивертає від вистав фізиків, – пробурмотів собі під ніс Трістан, пильно дивлячись на Ліббі з Ніко, але ще не знаючи, що це в ньому говорить заздрість, тоді як ці двоє з незрозумілою і несуттєвою метою. намагалися змінити чашку окропу.

А, неминучі по՛ступки. Як це чудово та мило.

— Ну що, вип'ємо для кращого сну? — Запропонував Каллум, встаючи з-за столу. — Як тобі скотч?

— Мені б зараз його цілу діжку, – відповів Трістан.

— Чудово. Доброї ночі, – побажав решті Каллум, виходячи зі їдальні в розфарбовану кімнату.

Рейна навіть голови не підвела, як і Ніко. Зате підняла Ліббі, на що Каллум і розраховував: ось зараз вона побачить, як Трістан іде слідом за ним, і відчує себе ще більш знедоленою, і все це абсолютно без зусиль з боку Каллума.

Бідолашна відьмочка. Стільки сили й так мало друзів.

— Доброї ночі, – тихо відповіла Ліббі, не дивлячись на Трістана. Які ж люди тендітні маленькі іграшки.

Ніко

Поява матусі Гідеона у ванній, коли Ніко вийшов із душу, ідеальною не була. З його язика злетіло бля! щонайменше трьома мовами, а Ейліф, яка матеріалізувалася прямо з повітря раковини, що сиділа на краю, закотила очі. Вона роздратовано відповіла побіжною ісландською чи норвезькою, на що Ніко, зовсім голий, відповів злобним поглядом, ніби нагадуючи, що володіння чотирма мовами – навик корисний, але сьогодні він його освоювати не в настрої.

— Це лише я, – сказала Ейліф вже англійською, спостерігаючи за гарячковими спробами Ніко прикритися. — Заспокойся.

— Відразу кажу: ні, – відрізав Ніко, вирішивши, що це вірний спосіб почати розмову, і водночас постарався зберегти контроль над міркуванням (а в ідеалі ще й над членом). — І взагалі, як ти сюди проникла? – зло запитав він, кружляючи на місці в очікуванні якихось санкцій з боку Товариства за вторгнення русалки у його ванну. Як не жахливо, але в кутку не спалахнуло червоного вогника, що сповіщає про порушення магічного периметра. — Це ж неможливо…

— Побігати довелося, але зрештою я вирахувала, де ти перебуваєш. Напружила деяких боржників. Мені потрібно, щоб ти негайно зняв чари, що ховають мого сина. Добре виглядаєш, Ніколас, – зауважила Ейліф, не перериваючи потоку думки. — Так і спробувала б таку смакоту.

— Ти, – пробурчав Ніко у відповідь на її розпусний погляд, – маєш це припинити. — Він знову засмикався, прикро, що тут зовсім не так людно, як в інших кімнатах. Тут були тільки ванна, душ і дзеркала в позолочених рамках над подвійною мийкою з білого фаянсу, але користі Ніко не бачив.

— І що ще за «боржники» такі?

— О, я знаю, де ти, – сказала Ейліф, граючи волоссям. Її шкіра легкого блакитнуватого відтінку, як завжди, була суцільно вкрита вінками; на оголених грудях Ніко бачив річечки кольору індиго, немов прожилки на відновленому японському фарфорі. — Було не так уже й важко. Пустунчик, – подумавши, кокетливо приборкала вона його.

— І все одно ти не повинна була сюди проникнути, – грубо промовив він.

— Ніколас, я ж не винна, що тобі не відповіли на запит про чари проти нелюдів.

Справедливо. Коли вони встановлювали охорону, ця думка швидко спадала йому на думку, але архіви не допомогли. Тільки-но випала можливість, Ніко прокрався в читальний зал і заповнив форму, перерахувавши всі можливі варіанти: «нащадок нелюдів», «тривалість життя гібридів?», «типу ніби нарколепсія» і (вже зневірившись) «захист від чиєїсь матері», згодувавши її потім розумній, як йому здавалося, старомодній системі пневматичної пошти. Але запити відхилили. Кілька тижнів він не здавався, формулюючи прохання інакше, розширюючи, а потім звужуючи конкретику, але все, чого вдалося домогтися від архівів, так це нудні енциклопедичні джерела: атлас відомих нелюдів та їх походження, що більше нагадував казку, і кілька томів суцільної генеології фейрі. Вийшло знайти непідйомну цеглу з довідковими матеріалами про магію нелюдів; його Ніко передав Рейні, проте він нікому не міг сказати, навіщо йому захист від однієї конкретної русалки.

Тобто розповісти міг, просто ніхто не сприйняв би це всерйоз. До того ж Ніко Ейліф здавалася не небезпечним, а… сумнівним і майже завжди нестримним. Але архіви були наглухо закриті для вимог понад обговорюваної теми, а значить, якщо Ніко сподівався допомогти Гідеону, спочатку варто було відчинити деякі двері Товариства – пройшовши посвяту і забезпечивши собі наступний рік вільного дослідження. Тобто спочатку Ніко повинен був не дати Ейліф рознести будинок. Ну чи, якщо на те пішло, не вбити самого Гідеона.

— Отже, чари, якими ти оточив мого сина, – перейшла вона до діла.

— Ні, – відповів Ніко, адже якщо для нього Ейліф майже не становила небезпеки, то Гідеон – справа зовсім інша. — Ти взагалі розумієш, чого мені варто їх навести? І залишити Гідеона без нагляду?

— Що ж. — Ейліф підібгала бліді губи. — Бачу, ти не розумієшся на питаннях потомства.

— Як і ти! Користуєшся ним, і це бісить. Гідеон не хоче впускати тебе, Ейліф, і ти не пройдеш до нього.

У відповідь Ейліф невимушено сперлася на сусідню мийку і опустила погляд на його стегна.

Потім нижче.

І почала дивитися.

Уважно.

— Досить мені тут порчу на член наводити, – роздратовано сказав Ніко. — Я не передумаю.

Ейліф зітхнувши підняла руки.

— Ти знаєш, я починаю від тебе втомлюватися, – верескливим голосом повідомила вона його. — Тобі вмирати не час? Гідеону вже щонайменше сімдесят смертних років.

— Йому двадцять два, – поправив Ніко.

— Що? Не може бути, – пирхнула Ейліф.

— Я особисто організував для нього день народження. Яке, до речі, ти пропустила.

Ейліф лише відмахнулася, нагадуючи, що прийняті стандарти материнства – це не про неї.

— Тоді він був дитиною щонайменше кілька століть!

— Він не дитина, він дорослий. Прожив приблизно чверть людського життя.

— Це звучить неправильно…

— А ось і правильно! – обурився Ніко, а Ейліф видала гучний, переливчастий стогін.

— Віддай мені мого сина, – спокійно зажадала вона. — Я йому потрібна.

— Ні, не потрібна.

— Як він харчуватиметься?

— З харчуванням у нього все ніштяк.

Ейліф із сумнівом примружилася.

— Знаєш, доки ти не з'явився, у нас все було чудово.

— Це навіть близько не так, – відповів Ніко. — Ти кинула сина немовлям у лісах Нової Шотландії, а потім понадилася являтись раз на кілька років, тягаючи його за собою світами сновидінь. Я не сказав би, що це «чудово», хіба що для тебе однієї.

— А для кого ж ще? – зло запитала Ейліф і, помовчавши, додала: — Ах так, ще є Гідеон.