Алексин Фоллмут – Шістка Атласа (страница 19)

— Потрібно, от і все, – сказав Ніко і, не даючи Ліббі розкрити рота, додав: — Ти головне знай: я тут свого доб'юся, за всяку ціну.

— Ніко, якщо ти намагаєшся залякати мене…

— Я не… — Він у розпачі замовк. — Роудс, твою ж наліво, я намагаюся працювати з тобою.

— З яких це пір?

Ну не може таке розумне дівчисько бути настільки тупим!

— З тих самих, як помітив, що троє старших уже збиваються в команду, – прошепотів він, вказуючи на Трістана з Парисою, які нагнали Каллума.

До Ліббі нарешті почало доходити.

— То ти хочеш подоби спілки?

— Ти чула, що сказав Атлас. Спочатку у нас у програмі матеріальна магія, – нагадав Ніко. — Ми з тобою в цьому перевершили всіх інших.

— Окрім хіба що Рейни, – сказала Ліббі, зі страхом оглядаючись. — Правда, я не можу її розкусити.

— Не має значення, перевершить вона нас чи ні. Роудс, ми з тобою в свідомо невигідному становищі. Є ми та вони. Якщо когось і виженуть, то явно одного з нас.

Вона пожувала губу.

— Ну і що ти пропонуєш?

— Працювати заразом. — Вони так довго ворогували, що пропозиція звучала безглуздо, проте Ніко розраховував на гнучкість Ліббі. — У будь-якому разі так ми досягнемо більшого. — Вражає, а всі чотири роки викладачі твердили їм те ж саме! — Не можна давати іншим приводу вважати когось із нас розхідником.

— Якщо хтось і вважає мене розхідником, то це ти, – сказала Ліббі, і Ніко важко зітхнув.

— Не придирайся. Я намагаюся поводитись як дорослий. — Типу того. — Або хоч би думати прагматично.

Поміркувавши, Ліббі сказала:

— А раптом союз із тобою не в моїх інтересах? Раптом ти справді виявишся нетямущим…

— Я не нетямущий і ніколи таким не був, – різко відповів Ніко. — Але якщо тобі так зручно, то ми будемо командою, поки нам це вигідно. Що скажеш?

— А коли зиск закінчиться?

— Відразу спалимо мости.

Ліббі знову задумливо помчала.

— Мені здається, вони просто купка снобів, – пробурмотіла вона, коли вони увійшли до зали у центрі Н-подібного особняка. — І я типу вже ненавиджу Каллума.

— Тримай себе в руках. Емпати можуть багато чого наробити із сильними емоціями.

— Не треба мені про емпатів розказувати. — Передбачувана відповідь, хоч Ліббі вже, здається, здалася. — Просто це так безглуздо, що ми не можемо працювати разом, – пробурмотіла вона собі під ніс. — Тобто, навіщо збирати стільки талантів, якщо ніхто з них не хоче подивитися, до чого це приведе?

Ніко знизав плечима.

— Може, вони ще пройшли через це?

— А, ну так, адже це так часто трапляється, – пробурчала Ліббі, смикаючи від хвилювання чубчик.

Вона явно була готова погодитись. Ніко демонстративно чекав, поки вона про себе все прикине, і ось вона закотила очі.

— Гаразд, – буркливо поступилася Ліббі, і Ніко нагадав собі, що дратуватися тут нема з чого: він отримав бажане, до того ж це довело його правоту. — Отже, ми союзники, поки корисні один одному, але будь-якої миті все може закінчитися.

— Мені подобається твій ентузіазм, Роудс, – сказав Ніко, а вона у відповідь пробурчала щось образливе, втім, тут вони нарешті увійшли до їдальні.

Тут, як і скрізь, все було огидно формальним, на стінах висіло ще більше пасторальних пейзажів, а посередині стояв довгий стіл – якраз для бенкетів чи заколотів. Ніко постарався не думати, що вважав би за краще він, хоча в такій компанії банкет здавався малоймовірним.

Якщо не брати до уваги розбивки на партії, почував себе Ніко цілком впевнено. Це Ліббі боялася. Так, її відразу ж вибрав метою Каллум (передбачуваний сорт підонка), до того ж крихкість не дозволяла їй змиритися з гордістю та байдужістю Рейни. В особистому моральному кодексі Ліббі Роудс було прописано боятися всього, чим не можна керувати.

Дайте їй проявити себе і розкритися, і вона вже не буде такою мишкою: це Ніко знав з досвіду. Елізабет Роудс мала багато якостей – марних здебільшого, – але коли заперечували її здібності, стриманістю навіть і не пахло. Ну, хоч раз ця її сварливість послужить на користь.

«Чим швидше їй представиться шанс пройти випробування, тим краще», – похмуро подумав Ніко, спостерігаючи, як Каллум, Трістан і Паріса очевидно помиляються: вони вирішили, ніби скритність і більший досвід роблять їх якимось закритим клубом. Ніко мало не шкодував, що вважав Парісу такою привабливою, хоча не вперше западав на дівчину, головною властивістю якої була нездатність вражатись.

Добре ще, вечеря видалася недовгою, і наприкінці трапези Далтон повідомив, що завтра на них чекає перший повноцінний день. А сьогодні їх проводять до кімнат.

Повернувши від їдальні в бік західної частини Н-подібної будівлі, Далтон відвів їх у передпокій, де розташовувалися великі сходи. Їх розмістили у перебудованому крилі; східна сторона другого поверху містила формальні вітальні, каплицю (добре хоч, світську), де на вузькому вітражному триптиху зображалися мудрість, справедливість і чи то просвітлення, чи пожежа, і черговий калейдоскоп білих чоловіків у гофрі. Їхній так званий загальний аванзал (пафосний термін для кімнати, яка незабаром все одно заповниться різномасними шкарпетками) був звичайною вітальнею перед спальнями, а ті, у свою чергу, зібралися в єдиному, непримітному коридорі. На невеликих табличках біля дверей було видно імена кандидатів.

— Начебто знову в школі-інтернаті, – промимрив Каллум Парісі, хоча, звичайно, ніхто більше зв'язку не вловив. Побачити її сяк-так міг ще Ніко, адже як тільки підтвердився його статус медиту, його відіслали з Гавани до Нової Англії, але йому хоча б вистачило усвідомлення свого багатства, щоб не вказувати на це. В НУМІ навчалося повно студентів на кшталт Ліббі та Гідеона, які до цього ходили до шкіл смертних; походження з магічної грошової аристократії – це не те, чим прийнято хвалитися, якщо тільки не бажаєш викликати в оточуючих недовіру або антипатію. Для людини, яка відчувала емоції оточуючих, Каллум виявляв жахливу непоінформованість.

— Говори за себе, – пробурмотіла у відповідь Паріса, доводячи тим самим правоту Ніко, хоча Каллум відразу посміхнувся.

— Ви люди дорослі, – сказав Далтон, вловивши, до чого йде їхня приглушена розмова, – тому правил немає. Намагайтеся тільки не наробити дурниць.

— Немає правил? – луною повторив Трістан, глянувши на Ліббі так, ніби та від цих слів вона повинна зомліти. Тут він вгадав: Ліббі завжди справляла враження ябеди, а те, що одяг на ній був як зі сторінок весняного каталогу для універських старост (кардиган із квадратною горловиною, плісована спідниця та туфлі-балетки) цей образ доповнювало.

— Сторонніх у дім водити не можна, – ніби уточнюючи очевидне, попередив Далтон. — Жодних застережень, адже сюди все одно ходу немає.

— Ти також тут живеш? — Запитала Паріса.

— На території, – ухильно відповів Далтон.

— А якщо раптом будуть проблеми… – прощебетала Ліббі.

— Це не школа, – знову пояснив Далтон, – і тому тут немає директора, якого слід сповіщати, якщо комусь щось не сподобається. Я, – додав він, – вам не вчитель і не опікун. Якщо проблема і справді виникає, то вирішувати її вам шістьом. Ще що-небудь?

Нічого.

— Що ж, добре, добраніч, – побажав Далтон, і всі шестеро розбрелися в пошуках кімнат.

Спальні, як і сам будинок, були витримані в неймовірно англійському дусі: у кожному стояло по однаковому ліжку під балдахіном, середнього розміру столу, гардеробу, оздобленому білим мармуром осередку і порожній книжковій шафі. Кімната Ніко – перша ліворуч – розташовувалася поряд з кімнатою Каллума і навпроти Рейни. Ліббі ніяково добралася до кінця коридору разом із Трістаном, що Ніко не здивувало. Вона дуже боялася несхвалення, а Трістану навряд чи хтось колись подобався по-справжньому. Поки що рішення Ніко укласти союз із Ліббі не принесло йому популярності, але краще нехай з ним миряться матеріалісти, аніж мають за шавку решта трьох.

Зі сном Ніко не зволікав. По-перше, Гідеон обіцяв відвідати, а по-друге, його сила практично повністю залежала від фізичної форми. Якщо загалом, то магія – це як спорт; вдаючись до неї, доводилося неабияк попотіти, і між підходами потрібно було відновитися. Ніко порівнював чаклунство з Олімпіадами смертних: людина з природною схильністю могла працювати за своєю спеціальністю на базовому рівні досить легко, навіть не захекавшись, але для золота були потрібні виснажливі тренування. І ще більше потрібно працювати для результату за межами своєї області. Можна, звісно, стати чемпіоном у всіх видах спорту, але так і здохнути недовго. Здійснювати подвиги схожі на ті, на які йшов Ніко де Варона, міг або дуже дурний, або дуже талановитий медит.

На щастя, він був і дуже талановитий, і надзвичайно дурний.

— Це було надзвичайно важко, – зауважив Гідеон, з’являючись у підсвідомості Ніко десь посеред його попереднього, напівзабутого сну. Зате він опинився в нескінченній тюремній камері, на вузькому ліжку, а Гідеон дивився на нього з-за ґрат.

— Хоч би де ти був, – сказав він, – це фортеця.

Ніко, насупившись, озирнувся.

— Правда?

— Я не можу до тебе проникнути, – сказав Гідеон, показуючи на прути. — Та й Макса довелося залишити ззовні.

— Зовні чого?

— О, одного зі світів. — Вони ще в універі спробували скласти карту царства мрій, але не змогли: області думок було не так просто охопити, а світи підсвідомості сягали занадто широко і, заплутані, постійно змінювалися. — З ним усе буде гаразд. Впевнений, він спить.