Алексин Фоллмут – Шістка Атласа (страница 23)
Яким, як не втомлювався нагадувати Едріан Кейн, Трістан ніколи не був.
— Ідемо, – у відчаї промовила Ліббі, тягнучи його за собою. — Тримайся за мною.
Подібний поворот подій трохи виводив із себе. По-перше, Трістан не звик, що у нього стріляють. Він же на навчання приїхав, матір вашу; в Олександрійських архівах він не збирався ховатися від куль за найближчим предметом не стильних меблів.
Адже він міг залишитися в «Уессексі», і в нього жодного разу ніхто не вистрілив би. Звелів би Атласу Блейклі засунути пропозицію собі в зад і відправився у відпустку з нареченою; просто зараз захоплено трахкав би, а прокинувшись, обговорював майбутнє компанії з тестем-мільярдером за склянкою ідеально змішаної «Кривавої Мері». Чи так важливо при цьому, що Іден – нудна шльондра, а Джеймс – тиран-капіталіст, якщо тобі в житті доведеться попотіти тільки за партією в бадмінтон з ріднею, на п'яну голову та посміюючись над черговими бідами необтесаного пролетаріату?
Поки що чітко Трістан не міг відповісти.
Проте хоча б Ліббі взяла на себе ініціативу щодо захисту, відкинувши всякі сумніви. Хто б не вдерся в особняк, вони були з ніг до голови затягнуті в чорне і рухалися швидко по моторошній вітальні серед портретів манірних, аристократичного вигляду білих чоловіків, наче найлегші привиди тіней. У кімнаті магічна аура стояла така щільна, що побачити вдавалося лише туманні сліди.
Ліббі розвернулася і прицілилася у щось; грюкнув вибух сили, що пішов у порожнечу.
— Промазала, – невиразно пробурмотів Трістан, ніби говорячи «а я попереджав», про що міг би пристойно промовчати, якби не потенційна загроза життю.
Ліббі відповіла йому сердитим поглядом.
— Нічого я не промазала!
— А от і промазала, – процідив він крізь зуби і махнув рукою убік. — Футів на п'ять.
— Але ж він упав, він…
Прокляття, що вона, сліпа? Потрібно було залишитися з Ніко.
— Про що ти говориш? Гаразд би в лампу потрапила, але це ж просто едвардіанський…
— Я не… — Ліббі заморгала, не домовивши. — Хочеш сказати, там нічого нема?
— Ну звичайно, там нічого немає, – у відчаї прогарчав Трістан. — Це…
Господи Ісусе, ну він і дурень!
— Це ілюзія, – вголос здогадався Трістан, сердитий на себе за те, що змарнував очевидне, а потім, не втрачаючи більше ні секунди, схопив Ліббі за плечі і розвернув у потрібний бік. — Он там, бачиш? Прямо перед тобою.
Вона знову пальнула, цього разу підірвавши чергу з куль, – зупинила їх просто на льоту і відразу підпалила. Стрілка відкинуло назад, а повітря наповнилося шрапнеллю та клубами димової завіси. Ліббі виявилася лякаюче небезпечною, що довелося дуже до речі, але в той же час це слід було використовувати економно. Вибухи, напевно, коштували Ліббі тих же витрат енергії, яких вимагали фокуси Ніко, які він зараз витворював унизу. Не слід було стріляти праворуч і ліворуч, адже ще невідомо, скільки залишилося супротивників.
— Як ти бачиш кімнату? — Прошепотів Трістан на вухо Ліббі, одночасно намагаючись зосередитися. Дим поки що не зовсім розвіявся, і в ньому миготіли спалахи, потоки магії.
— Не знаю… їх тут десятки, – скривилася Ліббі. Вона явно боролася з розпачом; для такої слабонервної людини атака ілюзорних супротивників була, напевно, особливо жахлива. — Кімната кишить ними.
— Залишилося всього троє, – підказав Трістан, – але ти не витрачай енергію. Подивимося, чи зможу знайти медита, який кастує ілюзії.
Ліббі заскрипіла зубами.
— Поспішай!
І то правда. Трістан підвів голову і озирнувся в пошуках мага (якщо ця людина і справді була тут). Ніяких слідів чужих чарів він не побачив, зате розгледів кулю – справжню; мабуть, Ліббі не зуміла відрізнити її від ілюзорних, – і в останню мить збудував примітивний щит, який відразу розпався від удару. Ліббі стривожено схопилася.
— Медит не тут, – сказав Трістан. Висновок був страшним. — Давай позбудемося цих трьох і рушимо далі.
— Наводь мене, – без вагань попросила Ліббі. — Трьох я прибрати можу.
Трістан і не сумнівався.
Він узяв її за ліву руку і направив на стрільця у той момент, коли той випустив у них чергу. Як і минулого разу, вибух Ліббі вдарив у нападника, тільки Трістан не став чекати і дивитися, чи вразила вона ціль. Двоє інших заворушилися, і ось він притиснув Ліббі до грудей, прицілившись спочатку в того, що рухався на них, а потім – не без труднощів – в того, що спробував вислизнути з кімнати.
— Біжить туди, — сказав Трістан, прямуючи за втікачем і тягнучи Ліббі за собою. — Мабуть, там і медит. Ти можеш…
Навколо них зімкнулась тонка куля повітря і з легким клацанням герметично відсікла їх від зовнішнього світу.
— Дякую, – сказав Трістан.
— Нема за що, – захекавшись, відповіла Ліббі.
Трістан упіймав слід магії і пішов за ним до каплиці. Найближча панель вітражного триптиха зображала мудрість, і бурштинове полум'я, її втілення, зловісно мерехтіло у світлі іскор із долонь Ліббі.
Не встигли вони навіть вийти з аванзалу, а Трістан вже з легкістю виявив ілюзіоніста. Захисне заклинання було явно дорогим і накривало майже всю кімнату, досягаючи прилеглих точок доступу. Трістан притримав Ліббі, бажаючи спочатку переконатися, чи не працює медит у парі з кимось.
Мабуть, напарник все ж таки був, хоча Трістан не розумів, у будинку він чи діє на відстані. А ось медит писав щось на клавіатурі абсолютно звичайного ноутбука. Мабуть, зламував камери спостереження, щоби побачити обстановку; отже, залишалися лічені секунди. Якби ілюзіоністу не доводилося підтримувати морок, він уже помітив би Трістана з Ліббі в кімнаті.
— Давай, – сказав Трістан, – поки він не дивиться.
Ліббі сповільнилася в нерішучості, на що він зовсім не розраховував.
— Мені на забій стріляти чи…
І саме в цей момент медит відірвався від комп'ютера і подивився на Трістан.
— ДАВАЙ! – не витримавши, відчайдушно скомандував Трістан, і Ліббі, слава, його мати, богу, встигла підняти руку, зупинивши атаку. Медит витріщив очі, явно усвідомивши, що поступається в силі, а Ліббі рушила на нього, притискаючи його закляттям.
Без бою медит здаватися не збирався, але на другу його спробу Ліббі відповіла чимось на кшталт блискавки, розряд якої батогом ударив його по руці. Пролунав крик болю, а слідом – приглушене бурмотіння. Мандаринський діалект Трістан призабув, але мабуть, це була якась простенька лайка.
— Хто вас надіслав? – зло запитала Ліббі, а медит абияк став на ноги. Трістан, передчуваючи, що він зараз накастує якусь ілюзію для захисту, рвонувся вперед, схопив Ліббі за руку і направив її на нього.
— Котрий? – ахнула Ліббі. — Він розділився.
— Он той, он там, біля дальнього вікна…
— Він множиться!
— Тримай рівніше, він мій…
Цього разу, наводячи руку Ліббі на медита, що втікає, Трістан щось миттю помітив: невловимий слід магії, схожий на блискучий ланцюжок. Тонка, як ювелірна прикраса, вона раптом луснула.
Медит обернувся, злякано витріщивши очі. Зрозуміло, це його партнер обірвав сполучні чари.
— Його напарник злився, – пояснив на вухо Ліббі Трістан.
Вона застигла.
— Це означає…
— Мочи його, поки не втік!
Через пальці, якими Трістан тримав зап'ястя Ліббі, він відчув, як з її руки виривається потік сили: по жилах ніби промайнула хвиля. І стоячи впритул до цієї живої зброї, Трістан дивувався. Ліббі – справжня бомба з плоті і крові, яка легко розклала б і кімнату, і повітря в ній на дрібні та невидимі (хіба що Трістану) частинки. Едріан Кейн у корж розбився б, намагаючись купити її послуги: найбільша частка у прибутку, найвища посада в його секті… Батько Трістана такий: стать, раса, клас для нього – порожнє. Зовнішність – ніщо. А ось користь – все. Руйнівну силу Едріан Кейн шанував, наче бога.
Трістан відвернувся, і все одно жаром йому обпалило щоку – такий сильний вибух. Від зусиль Ліббі похитнулася, але Трістан підхопив її за талію і мало не виніс із кімнати. Зупинившись він тільки побачивши Парісу: бліда, вона піднімалася їм назустріч сходами, а поряд з нею йшов Каллум.
— Ось ви де, – відчужено зауважила Паріса. Вона наче привида зустріла.
— Що сталося? — Запитав Трістан, допомагаючи Ліббі встати на ноги. Її хитало, але вона все ж таки кивнула і відсторонилася.
— Все добре, – сказала Ліббі, не послаблюючи, втім, пильності: вона ніби готувалася до чергової атаки, стискаючи голову в плечі.
— Щойно натрапили на медита внизу, – повідомив Каллум. — Якась шпигунська організація з Пекіна. Фахівець із бою.
Трістан моргнув, коли до нього почало доходити.
— У того медиту напарник був?
— Так, якийсь іл…
— Ілюзіоніст, – закінчив за Каллума Трістан і переглянувся з Ліббі. — Ми його дістали. Як ви зрозуміли, що вони є шпигунами?
— Взагалі, це було очевидно, але вона сама сказала, – відповів Каллум. — Тільки вона та її напарник мали магію, інші були смертні.
Можливо, вони відволікали увагу, дозволяючи медитам прорватися.