Алексин Фоллмут – Шістка Атласа (страница 32)

— Заради справедливості, вона просто не знала, що я не вмію дихати під водою. Вперше – точно.

— Це, – вражено промовив Ніко, – не виправдання!

Гідеон же розреготався.

— А знаєш, ось Максу все це по барабану. Брав би з нього приклад.

— Це як? Задницею килим протирати?

— Ні. І він так більше не робить. Слава Богу.

— Гідеон, я просто хочу, щоб все в тебе було добре, – благаючим тоном промовив Ніко. — Por favor[14]. Je t'en supplie[15].

— Все добре, Ніко. Турбота про мене – це тобі лише привід не жити своїм життям, про яке, до речі, я нічого не знаю, – підкреслено нагадав Гідеон. — Ти мені розповіси що-небудь або й далі триматимеш, як принцесу в вежі?

— Ну, по-перше, принцеса з тебе жахлива, – пробурмотів Ніко. — Твою фігуру в корсет не втиснеш, а щодо іншого, то будь моя воля…

— Нема твоєї волі, – застережливо промовив Гідеон і скривився. Відвернувся, а потім додав: — Знаєш, я за тебе теж хвилююсь. Забудь про марнославство і визнай: тобі і без мене турбот вистачає.

— Наприклад? – хмикнув Ніко, демонстративно пригладжуючи свою пишну шевелюру.

— Я… забий. — Гідеон знизав плечима. — Я тільки хотів сказати, що це вулиця із двостороннім рухом.

— Ну, це я знаю. Я б так по-лицарськи не присвятив себе нікому, хто б не зміг помітити, який я цікавий.

— І ще ти дуже відданий.

— Так само, наскільки цікавий. Ось ми й видихнули.

Гідеон глянув на нього так, ніби хотів хльоснути по обличчю газетою. Все як завжди.

Так, як не дивно, справи у Ніко справді йшли досить непогано. Вони з Ліббі дуже навіть порозумілися і сперечалися лише з академічних питань («Одна справа – зупинити час, і зовсім інша – намагатися розгорнути його», – прокоментував він її останню теорію, але в неї, зрозуміло, знайшлося що заперечити), та й з Рейною справи задалися. Ніко добре харчувався, і оточуючих йому вбити не хотілося. Без Каллума і Трістана він би чудово обійшовся, проте йому зустрічалися супротивники й гірше.

Звичайно, не вистачало маленьких радощів на кшталт свободи змитися з дому чи можливості потрахатись... З іншого боку, воно, мабуть, навіть на краще, що Ніко ні з ким у особняку не спить. Ось Парісі він, можливо, дав би з собою потішитися, просто це не всіх потішило б.

— Je vais bien[16], – рішуче промовив Ніко.

— От і добре, – відповів Гідеон. — Іди тоді в ліжко.

— Що вже? – насупився Ніко. — Але…

Гідеон клацнув пальцями, і Ніко, бурхливо дихаючи, сів у ліжку. Він повернувся до тіла в особняку Товариства. Повернувся туди, звідки, в принципі, нікуди й не йшов.

Поруч завібрував телефон.

«Спи давай».

Ніко закотив очі. Ось придурок.

«До зустрічі в моїх снах», – пожартував він.

Телефон у руці знову завібрував.

«Обов'язково, Ніколас, обов'язково».

Рейна

Рейна вважала, що в обмін на свій вклад, надійшовши до Товариства, вона вже отримала шокуючі дивіденди. До кінця літа, тобто через чверть відведеного їм першого року, вона, можна сказати, розбагатіла. Рейна, звичайно, не багато і втратила, так що авансова жертва була невисока, але тепер вона по-своєму відривалася. Суспільство дало їй доступ, про який вона могла лише мріяти. Вміст і архіви Олександрійської бібліотеки справдили її очікування, а Рейна отримала лише базовий доступ до давніх наукових та магічних досліджень. Провівши якихось три місяці за дослідженнями фізики сили та простору, вона роздобула гримуар Цирцеї та втрачені праці Демокрита та Анаксимандра[17]. Що ж тоді відкриється через весь цей рік і ще один, додатковий!

Бажання як мінімум зберегти досягнуте служило чудовим стимулом і далі потурати чудасії Атласа Блейклі. У розпорядженні Рейни були роботи з анімізму, натуралізму, космології... А що ж приготували тоді середньовічні медити, які робили свій внесок у справу виключно таємно? А епоха Просвітництва? Чи побачить Рейна роботи Ісаака Ньютона та феї Моргани? Заздалегідь не скажеш, отже, Рейна зобов'язана до них дістатися.

Вона проводила багато часу у читальному залі. Перевіряла межі доступу до ресурсів архівів, без прив'язки до предмета, який вони зараз вивчали, тому трохи більше інших знала, хто іноді навідується в Суспільство. Посвячені не спілкувалися з класом, але Рейна бачила, як вони заглядають до архівів чи зустрічаються з Атласом у його кабінеті. Незрозуміло, яким таким «хоронительством» займається Атлас, адже Рейну та інших п'ятьох у справи еліти Товариства не присвятили, але він явно виконував свої обов'язки добре. Хто б не входив у двері будинку, який би статус не мав він у зовнішньому світі, прийти він міг лише з дозволу Зберігача, і водночас люди у його присутності поводилися спокійно.

Втім, з одним присвяченим Рейна випадково познайомилася: Айя Сато, котра засідала у раді директорів великого технічного конгломерату з передмістя Токіо. Айя була наймолодшою жінкою-мільярдером, яка домоглася своїми силами всього у світі смертної економіки, і заразом уславленим медитом, що успішно поєднує життя у двох світах.

— О, ви, мабуть, міс Морі, – сказала Айя. Вони перетнулися на верхньому рівні читального залу в очікуванні, коли з надр архіву надійдуть відповіді на запити. Айя, яка була неперевершеним фахівцем зі спілкування, почала розмову на їхньому рідному діалекті. — Розкажи, як пройшло інсценування?

Рейна, яка не прагнула з кимось спілкуватися, все ж таки повідала деякі деталі. Однак Айя виявилася справжнім базікалом.

— Гадаю, коли Атлас біля керма, це трохи інакше, – сказала вона, і тут Рейна зупинила її.

— То ви пройшли посвяту так давно? — Їй це здавалося неможливим, адже Айя виглядала дуже молодо, за тридцять.

— Ні, не особливо. Я із передостаннього потоку.

— Ви були в одному класі з Далтоном Еллері?

Айя здивовано моргнула.

— Знаєш Далтона?

— Він так і займається тут дослідженнями.

— Я б швидше подумала, що він у перших рядах рушить далі, – насупилась Айя. — Розуму не додам, що йому ще тут робити.

— А що, хіба членам Товариства не прийнято залишатися? — Сама Рейна жадала цього місця: стати привілейованим учасником, якому можна після навчання продовжити власні дослідження. Їхній так званий навчальний план першого, кандидатського року вже приємно радував схематично (широкі категорії простору, часу, думки), більша частина дня була зовсім не розписана, а дослідження нічим не обмежені. Втім, другий рік передбачає ще менше нагляду. Вже якщо така академічна свобода припала до смаку Рейні, то наскільки потішать її потенційні дев'ять років спокійних занять, поки не наберуть новий клас?

Чисте блаженство.

— О, деякі й справді воліють затриматися понад звичайні два роки і продовжити дослідження, але щоб Далтон ... – спантеличено промовила Айя. — Адже ти в курсі, яка у нього спеціалізація?

Чим саме тут займався Далтон, Рейна не розуміла, як не розуміла і причин, через які він затримався, замість вийти в обіцяний світ слави. Вона спробувала пригадати, чи він не говорив.

— Ні, навряд.

— Далтон – реаніматор, – підкреслено і зі значенням промовила Айя.

— Він оживляє речі?

— Речі? – Айя хихикнула собі під ніс. — Так.

Рейна насупилась.

— Так він…

— О ні, не некромант, – квапливо одужала Айя. — Тобто воскресіння йому під силу, але він віддає перевагу неживим речам і метафізиці. Вважав за краще, коли ми вчилися. Знаєш, адже він звідкись із лісів Данії. Або Нідерландів. Вічно я ці північні країни плутаю, а він ще й частку «фон» зі свого імені викинув. Однак сенс ось у чому: у його селі ходить легенда про хлопчика, здатного оживити цілий ліс і навіть сам вітер. Він – сучасний міф. — Айя ледь помітно посміхнулася. — Не уявляю, як Далтон вирішив залишитися, хоча він, мабуть, просто ще дуже молодий. І потім, він завжди був улюбленцем Атласу.

— А я думала, що Атлас завжди був Хоронителем, – сказала Рейна, згадавши, що взагалі саме згадка Атласа розігріла в ній інтерес. Втім, якщо так подумати, то він не такий уже й старий. Могутній, так. І висока посада йому дуже навіть йшла, проте якщо класи набирають кожні десять років, то свою посвяту він міг пройти задовго до Далтона та Айї.

Айя похитала головою.

— Ні, досить довго Хоронителем був дехто інший. Один американець майже півстоліття пропрацював. Десь тут, – вона невиразно повела рукою, – висить його портрет.

— Але ж ви знаєте Атласа?

— Думаю, спочатку він займав місце Далтона. Чесно кажучи, ми нашого Хоронителя нечасто бачили. Атлас виконував майже всю роботу. — А він і зараз майже не пропускав лекцій, навіть якщо їх читав Далтон. За старою звичкою, мабуть. — Ти його часто бачиш?

— Так, майже щодня.

— Гм… дивно.

— Ось як?

— Ну, він має інші обов'язки. — Айя посміхнулася. — Хоча він завжди начебто був дуже активним. Такий собі вундеркінд, я чула. Для Зберігача.

— І чи часто дослідники переходять у Хоронителів? — Запитала Рейна. Посада дослідника їй подобалася, а ось Зберігача, якому доводиться займатися організацією, вербуванням, політикою – ні. — Далтон стане наступним?

— Ну, чесно кажучи, Далтон саме така людина, яка швидше стала б Хоронителем, ніж дослідником, але ні, – відповіла Айя. — Атлас – особливий випадок. Зберігач зазвичай обирає раду піклувальників з тих, хто не пов'язаний із внутрішніми справами Товариства.