Алексин Фоллмут – Шістка Атласа (страница 16)

У будь-якому випадку велика кількість віталень наводила на очевидні висновки – наприклад, де знаходиться будинок. Жила родина Нова, звичайно, в Кейптауні, проте їй неодноразово доводилося гостювати у британської королівської родини (колись Нова близько спілкувалися з грецькою монархією, звідси й комфортне навчання в афінському елліністичному універі), і декор особняка здався Каллуму дуже знайомим. Стіни прикрашали портрети аристократів поряд із різноманітними вікторіанськими бюстами, і, хоча в самій архітектурі вгадувався греко-романський вплив, вона несла очевидні маркери романтизму, більше схиляючись до неокласицизму вісімнадцятого століття.

Коротше кажучи, швидше за все вони десь в Англії.

— Що ж, думаю, не гріх сказати, що ми в передмісті Лондона, – підтвердив Далтон Еллері, манірний помічник, аура якого читалася відразу: страх чи заляканість. Каллум вважав, що Далтон відчуває нав'язливе почуття розумової неповноцінності, а більше нічим іншим пояснити його безсмертну прихильність до наук він не міг. Якщо членство в Товаристві дарувало багатство та престиж, навіщо стирчати тут, не користуючись ними?

Втім, бачачи, що Далтон не дуже париться, Каллум не став розмірковувати над цим довго. Натомість він придивився до Трістана і Паріси, єдиним цікавим людям, які, переміщаючись з рештою по дому, потай переглядалися.

Ліббі, яка так колюче і безперервно хвилювалася, що Каллум почав зводити зуби, зніяковіло насупила брови.

— Але якщо це є Олександрійська бібліотека, як тоді…

— У ході історії Товариство кілька разів змінювало її розташування, – пояснив Далтон. — Звичайно ж, спочатку вона розташовувалася в Олександрії, але незабаром переїхала до Риму, а потім до Праги – до Наполеонівських воєн, і зрештою опинилася тут, приблизно в Епоху великих географічних відкриттів, заодно з іншими благами капіталізму.

— Ще жодного разу, – пробурмотів Ніко, юнак-кубинець, який, на щастя, був не настільки високий, щоб пробудити в Каллумі приземлені імпульси, – не чув такої відвертої британщини.

— Так, це більше схоже на Британський музей, – недбало підтвердив Далтон, відводячи їх вгору східцями, – тим, як реліквії безлічі культур примусово зібрані під єдиним монархічним дахом. Як би там не було, – продовжував він таким тоном, ніби попередньої заяви було мало і ніхто не здивувався, – робилися незліченні спроби розмістити бібліотеку десь в іншому місці. До 1941 року американці надали вагомий аргумент, бажаючи перевезти її до Нью-Йорка, але ми, зрозуміло, всі знаємо, що тоді сталося. Загалом, як я вже казав, вас усіх розмістять тут, – сказав він, повертаючи за ріг галереї, до чергової вітальні, а звідти проходячи до коридору з дверима. — Ваші імена значаться на табличках біля дверей, речі вже у спальнях. Після екскурсії ви зустрінетеся з Атласом, потім на вас чекає вечеря. Щовечора о пів на восьму звучить гонг, – додав Далтон. — Цього вечора ваша присутність є обов'язковою.

Каллум помітив, як Трістан із Парисою обмінялися ще одним змовницьким поглядом. Може, вони вже знали один одного, як двоє американців? Каллум трохи подумав над цим, а потім вирішив, що вони, як і решта, раніше не зустрічалися, але після знайомства ще бачилися наодинці.

Він відчув напад ревнощів, бо не любив, коли хтось встигав завести друзів до нього.

— На що схожий звичайний день? — Так і сипала питаннями Ліббі. — У нас будуть заняття чи…

— У певному сенсі, – сказав Далтон. — Хоча, гадаю, Атлас вас ще просвітить.

— А ви хіба не знаєте? — Запитала Рейна, нудьгуючого виду японка з кільцем у носі, у якої виявився несподівано низький голос. Вона до цього ще жодного разу не говорила і ніби навіть не слухала, зате пильно оглядала всі кімнати.

— Що ж, кожен новий клас кандидатів трохи відрізняється від попереднього, – сказав Далтон. — Кожні десять років вибір падає на різні спеціалізації, і кожне нове коло адептів – це новий комплект навичок. Таким чином, дослідницькі завдання різняться.

— Думаю, ви не скажете нам, у кого яка спеціалізація? — Запитала Паріса. Вона сама випромінювала деяку ауру переконання, тільки спрямовувала її на Далтона. Знайомо; псевдоінтелектуальність завжди приваблює дівчат, що загостювались у Франції. Це така сама паризька мода, як короткі стрижки, мінімалізм в одязі та сир.

— Вирішувати, – сказав Далтон, – вже вам. Втім, не сумніваюся, що ви скоро й самі все дізнаєтесь.

— Ми житимемо разом і спільно прийматимемо їжу? Уявляю, як ми скоро всі перезнайомимося, аж нудно стане, – зауважив Трістан, розтягуючи склади, що викликало у Париси здавлений і дуже підроблений сміх.

— Впевнений, так і буде, – незворушно відповів Далтон. – А зараз прошу всіх сюди.

Спустившись, Далтон провів їх лабіринтом величних аванзалів у стилі неокласицизму і зупинився в особливо сонячній, пишній кімнаті. Її обстановка йшла врозріз із іншими частинами будинку; під розфарбованим куполом вигиналася назовні апсида, а навпроти каміна тяглася заставлена книжками стіна. Рейну, яка до цього незацікавлено хмурилась, вид багатої бібліотеки начебто нарешті пробудив. Стоячи за іншими, вона так і витріщала очі.

— Це розфарбована кімната, – пояснив Далтон. — Саме тут ви бачитиметеся вранці з Атласом і зі мною, відразу ж після сніданку в невеликій їдальні при кухні. Найкоротший шлях через сад до читального залу та архіви – через ці двері, – додав він, показавши поглядом ліворуч.

— То це не бібліотека? — Запитала Рейна і похмуро задерла голову, оглядаючи верхні полиці. Папороть, що стояла поруч, небезпечно стиснулася.

— Ні, – відповів Далтон. — Бібліотека – для письмових робіт. І, якщо завгодно, для чаю з вершками.

Ніко, що стояв поряд з Ліббі, зобразив огиду.

— Так, – погодився Далтон, смикаючи за нитку на манжеті. - Згоден.

— А тут хіба більше ніхто не мешкає? — Запитала Ліббі, заглядаючи з прищуром в далекий кінець коридору. — Це ніби як суспільство?

— Тут розміщено лише архіви. Олександрійці зазвичай приходять за записом, – пояснив Далтон. — Іноді у читальній залі проводять зустрічі невеликих груп. На цей час вас попросять не турбувати їх, і їх вас теж. Атлас приймає гостей у великій їдальні або в кабінеті в південному залі.

— Це частина його хоронительства? – без цікавості спитав Трістан.

— Так, – відповів Далтон.

— Що це взагалі означає? — Це був Ніко.

— Хоронитель – це ще й стюард при архівах, – сказав Далтон. — Він відповідає за їх збереження та доступ прохачів.

— Невже так просто можна прийти і піти? – Знову Ліббі.

— Звичайно, ні, – сказав Далтон, — хоч і це також залежить від вашої обережності.

— Нашої? – перепитав Трістан.

— Ваша, – підтвердив Далтон, і Ліббі розкрила рота.

— Але як…

— Далтон має на увазі, – почувся ялинковий голос Атласа, – що я працюю з посвяченими членами Товариства, а коли мова заходить про сторонніх, постає питання певних заходів безпеки.

Каллум і Трістан озирнулися першими.

— Частина вашої роботи як нового класу, – продовжував Атлас, – полягає в тому, щоб розробити протокол безпеки, який відповідає вашому колективу. І, попереджаючи питання, – він підбадьорливо посміхнувся Ліббі, – я буду радий пояснити, що це означає. Як і у випадку з усіма найбільшими таємницями, існує ціла низка людей, які знають про Товариство. Роками деякі організації намагалися пограбувати нас, проникнути до нас чи навіть занапастити. Тому ми покладаємося не тільки на існуючі чари, а й на розробку класу кандидатів.

— Стривайте, – сказала Ліббі, мабуть, не в змозі уявити, як такий великий секрет може бути відомий мало не всім. — Це означає що…

— Це означає, що перш за все вам доведеться обговорити ваші вміння створювати магічний захист, – підтвердив Атлас, і за їхніми спинами матеріалізувалися стільці, що стояли до цього за столом біля каміна. — Прошу, сідайте, – зробив він жест, і всі шестеро насторожено (Рейна, мабуть, настороженіше за інших) зайняли місця. — Надовго я вас не затримаю, – заспокоїв їх Атлас. — Сьогодні у другій половині дня вам належить розробити колективний план. Я тут переважно для того, щоб дати керівництво, решта – вже за вами.

— Кому щось уже вдалося стягнути? – запитав Трістан, найцинічніший із усіх. А може йому просто так щастило першим робити подібні зауваження.

— Чи взагалі досяг хоч якогось успіху? — Вставив Ніко.

— Так, – сказав Атлас. — І в цьому сенсі, я сподіваюся, що ваші наступальні навички відточені не менш оборонних, оскільки ви отримаєте розпорядження повернути все, що винесли звідси.

— Розпорядження, – луною пробурмотіла Рейна, і Атлас подивився на неї з усмішкою.

— Розпорядження, – підтвердив він. — Ввічливе. Поставтеся до нього з усією серйозністю.

Навіть це прозвучала пристойно, чому Каллум не здивувався. Все тут було виключно по-британськи: від купола так званої розфарбованої кімнати до вечері, на яку їх зазиватимуть за сигналом гонгу.

Ліббі, звичайно ж, несміливо підняла руку.

— І як часто від нас вимагатиметься захищати… — Вона помовчала. — Колекцію?

— Це залежить від сили вашої системи. — У кутку кімнати ненадовго майнув червоний вогник. — Ось зараз, наприклад, – сказав Атлас, – ми запобігли спробі порушити периметр Товариства. Хоча, можливо, хтось просто забув ключі.

Він усміхався, а отже, швидше за все, жартував. У Каллума виникло почуття, ніби Атлас Блейклі відчайдушно намагається їм сподобатися. Ну, чи він просто був такою людиною, яка від усіх чекала, що її полюблять.