Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 94)

Бідолаху затягли до човна, і той неслухняним язиком розповів про битву, яка таки сповна розгорілася ближче до вечора. З великою бідою Крюйс, який походив із земель поблизу Мюнстерланда, через слово розумів його. Коли найманець замовкав, Деніел слухав розповідь свого помічника, й від почутого ставало дибки волосся.

Виявилося, що після падіння «Грюнса» частині османських галер таки вдалося проскочити у відкрите море. «Свята Еліза» та «Місячне Сяйво» боронилися від численного ворога. Здійснивши обхідний маневр, бербери залишили у спокої обидва величезних флюїти, захоплення котрих не обійшлося би без втрат, та вдарили у скупчення римських галеасів, на одному з яких перебував і Норберт. Вони довго трималися, не дозволяючи нападникам захопити судно, й під час бою побачили, як Доріа, скориставшись зміною вітру, почав відводити основну ескадру у відкрите море. Не дочекавшись підтримки від венеційців, кораблі Папи Паулуса Третього та ордену Святого Іоанна опинилися на самоті проти численнішого ворога.

Одне з ядер потрапило до порохової каюти, і корму їхнього галеаса рознесло на друзки. Останнє, що довелося побачити Норберту перед тим, як опинитися у воді, — це втечу кораблів Доріа. Натомість берберські галери були кругом. Прудкі, наче водяні щури, вони проривали стрій та дірявили таранами неповороткі галеаси об’єднаного флоту, а потім ішли на абордаж, довершуючи справу врукопашну. Намагаючись задавити нападників вогневою міццю, кораблі Ліги потрапляли ядрами у свої ж, котрі розташувалися надто густо. Поступово битва перетворилася на масову втечу. Галеаси ставили вітрила і, використовуючи попутний вітер, рятувалися у відкритому морі.

Про долю «Святої Елізи» та «Місячного Сяйва» врятований найманець не міг сказати більше нічого, проте припускав, що, найімовірніше, обом флюїтам також удалося вийти з битви. Йому пощастило залишитися непоміченим і, тримаючись за уламок борту галеаса, нещасний провів ніч у воді, подумки прощаючись із життям.

Коли туман розсіявся, усе стало остаточно зрозуміло. Якимось дивом шебек опинився у затоці Амвраїкос. Як це сталося — для усіх трьох було повною загадкою. Позаду проглядалися обриси островів, що перетинали вихід із затоки, а на півночі далекою смужкою майорів берег. Ще учора тут стояли основні сили берберів. Тепер лише лагідні вранішні хвилі гойдали уламки.

Зігрівшись, Норберт зміг гребти, і човен рушив на захід. Та це виявився ще один острів, утім, досить великий, а отже, там могла бути вода. Вони запливли за гряду каміння, у пошуках бухти, щоби сховатися. Просто з води скелі здіймалися догори, і тут не було жодної можливості не лише зберегти човна — взагалі вилізти на берег. Довелося обпливати острів, ризикуючи наразитися на ворога.

Розбита галера стояла попри берег, засівши носом на кам’янистій гряді. Корми у неї не було. У розгаратаних бортах зяяли діри, щогла впала, й кінець її разом із кормовою частиною палуби ховався під водою. Два спотворених людських тіла у чалмах валялися посередині галери. Третій розбійник напівсидів, спираючись спиною на борт.

Серце Деніела здригнулося, а в череві несподівано утворилася така порожнеча, що заніміло геть усе. Випустивши весло, він став на неслухняні ноги. Пальці міцно обхопили борт.

— Що там, мастере Деніеле? — не зрозумів Крюйс.

Норберт також облишив весло, проте кілька зайвих гребків з його боку призвели до того, що шебек розвернувся носом до розбитої галери і наплив на занурену палубу. М’який поштовх припинив рух човна. Це виявилося наче знаком для шкіпера, і, хапаючись за борт, Данило нетвердими ногами вийшов на ніс та переліз на берберську галеру.

— Мастере Деніеле! Куди ви?

Але він уже не чув. Підлізши майже рачки до напівлежачого реїса, Данило опустився на коліна й завмер.

Це був Лук’ян. Його спина спиралася на розламаний шпангоут, через що тіло не з’їхало донизу, хоча руки ні за що не трималися. Розплющені очі ще блищали, хоча дивитися вже не могли. На ньому був той самий чорний бусурманський одяг, а права рука, зігнута у лікті, затискала рану на грудях, нижче якої тканина засохла від крові.

Не привиділося. Саме він тримався за щоглу, розмахуючи шаблею, на галері, яка атакувала «Святу Елізу». Саме він, а не хто інший вигадав хитрість, що дала змогу берберському судну обдурити канонірів найбільшого флюїта і наблизитися на абордажну відстань. І усе лише з однією метою — той, хто лежав перед ним, також жадав зустрічі. Втім, волею Небес вона мусила відбутися саме у такий спосіб…

Сухі порепані губи Данила розтулилися несамохіть, наче він хотів щось сказати, проте й далі мовчав, адже досі не міг збагнути хто перед ним — мертве тіло чи жива людина. Позаду гукали, а шкіпер, забувши про залишки своєї команди, далі сидів навколішки, розглядаючи того, кого дотепер з упевненістю міг назвати принаймні ворогом.

Лук’ян помирав, але був ще живий. Це Данило зрозумів остаточно лише тоді, коли погляди їхні зустрілися. Так дивитися могли тільки живі очі. Одне з них колись давно було неймовірно скалічене, та вони обоє бачили і розуміли, хто перед ними. Цей погляд не висловлював нічого. І марно було шукати у ньому бодай сліду від того, чим живе людина, коли руки її ще тримають шаблю. Зброя лежала поруч, і пальці лівої руки Лук’яна, що безсило сповзла на палубу задовго до того, як його ворог підійшов сюди, торкалися руків’я.

Він дивився на Данила байдужим поглядом, у якому годі було намагатися уздріти бодай залишок ненависті. Ці очі не просили нічого, натомість просто споглядали, оскільки ще здатні були бачити світ. Данило хапнув грудьми, наче збирався щось мовити, але слово це ніяк не могло злетіти з уст, адже той, хто зараз помирав перед ним, завжди мав інше ймення. Споконвіку він був Чихонею, створінням, на яке шкода навіть плюнути, тому й не вимовлялося оте справжнє ім’я, котрим нарекли цю людину в церкві.

— Лук’яне…

Вичавлене з власних вуст, воно звучало справді дивно і неймовірно різало слух, але Данило спромігся ще раз:

— Лук’яне!

От і розставили по місцях… Той, хто застиг перед ним, дихаючи через раз, не міг бути Чихонею. Бо справжній Чихоня, якого він пам’ятав, навіть будучи напівмертвим, мусив плазувати на колінах, благаючи про порятунок. Перед Данилом сидів воїн, і рука його, вже не здатна втримати життя у власному тілі, тяглася до зброї, тому що мусила її торкатися.

— Лук’яне, ти живий?

Простягши руку, Данило торкнувся його плеча. Той не застогнав, та обличчя нещасного ледь помітно скривилося. Повіки опустилися, проте одразу ж розплющилися знову. Те, що відбулося кілька років тому, постало у пам’яті зненацька. Палуба тієї галери також наполовину занурювалася у воду. Дикий біль пронизував груди, з яких стирчав кинджал, бракло повітря, клекотало у горлі й темніло в очах. Здавалося, він бачить смерть, і могутнім рукам уже не ставало сили подерти ворога на шмаття. У сліпій некерованій люті пальці Данила намагалися застромитися в очі того, хто зараз прощався із життям, кого він мав утопити ще багато років тому в річці Бог.

А далі сталося диво-дивне. Усередині почало щось коїтися. Щось невідоме та незбагненне дерло зараз його душу. Пошерхлі губи ворушилися, а Данилові причувався пташиний спів, що завжди стояв у ранковому гаю над річкою. А запах щойно скошеної хобти на росистому лузі не давав дихати. Це відбулося раптово, наче зарипіли двері старенької хатини, а за ними простяглося те, що давно вже мало зникнути назавжди — вишневий цвіт, дзвони, кукурікання півнів і парне молоко у глечику, а над усім цим — голоси невідомо чиї, але рідні. Виходить, ще не зникло, просто заховалося, лишилося десь дуже далеко.

І той, хто зараз помирав перед ним, був останньою мотузкою, навіть ниткою, дуже тоненькою, що за стільки земель та років ще єднала його з отим давнім. Ця волосінь дивним чином намагалася втримати його здоровенне тіло, досі прип’яте до тих давніх-давен, котрі тепер уже справді кануть безслідно у чорноті морської глибини, щойно заплющаться очі пораненого. Кануть навічно.

— Лук’яне!

Тепер це слово, як і всі інші, взагалі не хотіло вимовлятися. Щось душило груди зсередини, й від цього жахливо пекло у горлі та здригалися плечі. Витримати таке було неймовірно важко. Троє позаду, нічого не розуміючи, мовчки дивилися йому в спину.

— Лук’яне! Розплющ очі! Не помирай!

Підіпхавши руки під його коліна та плечі, Данило підняв Лук’яна і рушив до краю. Палуба хитнулася під вагою двох тіл, але він устояв і, переступивши через борт, обережно поклав свою ношу там, де кіль заглиблювався у дно, а корма нависала, створюючи захист від сонця. Руки тремтіли, і, стягнувши зі себе камзол, Данило надрізав та відірвав його нижню частину, оперезавши смугою тканини рану на грудях Лук’яна, решту скрутив та підклав йому під голову.

Розігнавши залишки туману, сонце палило. Вітер зовсім заспокоївся, і спека збиралася поглинути увесь світ, аби доконати п’ятьох нещасних, двоє з яких і без неї збиралися віддати Богові душу. Вітрило шебека було спущене, і Данило, чиркнувши з краю кинджалом, віддер добрячий шмат.

— Мастере Деніеле! — цей крик одночасно вихопився у Крюйса та жовніра, котрий ще тримався на ногах. — Що ви робите? Ви збожеволіли!