Алексин Фоллмут – Шістка Атласа (страница 26)

— Ліб? – покликав її Езра, і Ліббі здригнулася, виринувши з роздумів. — Ти ще там?

— Так, вибач, – сказала вона, поморгавши. — То про що ти питав?

Езра якось змащено засміявся. Мабуть, перевертався в цей момент набік. Ще Ліббі розчула промовистий шурхіт його улюблених кошиків з арахісової пастою. Уявила зім'яті про узголів'я ліжка чорні кучері Езри, і її накрило хвилею туги по ньому, на гребені якої пінилося бажання.

— Над чим ти зараз працюєш? – спитав Езра.

— О, ну… охорона навколишнього середовища. В деякому розумінні.

Це було частково правдою, якщо вважати процес тераформування агресивних середовищ екологічним проектом. Вдень напередодні Ліббі з Ніко витратили майже всю енергію в спробах змінити молекулярний склад розфарбованої кімнати. Вони сподівалися підправити природу її атмосфери до кращих параметрів, але Рейна гаркнула на них, мовляв, фікус у кутку задихається. — Ми просто намагаємося зрозуміти базові принципи науки та магії, щоб їх можна було застосувати до великих проектів.

По типу кротових нор. Поки що Ніко та Ліббі вдалося створити одну червоточину: на дослідження пішло два тижні, а потім ще цілий день на те, щоб її накастувати. Випробовувати перехід зрештою Ніко довелося особисто, тому що більше ніхто не захотів ризикнути – та мало куди занесе, раптом ще на Юпітер закине? Технічно це було неможливо, адже подібні переміщення зажадали б розрахунків та енергії цілої команди медитів тисяч із десяти Ніко та Ліббі, та все ж Трістан виглядав так, ніби швидше відгризе собі ногу.

Червоточина виводила з коридору на першому поверсі західного крила на кухню, і Ніко, цілком у своєму дусі, тепер використовував її на постійній основі.

— Ну, можна зрозуміти, що це поки що не так цікаво, – сказав Езра. — Коли ти на ранніх стадіях досліджень, багато наук можуть здатися зовсім марними. Та й потім, мабуть, також.

— Ти ... маєш рацію, – нерішуче погодилася Ліббі, не бажаючи, однак, визнавати, що створення червоточини і так вже марна, адже Ніко постійно стрибав у неї, повертаючись потім з перекусом.

Наскільки Ліббі знала, вони першими не те що довели реальність червоточинів, а й створили один такий. Так, це поки що крихітна спроба, ледь гідна згадки, але якщо в майбутньому з'являться більші джерела сили – скажімо, десь суто випадково народиться медит, у якого з пальців буде бити енергія розщепленого атома, що перевершує можливості Ніко і Ліббі в мільйон разів, – то хтось легко зможе домогтися того ж ефекту з простором, з часом ... у просторі-часі! І взагалі, якби про це дізнались великі люди, вони махом зібрали б натовп медитів і допомогли магічній космічній програмі. Ліббі навіть хотіла дзвонити до НАСА, але згадала: зрештою управляти проектом буде політик (будь-який, неважливо звідки), а то й зовсім натовп політиків, з яких хтось неминуче менш обізнаний або зліший, ніж інші. І потім, казав їм Атлас: знання в більшості його форм краще тримати під захистом, поки не стане ясно, що подібні одкровення не вирішать використовувати на шкоду.

Навіть якби Ліббі вдалося успішно терраформувати Марс, не було гарантій, що це не спричинить другу глобальну епоху імперіалізму і неминучу катастрофу. Краще було їм поки що тримати відкриття в архівах.

— …з Вароною?

— Що? — Запитала Ліббі, подумки підкорювала інші планети. — Вибач, я просто…

— Я питав, як там у тебе з Вароною, – повторив Езра, тільки вже не насмішкувато, а напружено. Про Ніко він, схоже, взагалі спокійно говорити не вмів, і це було зрозуміло. Ліббі сама заводилась при згадці його імені. — Він не дозволяє собі… ну, типу… бути собою?

— О ну…

У цей момент з галереї долинули нерозділені крики Ніко, а значить, він, швидше за все, знову спарингував з Рейною. Це почалося відразу ж після інсценування (як Атлас назвав подію, під час якої вони всі першої ж ночі ледь не загинули), і тепер Ніко та Рейна займалися бойовими мистецтвами щодня.

Життя з Ніко, який маніакально дотримувався режиму тренувань, здавалося Ліббі дивним: з одного боку, він своїм звичкам, яких нахопився ще в НУМІ (незрозумілі манії, випадкові зникнення, вічна неквапливість), не зраджував, а з іншого, вони виявилися в новій, лякаючій формі. Ніко, наприклад, і так не був фанатом сорочок, зате тепер надто вже часто налітав у коридорах на Ліббі, голий до пояса, повністю потний, забруднював їй блузки.

Зізнатися, те, як легко Ніко потоваришував з Рейною (або як ще назвати їхні стосунки?), спершу турбувало. Ліббі мимоволі зізналася собі, що ближче Ніко в неї нікого немає, а Рейна з Ліббі дружити явно не збиралася. Інші, напевно, теж її зненавиділи (у випадку з Каллумом, втім, це було взаємно), тож перспектива втратити Ніко лякала. Ліббі в житті не подумала б про таке.

Свою наївність Ліббі теж визнавала, але все-таки представляла Суспільство якоюсь академічною утопією. Де ж допомога одна одній, де загальний інтерес до навчання? Ось НУМІ ломився від однодумців, і від Товариства Ліббі чекала схожої, якщо не кращої форми спорідненості. Але зуміла досягти лише стерпної подоби симпатії з боку Паріси. Від телепатії Ліббі старанно захищалася, однак Паріса якось несподівано повідомила її: «Випереджаючи твоє питання, Роудс, скажу: ні, це не особисте. Якби я мала час зайнятися тобою, я б, може, знайшла тебе симпатичною, але ж ми обидві знаємо, що ти в мені розчаруєшся».

Загалом мови про дружбу і не йшло.

Якщо чесно, то, наскільки міцно Ніко і Рейна зійшлися на ґрунті вчиненого ними разом насильства, обурювало. З одного боку, Ліббі втратила Ніко і автоматично ставала тією, кого елімінують наприкінці року, коли всі зійдуться у неприязні до неї; з іншого, він всю дорогу в універі ненавидів Ліббі, а тут узяв та й зійшовся з дівчиськом, яке навіть майже не говорило, тільки знай собі корчило зневажливі міни.

— Здуйся, Роудс, – порадив Ніко.

На той час вони вибралися дослідити територію в межах захисних чарів; південний сад оточувала мила доглянута галявина з гаєм дерев і рожевими кущами, у яких Ніко та Рейна і влаштували перший імпровізований майданчик для жартівливого кулачного бою.

Десь ще в перші тижні Ніко відвів Ліббі убік; вона притулила очі долонею від яскравого літнього сонця, а він, лепечачи щось, обтирався рушником.

— Ти й досі потрібна мені, – запевнив він її, як завжди жвавий і пихатий.

— О, як славно, – сухо відповіла Ліббі, – дякувати Богу, я все ще тобі якось корисна.

— Я взагалі збирався тобі дещо повідомити. — Ніко, звиклий до її сарказму, пропустив шпильку повз вуха, взяв її змовницьки під лікоть, на її подив, і відвів за розсип рожевих кущів, які тут, схоже, іменувалися садом. — Я дещо помітив за Рейною.

— Варона, – зітхнула Ліббі, – знову ти зі своєю паскудністю...

— Що? Ні, нічого такого. Якщо я з кимось і хочу переспати… а, забий, – промимрив він. — Повір, тобі потрібно, щоб Рейна зайняла нашу сторону, – запевнив він її тоном, що інтригує (на його думку). — Вона нам потрібна, хоча я навіть не впевнений, що вона це розуміє. Як і те, навіщо ми їй.

— А ти? – недовірливо запитала Ліббі, адже Ніко здобув погану славу за свою феноменальну неуважність. Наприклад, умудрився пропустити, що найкраща подруга Ліббі по НУМІ, Міра, була по вуха в нього закохана.

І до і після того, як він із нею переспав.

Ох вже ці бабії.

— Я це випадково з'ясував, – визнав Ніко, відмахуючись від чергової спроби Ліббі помститися за Міру і принизити його мужність, – так що твій скептицизм – це ще не найстрашніше, але так, сам я розумію. Рейна ... — Він замовк, насупившись. — Вона як батарейка.

Ліббі моргнула.

— Що?

— Я тут подумав ... Натураліст – це ж не просто якесь джерело енергії, правда? Не знаю, як це у Рейни виходить або у що вона втручається, але ти сама подумай, Роудс ... — Цей його благаючий тон дратував; шестерні в голові у Ліббі і так вже оберталися в ритмі з його. — Я це помітив, коли ворожий медит накривав нас хвилями під час інсценування. Варто мені торкнутися Рейни, і я ніби підключився до додаткового джерела енергії. Він зізнався в цьому ще до того, як вони створили червоточину. І якби не відкриття Ніко, кротова нора навіть не вийшла б. Втім, дякувати Ніко Ліббі не поспішала.

— Треба перевірити, – тільки й сказала вона, озираючись через плече. Було чудово з'ясувати, що їхній союз усе ще чинний. Адже Ніко дочекався, поки вони залишаться наодинці, і лише потім поділився підозрами. — Як думаєш, вона стане на наш бік?

— Роудс, вона і так за нас, – хмикнув Ніко, і Ліббі спочатку списала це на його невтомну зарозумілість, але потім, дякувати Богу, він виклав докази: — Ми сильно не балакаємо, – пояснив він, жестом показуючи на результати недавнього тренування, – але вона начебто цілком тебе терпить ...

— Яка похвала, Вароно, дякую тобі за це…

— …і вона, безперечно, ненавидить Парісу. А ще не приховує недовіри до Трістана та Каллума.

— Та й не треба, – пробурмотіла собі під ніс Ліббі і цим мимоволі спровокувала ще одне осяяння в шаленій мережі думок Ніко де Варони.

— Під час інсценування ти була з Трістаном, – вголос почав міркувати він, поливаючи собі на голову з пляшки з водою (і обдавши Ліббі бризками, за що вона дякую не сказала), а потім допив залишки. — Як він тобі?

Ах так, Трістан... Повна загадка.