Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 90)

Абдалкарім чекав на своїй галері, готовий відплисти, а тут, на палубі, залишилися тільки Шейтан-бей із Масумом.

— Масуме, я не все розповів Насіру, — похитав головою Лук’ян. — Тобі мушу сказати. Я не атакуватиму менший галеон, а також піду на більший. Це мудре рішення підказав мені Аллах. Менший галеон буде твоїм. Бачиш ось цю гору? Коли наші з Масумом галери відпливуть на таку відстань, як до неї, рушайте за нами. А далі стеж за мною і роби усе так само, як я. У тебе розумна голова, Масуме-реїсе. Ти побачиш мою хитрість і все зрозумієш. І так само вдариш у менший галеон, як я зроблю з більшим. Після того, як розпочнеться бій, третій залишиться без захисту, і ті, котрі плистимуть за нами, самі побачать, як діяти.

— Я чув, Шейтан-бею, про твою хитрість та розум, — схилив голову Масум. — Сподіваюся, всемогутній Аллах дасть і мені сили не відстати від тебе на цьому шляху.

— Нехай Він береже тебе, — вклонився у відповідь Шейтан-бей.

Те, що розгорталося на морі, змусило на якийсь час замовкнути башбуків Хизира, а капудан-паша схопився на ноги, припинивши підпирати могутніми плечима камінь, до якого, здавалося, надовго прикипів спиною. Дві галери, розмірено вимахуючи веслами під неквапний ритм барабана, взяли курс на місце розташування трьох найбільших галеонів, що зуміли витримати перший напад. Вони пливли не те щоби поруч, але відстань між ними не перебільшувала і двох десятків корпусів. «Свята Еліза» стояла ближче до берега, й на неї прямувала галера Насіра. Друга, що націлилася на «Грюнс», пливла повільніше і дещо відстала од неї.

— Що вони роблять? Хто дав наказ?!

— Хизире! — несподівано вигукнув Сінан. — Це Шейтан-бей!

— Я бачу його! — закричав Сіді-алі, приклавши дюрбун до ока. — Це галера Абдалкаріма, але веде її Шейтан-бей!

— Аллах забрав у нього розум! — прошепотів Хизир, спостерігаючи дивовижну картину.

У таборі християн також помітили цей рух, і Доріа, покликаний нагору, став на містку, приклавши трубу до ока. Дві берберські галери йшли в атаку, обравши собі кожна один із фламандських флюїтів, що тримали оборону біля західного мису.

— Смертники… — прошепотіли губи великого генуезця. — Дикі та божевільні…

Обидві галери йшли прямим курсом кожна на свою ціль, і жоден із спостерігачів цього нападу не мав сумнівів щодо їхніх задумів, до якої б зі сторін не належав. Водночас жоден не сумнівався щодо їхньої долі. Деніел застиг на містку, намагаючись роздивитися у трубу нападників, але картина повторювалася та сама. Різниця була лише у тім, що вітер таки здійнявся і ворожі судна більше клювали носами, занурюючи тарани у гребені хвиль. Звук барабанів наростав із кожною хвилиною, а рухи весел дедалі прискорювалися, і зловісні обриси ворожих кораблів виростали в очах чи не з кожним подихом.

Інші галери, що трималися позаду, також рухали веслами, але не квапилися наближатися до флюїтів. Їх було дві, але закрадалася думка, що бербери вигадали якусь хитрість, і просто так це не минеться, хоча розстріляти дві галери, маючи три десятки гармат на кожному борту, для жодного з флюїтів не становило труднощів.

— Гармати готуй! — ця команда майже одночасно прозвучала як на «Святій Елізі», так і на «Грюнсі» з тією хіба різницею, що в першому випадку вигукував її хрипкий та глухий голос Вілфорта, а в другому — гучний та потужний Деніела.

— Запалити ґніт!

І ці вигуки також пролунали майже одночасно, щоправда, швидше почувся голос Вілфорта, бо галера, що пливла на «Святу Елізу», випереджала іншу на кілька корпусів. Усі завмерли, очікуючи картини розстрілу божевільних, які йшли на неминучу смерть, невідомо на що розраховуючи.

Шум хвиль наростав, море непокоїлося дедалі більше й, відбиваючись од скель, наче закликало учасників цього застиглого дійства до прискорення. Ще мить — і смарагдова вода повинна спінитися від зіткнення тих, хто претендував у цьому величному просторі на істину, владу та місце під сонцем.

— Вогню!

Густий білий дим обгорнув правий борт «Святої Елізи», споровши повітря потужними струменями. Страшний гуркіт підняв хвилі сторч головою, і здавалося, що саме вони трощать на шматки тих, хто наважився кинути виклик цій силі, закутій у залізо та окресленій вогнем Господа.

На очах Деніела галера, що йшла з лівого боку, перетворилася на купу уламків. Дерев’яне шмаття розліталося навсібіч, а з потрощених бортів стирчали уламки весел, які ще намагалися гребти. Понівечене судно сповільнювало свій хід, і лише похилена щогла невідомо яким дивом трималася на палубі, загрожуючи впасти на голови кількох іще живих реїсів.

Права рука Деніела почала підійматися, а груди вдихнули повітря, наче від сили вигуку команди могла залежати вогнева міць «Грюнса». Та слова застрягли у горлянці шкіпера, а рука так і не впала донизу. Галера несподівано зробила різкий поворот, і тепер її рух був спрямований не на «Грюнс», а на «Святу Елізу». Веслярі прискорили рухи, і здавалося, вороже судно вже не пливе — стрімко летить хвилями. Усе сталося надто швидко, і спочатку на «Грюнсі» не зрозуміли, що відбувається. Першими отямилися каноніри та помічник шкіпера. Крюйс не своїм голосом кричав ставити брамселі, а гребці на шлюпах шалено запрацювали веслами, допомагаючи обернути флюїт. Ціль вислизала з-під обстрілу. Це бачили усі, не лише Деніел, котрий ніяк не наважувався махнути рукою. І не одразу всі зрозуміли задум берберів.

— Вогню!!! — загорлав Деніел.

«Грюнс» струснуло залпом усіх гармат правого борту, та було пізно. Ядра падали позаду галери, здіймаючи стовпи води, які вже не могли нашкодити, а берберське судно, додавши удвічі швидкості, повним ходом ішло на «Святу Елізу». Там теж здіймали вітрила, намагаючись скористатися слабким вітерцем, щоб розвернути судно лівим бортом, два шлюпи неймовірно гребли кожен у свій бік, та все було марно. Задум Шейтан-бея вдався, і таран галери летів над хвилями просто у височезний борт флюїта, який не встигав здійснити поворот.

Деніел застиг, схопившись за борт. А від побаченого похололо в грудях і щось кольнуло під серцем. Той, хто стояв на палубі ворожої галери, мав низький зріст та худорляву статуру. Бусурманський одяг ховав його голову й частину обличчя, залишаючи відкритим одне око, втім, упізнати цього воїна Данило міг би в будь-якому одязі. Вітер роздував тонку тканину, а рука, тримаючи оголену шаблю, вказувала уперед. Він щось кричав, обертаючись до берберів, які скупчилися навколо, готові йти на приступ, щойно відбудеться зіткнення.

Почуття, що охопили Деніела, заважали думати, командувати й навіть дихати. Таран галери, що не мала назви, був націлений у «Святу Елізу». Його одвічний ворог командував нею і, вигадавши таку хитрість, вів її туди, саме на цей корабель, тому що… Так, тому, що також прагнув цієї зустрічі. Попри всю зневагу, він був усе-таки воїном. Чомусь саме тепер Данило остаточно це зрозумів, як і те, що навряд чи зможе розставити усе по місцях. Не було більше Чихоні, адже той, хто, наче буревій, налітав зараз на корабель ван Герста, також робив це в єдиному бажанні виправити давнє, навести лад.

— Я тут! — цей несамовитий крик видерся з горлянки Деніела, намагаючись здолати вітер та шум хвиль. — Я ту-у-ут!

Усе було марно. Відстань скорочувалася з кожною миттю, і «Свята Еліза» ніяк не встигала розвернутися іншим боком, щоби гарматним залпом дати відсіч нападникам. Арбалетники й аркебузери скупчилися у місці майбутнього зіткнення, готуючись до захисту. На галері у відповідь натягли луки.

— Я ту-у-ут!

— Боже милосердний! Мастере Деніеле!

Цей крик змусив його схаменутися. Вітер посилювався, і дим після залпів обох флюїтів тягло над водою, відганяючи убік, а з нього виринали ще дві галери, котрі взялися невідомо звідки й невблаганно та швидко насувалися на «Грюнс».

— Тягни!!!

Матроси у шлюпах несамовито гребли, та розвернути флюїт за такий короткий час було неможливо. Розряджені гармати правого борту лише споглядали ворога, який насувався, не здатні завдати йому жодної шкоди. Обидві галери націлилися таранами у незахищений борт «Грюнса». Запобігти цьому було неможливо.

Шейтан-бей озирнувся лише раз. Масум, а біля нього ще кілька галер справно пінили воду, намагаючись не відстати. Вони опиняться поруч, тільки-но борт галеона буде пробитий і його реїси, кинувши весла, підуть на приступ. Відстань скорочувалася з кожним ударом барабана, й загострений дзьоб галери летів у ворожий борт, де угорі точився скажений рух. Воїни, утворивши безформне скупчення, готувалися стріляти. На бортах ладнали гаківниці, численні аркебузи вишкірилися у бік нападників, і за цю хвильку годі було сподіватися побачити того, хто десь там, за їхніми спинами, вишиковував цей захист, обмацуючи рукою лезо важелезної шаблюки. Він мусив бути там.

Ця картина спливла у спогадах Шейтан-бея. Здоровий, наче гора, а вологі пальці обмацують залізо, ковзаючи по ньому. Виходить, не такий уже й сильний, не такий уже й упевнений, не такий безстрашний, як здавалося колись. І зовсім недавно доля таки дарувала можливість довести це, стати не лише поруч — вище від нього. Чогось бракнуло. Та якщо тоді відчуття переваги над старим недругом було лише несміливим припущенням, у яке не конче вірив, то зараз воно кричало криком, прагнучи ствердження. А отже, виникала можливість остаточно розставити усе по місцях.