Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 92)

Затишшя тривало довго. Іноді на нижньому ярусі було чути якийсь рух, та невдовзі усе заспокоювалося. Перегородивши верхню палубу лафетами від розбитих гармат, Деніел зумів установити дві здовж «Грюнса» й тепер чекав нападу. Зайнявши корму повністю, бербери ховалися за її надбудовами, і звідти справно летіли стріли при спробах залишків команди витягти бодай ще одну гармату або дістатися до боєзапасу. Оглянувши свій загін, Данило зрозумів, що довго не протримається. Навколо залишалося півтора десятка вояків, здатних тримати зброю.

— Мастере Деніеле, — озвався Крюйс, — ці розбійники готують вибух. Порохова каюта — в їхньому володінні. Ще трохи — і «Грюнс» розлетиться на шматки. Скидайте кірасу і попливемо на «Святу Елізу». Якщо пощастить, доберемося уплав.

— Навряд чи, — відповів шкіпер. — Вони одразу побачать. Зовсім поруч вільні галери. Нас розіб’ють веслами. Якщо ж гер Йоганн накаже відкрити вогонь, підемо на дно разом із ними.

— Хто зна, — не погоджувався Крюйс. — А так — неминуча смерть.

— Якби вони хотіли підпалити корабель — давно би зробили це, — не погоджувався Деніел. — Гадаю, у них інший задум. Якщо «Грюнс» піде на дно — зі «Святою Елізою» їм доведеться починати усе спочатку. Бербери сподіваються захопити гармати і вдарити по ній звідси, з «Грюнса».

— Так чи інакше, наша доля вирішена, — важко зітхнув той.

— Забудь такі слова! — гримнув на нього Деніел. — Ти старий воїн і мусиш вчити молодих. Згадай Триокого. Подумки ти тоді вже відправив мене на небеса!

— Ваша правда, мастере Деніеле, — згодився Крюйс. — Але зараз нас уже ніщо не врятує.

— Замовкни, старий буркотуне! — визвірився Данило. — Я наказую тобі! Ми битимемося до останнього і втримаємо корабель. А вночі спустимося і попливемо на «Святу Елізу». Я знаю усіх, хто зараз поруч. І жоден із вас не гнівив Господа нашого! Тому моліться. І бийтеся!

Рух розпочався миттєво, наче нападники не лише почули його слова, а й зрозуміли зміст. Купа стріл промайнула у повітрі, зі стукотом стрягнучи у бортах і нагромадженні уламків, після чого тіні у пов’язках на головах майнули по ахтердеку. Вони лізли з нижньої палуби, притискалися до розтрощених бортів, ховаючись за уламки й мертві тіла. Розтягаючись на усі боки, ця зграя була рідкою, наче рибальська сітка, а отже, невразливою для ядер двох його гармат, одна з яких, до того ж, не мала лавети. Вони підкрадалися, розраховуючи далі одним кидком здолати відстань.

Кілька арбалетних стріл та два постріли з аркебузів не особливо зашкодили берберам. Вони зачаїлися, підтягуючи сили. Зараз мало початися. Скупчення ворога з лівого борту виглядало більшим, і Данило вдарив із гармити. Крики поранених лунали за уламками розтрощеної щогли, а справа за бортом, де застряг ніс берберської галери, знову відбувся рух. Назбиравши сил, вони кинулися на новий приступ. Боронити під ворожими стрілами потрощений борт не виходило ніяк, тому, сховавшись за лаветами розбитих гармат, Деніел наказав повернути останню у місце пролому, а сам, вийшовши наперед, зготувався до бою. Четверо розбійників один за одним видряпалися на палубу. Вони не лізли гуртом, адже таким чином намагалися зменшити втрати від гарматного пострілу невірних.

Данило і ще двоє жовнірів кинулися на ворога. Лише тепер почався справжній наступ із корми. Вискочивши кожен із того чи іншого схову, бербери з криком бігли на допомогу своїм. Крюйс таки встиг розвернути другу гармату, й останній її постріл вдарив у гущу, змітаючи усе на своєму шляху. Сама ж незакріплена гармата, пробивши грубим кінцем потрощений борт, шубовснула у хвилі. Залізо задзвеніло із новим завзяттям. І тоді увесь скалічений «Грюнс» хитнуло. Із нижньої палуби гримнуло так, що заклало вуха. Отже, нападники таки розвернули гармати і вдарили по «Святій Елізі». Залп у відповідь настільки переважав міццю, що здавалося, ніби скалічений флюїт зараз розвалиться.

Ван Герст, Вілфорт та інші бачили, що купка жовнірів ще тримаються на носі «Грюнса», тому намагалися бити по кормі, звідки гатили гармати реїсів. Перестрілка врятувала Деніела. Одне з ядер, що пустив Вілфорт, потрапило у середину верхньої палуби, і бербери повважали за краще відступити, залишивши кілька мертвих.

Утрати Деніела ставали ще відчутнішими. Поруч із ним залишалося семеро воїнів, здатних стояти на ногах. Єдину гармату вдалося зарядити, але він розумів, що коли розпочнеться новий наступ, це буде останній її постріл. Голоси продовжували лунати з нижньої палуби та двох галер, що намертво уп’ялися в корабель. Берберів було багато. Час од часу вони молилися. Починав один, потім до нього додавалися нові й нові голоси, а далі хижий крик усіх одразу розривав тишу. Тоді починалося усе спочатку. Від голоду, спраги й напруження трусилися руки й підгиналися ноги. Семеро замучених захисників «Грюнса» продовжували стояти за створеною барикадою, виставивши зброю.

Сінан рішучою ходою попрямував до Хизира.

— Убий мене! — кричав юдей. — Убий, і тоді ніхто більше не скаже тобі слова напоперек. Але й ніхто не дасть доброї поради. Великий Капудане, вони готові здатися. Але ми не можемо більше чекати. Здіймається вітер! Це наш вітер, його подарував тобі всемогутній Аллах! Ми не можемо знехтувати! Відправ хоча б один шебек з єні-черами. Там лишилася купка вояків. Нехай ударять іззаду. Нехай видряпаються по мотузках і придушать цих невірних! Тоді галери вийдуть у море не попри берег, а поруч із цим галеоном. Інші кораблі невірних відносить вітром, і двоє галеонів не зможуть втримати такий простір!

Вітер посилювався, і тут, на скелі найвищого з островів, уже починав тріпати одяг башбуків та бороду бейлербея усіх морів.

— Віддай наказ! — промовив Хизир. — І нехай допоможе їм Аллах.

У стані Доріа продовжували спостерігати за боєм трьох фламандських флюїтів з десятком галер. Час минав, і надія, що він затягнеться до вечора, міцнішала. Кілька разів генуезький адмірал робив відволікальні маневри, спрямовуючи свої галеаси у центр османської ескадри. Барбаросса не купився на цю надто просту хитрість. Його галери продовжували непохитно стояти посередині виходу із затоки Амвраїкос і при наближенні кораблів об’єднаного флоту щоразу відходили назад, аж до островів, наче запрошуючи нападників на вільне місце, щоби потім ударити з флангів.

Роздори між адміралами посилювалися. Величезна ескадра, наче морська піна, рідшала та розлазилася на окремі частини, не підвладні його волі. Тепер битву могли врятувати лише хибний крок з боку ворога або зміна вітру, причому друге у жодному разі не залежало від Доріа. Через це старий флотоводець із останніх сил намагався вигадати хитрість, яка могла би спричинити помилку його одвічного ворога Барбаросси.

Сутичка, яка щойно відбулася на верхній палубі «Грюнса», мало не стала фатальною. Випустивши стріли з арбалетів, вони пішли в останню рубку, і лише відчайдушний крок Крюйса, котрий кинув у гущу ворога кілька підпалених порохових зарядів, бо ядер уже не було, врятував їхні голови. Бербери відступили, але тепер стояли вже зовсім близько, не ховаючись. Нові нападники лізли крізь діри у бортах, готуючись до останньої атаки.

Бій наближався до закінчення. Вони гукали по-своєму до чотирьох ледве живих чужинців, розмахуючи руками, сміялися та показували язики, адже розуміли, що жодна стріла або куля вже не вилетять у їхній бік з барикади.

Кроків за двадцять лежав один із жовнірів з числа тих, кому вдалося продертися нагору з нижньої палуби. Ще тоді він упав, отримавши дві стріли у спину. Ноги його не рухалися, проте хлопець не помирав, а просто лежав, час од часу стогнучи. Бербери сміливо ходили палубою, тож, витягши його на середину, зі живого почали знімати шкіру. Від цього видовища у чотирьох нещасних мороз ішов по тілі.

— Ось що нас чекає, — тільки й мовив Крюйс.

Почувши за спиною плюскіт та крики, Деніел озирнувся. Схожий на галеру човен, але набагато менший, підпливав до носової частини «Грюнса». Воїни у білому одязі з високими шапками, озброєні шаблями, самі загрібали веслами, спрямовуючи цього човна зі спущеним єдиним вітрилом під борти флюїта. Їх було не більше десятка, і кожен другий тримав у руках мотузки з гаками, збираючись закидати їх догори, аби видертися на корабель.

Це був справді кінець. Зграя тих, які знімали шкіру з пораненого жовніра, тягнучи вже мертве його тіло за собою, наближалася до барикади. Серце у грудях Деніела неймовірно стиснулося і затріпотіло. Йому не раз доводилося бачити смерть зблизька, та тоді вона сприймалася, так би мовити, належним чином. Зараз було зовсім по-іншому.

Близький гуркіт багатьох гармат розколов тишу. Крики залунали відусіль із новою силою. «Свята Еліза» та «Місячне Сяйво» розрядилися залпами по ворогу, який, вочевидь, пішов у наступ, але це вже не могло нічого змінити. Відчуття близького та страшного кінця скувало його м’язи, а заразом волю та думки. Воїн у білому, який стояв на носі човна, схопився рукою за форштевень «Грюнса», і догори полетіли гаки. З іншого боку, підлізши зовсім близько, бербери крадькувато розтягали уламки, за якими боронилися його захисники.

Остання сутичка не триватиме довго. Данило уявив, як, опинившись сам серед ворогів, він утрачає сили і криві шаблі берберів по черзі простромлюють його тіло у різних місцях. Як падає, не здатний піднятися, а потім… Його ж не вб’ють просто так. Що відчуває людина, коли з неї живцем стягають шкіру?