Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 95)

— Мовчати! — засичав Данило, обертаючись до них. — Геть. Сідайте на весла! Нам потрібно на берег!

— Мастере Деніеле, — рука Крюйса лягла на руків’я палаша, бо зброя ще залишалася при старому воякові. — Ми не хочемо гинути разом із вами. Навіщо вам цей бербер? Викиньте його за борт!

Усі троє загрозливо насувалися на свого шкіпера, у котрого Господь, вочевидь, забрав розум. Крюйс був попереду, двоє інших притискалися до бортів. Норберт узагалі не мав зброї, проте відчував, що настає мить, коли знову доведеться боротися за власне життя.

Данило кинувся першим і, блискавично збивши набік клинок Крюйса кинджалом, з усієї сили вгатив його у груди так, що той відлетів до носової частини човна. Поштовх плечем відкинув жовніра на борт, і він, випустивши занесену догори зброю, шубовснув у воду. Ззаду навалився Норберт, але зробити щось голіруч із таким велетнем найманцю не вдалося. Здерши його зі себе, Данило перекинув нещасного назад у хвилі, які за останню добу стали для нього рідними, і тепер обидвоє вояків хапалися за краї шебека з того боку, аби не втопитися.

Крюйс повільно підводився, тримаючись за груди.

— У команді один шкіпер, — важко дихаючи, мовив Данило. — І хто його не слухає — бунтівник. Ти мав би краще за них розуміти це.

— Я все розумію, мастере Деніеле, — кривився від болю той. — Не розумію лише, навіщо вам цей розбійник. Господь забрав у вас розум. Вони дерли шкіру з наших жовнірів. Викиньте його за борт, інакше я зроблю це сам.

— Цей воїн не є бербером, — відповів Данило. — Ми росли з ним ув одній землі. Разом росли. А потім разом потрапили до татарського полону. Нас викрали ще юнаками. Він мій. А розум Господь забрав у вас, якщо кидаєтеся на свого шкіпера зі зброєю. Ви хочете жити. Без мене вам важче буде гребти та боронитися.

Ноги Крюйса підігнулися, і він змучено сів на дно.

— Пробачте мене, капітане…

— Склади усю зброю на кормі, — наказав Данило. — Я віддам її вам, якщо доведеться битися. І витягни цих двох. Без них ми також швидше загинемо. Триматися разом! Це наказ. І слухати мене…

Суперечка забрала чимало часу та сил. Сонце нещадно палило з небосхилу, крадучи останні краплі життя в людей, готових кинутися уплав до скелястого берега, на якому могла текти холодна джерельна вода. А могло лише стирчати розпечене каміння. Від цих думок паморочилося головах.

Шебек таки заскреготав днищем по камінню, насунувшись на відлогий берег. Тут скеля вже не могла затулити нещасних од палючого сонця, але між кам’яними брилами проглядався шлях догори. Прісна вода була єдиним порятунком. Данило простягнув зброю Крюйсу та Норберту, котрі зібралися зійти на берег, а сам розтягнув шмат парусини між кормою і бортом.

Очі Лук’яна тепер були заплющені. Сухі й порепані губи розтулилися, і крізь них ще проривалося час од часу слабке дихання, майже непомітне. Відірвавши нитку від вітрильної тканини, Данило тримав її біля рота помираючого, і вона раз у раз рухалася, а отже, життя ще теплилося у тілі. Крюйс стояв над ними, споглядаючи це.

— Мастере Деніеле… Я нічого не раджу вам і буду підкорятися вашим наказам, але… Дайте йому померти. Навіть якщо ми з Норбертом знайдемо воду і принесемо її, він не доживе до цього. Відпустіть нещасного на небеса, хоч би якому Богу він молився.

Данило не відповів нічого. Мовчки всівшись під саму корму, він уклав голову Лук’яна собі на коліна і витягнув кинджал.

— Це мудре рішення, шкіпере, — мовив Крюйс. — Повірте, я розумію вас…

Він зігнувся, оглядаючи порожній міх для води, котрий збирався узяти зі собою. Коли ж старий вояк знову обернувся до свого капітана, рот його несамохіть роззявився, а голова скрушно хитнулася. Прикре зітхання вихопилось із грудей.

Кинджал валявся на дні шебека, натомість на згині ліктя Деніела зяяла невелика рана, перетинаючи жилу. Темна густа кров цюрком бігла до розтуленого рота Лук’яна і коли заливала його губи, горло пораненого робило ковтальний рух. Тоді Данило тулив до рани пальця, перетискаючи жилу, а потім забирав його, чекаючи, доки живильна рідина знову наповнить рота. Троє знесилених вояків застигли на місці й дивилися на них, забувши про усе навколо.

— Я чув про таке, коли плавав із Джоні ван Герстом. У такий спосіб капери рятували тих, кого будь-що належало вберегти. Не стійте. Йдіть шукати воду.

Так само мовчки Крюйс та Норберт вилізли на берег і зникли серед скель. Лук’ян припинив ковтати і чергового разу зайва кров розтеклася по його губах та підборідді. Затиснувши міцно лікоть, Данило сперся спиною на борт і заплющив очі, а коли отямився, перед ними синіло небо. Воно не мало меж. Здавалося, лише тепер він остаточно це зрозумів. Над ними з криками кружляли чайки, час од часу потрапляючи у поле зору, але вони були тут, поруч, дуже близько. Самі ж небеса простягалися хтозна-куди.

І зараз на повний голос кликали до себе.

Дамір сидів на високому березі й латав просохлі на сонці сіті, плутаючи тонкі мотузки хитрими вузлами там, де діри займали не більше кількох вічок. Дійшовши до величезної діри, витягнув ножа й почав вирізати клапоть із шматка старої сіті, щоб заставити його туди та пришити нитками. Робота не надто ладилася. Чомусь сьогодні особливо боліла скалічена минулого року нога, а жир, що замішала на травах Айпера, закінчився.

Засіб допомагав, і, відчуваючи, що до старої знахарки ще доведеться звертатися, він час од часу передавав їй частину зловленої риби, яку невеличким возом доставляв до поселення у горах дванадцятирічний хлопець Васко. Він і тепер крутився поруч — розплутував сітку та витягав мотузки з великого жмута, а коли залишався без роботи, теж брався до затягування дір. Ще один помічник — уже старший хлопець Кадрі порався у хатині, готуючи їжу. Латання зайняло увесь день, а на вечір, знявши сіті поблизу мису, вже можна було заставити ці, готові.

Відклавши роботу, Дамір замислився. Сьогодні від самого ранку думки його були далекими від морських глибин поблизу мису та можливого улову, який ближче до осені щоразу збільшувався. Його турбувало інше — нога, звичайно, і ще дещо.

Хлопчик також відклав роботу і подивився на рибалку, якому доводився дуже далеким родичем, а тоді запитав:

— Стріче, а що буде, як ми не встигнемо до заходу сонця? Залишимо сітку ще на день?

— Ми справді не встигнемо, — зітхнув Дамір. — Бо далі я лататиму сам.

— А я?

— Тебе я пошлю…

— Куди, стріче? — зрадів хлопець, якому набридла одноманітна праця.

— Зараз скажу… В’яжи поки що!

Робота продовжилася. Нога боліла чимдалі дужче, і завтра йому буде важко ходити, не те що тягати сіті. Васко до вечора обернеться, і тоді біль притупиться, тим паче, якщо Айпера передасть животворної мазі. Але ще одна думка, крім недуги, мучила Даміра. Він став на ноги і, приставивши долоню до чола, заглянув у далечінь. Там, біля наступного мису, до якого плисти пів дня, хвилі відблискували на сонці. Щогол не було видно. Воно й не дивно. Прибуваючи у північні води, реїси завжди ховали свої галери.

Цього разу вони пристали до берега в бухті, де рибалив старий Нікол. Він також мав общину, яка ховалася високо у горах, недосяжних для різного роду мореплавців, котрі полюбляли приплисти і, забравши рибу та прісну воду, наробити ще багато біди людям. Тому попри берег ставили завжди лише кілька хатин для ночівлі рибалок, і якщо прибували непрохані гості, ці примітивні помешкання просто залишали.

Реїси не кривдили рибалок і зазвичай задовольнялися їжею, а якщо потребували вина, шкір або ще чогось — платили золотом. Щоправда, їхні ватажки знали, що на ворожому березі є місця, де можна сховатися, перечекати бурю та поповнити запаси провізії, а заразом розпитати селян про ворожі кораблі. Цього разу дві галери зупинилися в бухті Нікола. Дамір не мав нічого проти, адже раптові гості — це завжди клопіт. Але тепер думки його постійно сягали туди, тим паче, минав третій день стоянки морських розбійників, а отже, невдовзі вони рушать на південь, до Магрибського узбережжя.

Відтоді, як це сталося, минуло вже два повних місяці. Щойно відгриміла велика битва біля затоки Амвраїкосу, до берега поблизу мису пристав ущент розбитий шебек — на таких плавали османи далеко на сході. Та вийшло з нього п’ятеро християн, обличчями різні, до того ж, двох із них винесли на руках. Побачивши, що берег обжитий, вони знайшли рибальські сіті, хатини та зловили Васко, який не встиг утекти.

Дамір не покинув хлопця і, прийшовши до незнайомців, спробував випросити його, пропонуючи їжу та воду. Це були воїни, яким удалося врятуватися з битви, й жоден із них не говорив мовою шкіптарів або грецькою, яку Дамір також знав. Чужинці не відпускали хлопця, вимагаючи їжі, тканини та зілля для поранених. Він приніс усе.

Один із цих нещасних помер третього дня, але інший, котрий мав вигляд слабшого та скаліченішого, ще жив. Даміру не залишалося нічого іншого, як посилати Кадрі до поселення, наказавши йому мовчати про чужинців. Кадрі йшов і приносив те, що було наказано, бо люди у горах знали, що це для реїсів.

Васко тримали в кутку, прив’язаним мотузкою, проте годували і не кривдили. Поруч із ним увесь час перебував хтось із чужинців — молодий вояк або старий. Третій — кремезний воїн, яких ще не доводилося бачити Дамірові, був у них ватажком і проводив увесь час біля пораненого, перемотуючи йому рану на грудях, годував та доглядав його. Щодня, коли було тепло, він виносив пораненого на повітря під гілки оливкових дерев і вкладав на м’яке сіно.