Алексин Фоллмут – Шістка Атласа (страница 24)

Ліббі розім'яла суглоби, все ще боязко озираючись на всі боки.

— Вона сказала, що нікого більше немає? Так вона збрехати могла запросто.

— Ні, вона не брехала, – запевнив її Каллум.

— Звідки знаєш? — З підозрою допитувалась Ліббі. — Вона ж могла просто...

— Я ввічливо запитав.

Паріса мала знати правду – тобто могла знати, адже медит не збудував жодного ментального захисту, – проте чомусь не висловлювалася.

— Все добре? – спитав Трістан, і вона сіпнулася, подивившись на нього знизу вгору. Вигляд у неї був хворий.

— Так, добре. – Паріса прочистила горло. — Ми ніби вже зачистили будинок.

— Група була лише одна?

Париса похитала головою.

— Ніко та Рейна усунули одну команду, ми розібралися з їхніми партнерами, але був ще якийсь одинак.

— Ні, не одинак. — Голос Атласу пролунав несподівано, і всі машинально піднялися. — Не варто хвилюватися, – зі сміхом промовив Хоронитель, за яким йшов Далтон. — Це я.

— Він справжній? — Пошепки запитала Ліббі у Трістана, чим злегка його вразила. Параноя – чи перфекціонізм? чим вона там страждала? – була доречною. Більше Ліббі своїм очам не вірила, і в довгостроковій перспективі це було лише на краще.

— Так, – сказав Трістан. — Справжній.

Ліббі у відповідь лише похмуро кивнула.

— Агента, якого усунула міс Камалі, прислав наш колишній наймач, містер Кейн, – повідомив Атлас, глянувши на Трістана. — Кожні десять років ми, до речі, чекаємо на атаку когось із корпорації «Уессекс», тож нічого дивного.

Трістан насупився.

— Ви… на них чекаєте?

У цей момент сходами радісно злетів Ніко. За ним тінню поспішала Рейна.

— Привіт, – сказав він, ніби не помічаючи, що тонка біла футболка на ньому просочилася кров'ю, а ніс зламаний. Адреналіновий кураж ще не пройшов, і Ніко дуже бадьоро кивнув Атласу. — У чому річ?

— Ну що ж, містере Варона, я тут розповідав іншим про оперативників, з якими ви зіткнулися цього вечора, – відповів Атлас, вирішивши не робити нетактовних зауважень щодо зовнішності Ніко. — Ви з міс Морі усунули групу спецназу.

— МІ-6? — Запитав Ніко.

— Так, і ЦРУ, – підтвердив Атлас. — Їх вів медит, фахівець із…

— Хвиль, ага, – підказав розпалений Ніко, дивлячись на Ліббі. — Як виступила, Роудс?

Ліббі, що стояла поряд із Трістаном, стиснулася.

— Твоє захоплення недоречне, Варона, це просто жахливо, – прошипіла вона, але Атлас відзвітував за неї:

— За допомогою містера Кейна міс Роудс ліквідувала одного з найнебезпечніших у світі ілюзіоністів, – сказав він, кивнувши на знак поваги і Трістану. — Його напарника, фахівця з рукопашного бою, усунув містер Нова. Обидва вони були улюбленими оперативниками однієї пекінської розвідувальної організації. Дуже до речі, що їх розшукували в усьому світі за військові злочини, – чемно повідомив він Ліббі, – і ми із задоволенням повідомимо владу, що про них більше не варто турбуватися.

— Ми нікого не пропустили? — Запитала Ліббі, яка явно ніяк не могла відійти від поганого передчуття, але не встиг Атлас і рота розкрити, як заговорила Рейна:

— Так. Двоє пішли.

Інші п'ятеро обернулися до Рейни, і та знизала плечима, спокійно відповівши:

— Вони не одержали того, за чим приходили. Охорона була надто складною.

— Так, – підтвердив Атлас. — Міс Морі має рацію. Приходили два медити з Форуму, вони безуспішно намагалися пробитися через охоронні чари архівів.

— Із Форуму? – перепитав Каллум.

— Це академічна спільнота на зразок нашої, – пояснив Атлас. — Вони переконані, що знання не можна зберігати та плекати, його треба роздавати вільно. Зізнаюся, вони дуже помиляються щодо суті нашої роботи і часто нападають на наші архіви.

— Звідки ви це все знаєте? — Запитав Трістан, якого все більше і більше засмучував безтурботний тон Хранителя. — Відчуття, що ви підставили нас як мішені.

— Це була перевірка, – сказав Каллум.

Атлас обдарував його роздратованою усмішкою.

— Не перевірка, – сказав він. — Не в строгому значенні цього слова.

— Ну так і кажіть тоді не так суворо, – напружено попросила Паріса. — Зрештою, нас мало не вбили.

— Вас ніхто не вбивав, – поправив її Атлас. — Так, ваші життя опинилися під загрозою, але вас відібрали до Товариства, тому що ви маєте необхідні для виживання інструменти. Шанс, що хтось із вас міг загинути, був…

— Реальний. — Ліббі підібгала губи. — Статистично, – додала вона, кивнувши у бік Атласа з виразом, у якому Трістан з огидою впізнав повагу, – наша смерть була можлива.

— Багато можливо, – погодився Атлас. — Але ж я й не гарантував вам безпеку. Насправді я досить ясно дав зрозуміти, що вам знадобиться певний обсяг знань у техніках бою та захисту.

Неприємно вражені, всі мовчали. Так, вони ніби не підписувалися під тим, що не згодні на раптові нічні обстріли, але ж є елементарна повага до чужих почуттів.

— У суспільстві прийнято таку практику: кожні десять років, коли збирається нова партія кандидатів, зливати дату їхнього прибуття, – продовжив у тиші Атлас. — Очікується, що в будинок спробують вдертися, але при цьому ніхто не знає, хто це буде і що він зробить.

— Більшість атак відбивали вже існуючі чари, – додав Далтон, несподівано нагадавши про свою присутність. – Інсценування дозволяє побачити, у яких напрямках розвинулися наші вороги.

— Інсценування, – луною повторив Ніко. — Що це, гра якась?

Його ніби надихало запрошення взяти участь.

— Лише поширена практика, – сказав Атлас. — Нам подобається дивитися, як кандидати працюють у команді.

— Значить, якщо коротко, це була перевірка, – сказав не дуже зраджений Каллум.

— Традиція, – уточнив Атлас, зобразивши чергову впевнену усмішку. — І, сказати правду, всі ви чудово впоралися, хоча, сподіваюся, побачивши один одного в дії, ви куди скрупульозніше поставитеся до створення охоронної системи. Співпраця дуже важлива для роботи, яку ми тут виконуємо. — Він обернувся до Далтона і вигнув брову. — Ви згодні, містере Еллері?

— Як я вже сказав, кожен новий клас – це унікальний комплект спеціальностей, – байдуже повідомив Далтон, звертаючись до всіх шістьох. — По своєму досвіді можу сказати, що вас відбирали за індивідуальні таланти, але для роботи в групі. Суспільство розраховує, що, просуваючись уперед, ви діятимете відповідно.

— Так, саме, – сказав Атлас, знову звертаючи увагу на кандидатів. — Нам, звичайно ж, ще належить оцінити практичні та магічні збитки, але якщо вже будинок зачищений і захисні чари працюють у колишньому режимі, я б запропонував вам відпочити, а вранці знову оглянути системи безпеки. Доброї ночі, – коротко побажав він, киваючи всім, а потім розвернувся і пішов, забираючи Далтона.

Паріса, як зауважив Трістан, проводжала Далтона, трохи насупившись, пильним поглядом, в якому читався надмірний інтерес. Трістан почекав, поки решта рушить з місця – спершу Рейна, яка без слів вирушила до себе, потім Каллум, що закотив очі, а слідом Ніко з Ліббі, які негайно почали сперечатися приглушеними голосами, – і підійшов до Паріси. Та дивилась убік, про щось тривожно замислившись.

— Що не так? — Запитав Трістан.

Паріса стрільнула очима у бік Каллума, що встиг відійти на кілька кроків.

— Нічого, – відповіла вона. — Нічого.

— А на вигляд не скажеш.

— Правда чи що?

Каллум, втім, і справді поводився як ні в чому не бувало.

— Що сталося? – знову запитав Трістан.

— Нічого, – повторила Паріса. — Просто… — Вона замовкла, а потім прочистила горло і разом із Трістаном пішла за рештою. — Нічого не було.

— Ага, нічого, — сухо промовив Трістан. — Правильно.

На початку коридору з кімнатами вони затрималися, тоді як інші розійшлися по своїх спальнях. Ніко ще кинув щось несхвальне на адресу Ліббі – на кшталт «нічого з твоїм Фаулером не станеться», – і ось нарешті в коридорі залишилися тільки Трістан і Паріса.

Трістан зупинився в нерішучості біля її дверей.

— Я тут подумав, – почав він, прочистивши горло. — Якщо ти хотіла б…