Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 97)

Лише тепер Лук’ян зазирнув йому в очі.

— То давай підемо! — не вгавав Данило. — Там, у замку Гронінґен, я рахував шлях од Фризії до наших земель. До річки Бог. Це не так складно. На схід од Фризії пролягають германські землі. Там багато князівств, але всі говорять однією мовою. А далі — ти не повіриш — польське королівство! Це ж поляки разом із литваками живуть попри землі русинів. Ми ж із тобою русини! Звідти, з Фризії це не так уже й далеко. Я бував у германських землях разом зі своїм дейхграфом, який — уяви собі — знав нашого пана, того, котрий звався князь Глинський Михайло. Світ не такий уже й великий. Ти не повіриш — я бачив сотника! Гатило — пам’ятаєш? Це ж він у всьому винен. Польському королю тепер служить, до германського курфюрста послом приїжджав. Упізнав мене. Ми навіть билися, доки королівська варта не розтягла! Шкода, не дали мені цю паскудну голову відтяти. Що — не віриш?!

Він бачив, як спохмурніло обличчя Лук’яна, та продовжував доводити й закликати у подорож, щойно той зовсім одужає. Йти навпростець через волоські землі було швидше, хоча головну небезпеку тут становили татарські вершники — ординці, які господарювали у степах північніше моря, зазіхаючи на усі боки.

— Це землі, які русини звуть Диким полем, пам’ятаєш? Перейти його — і вже Русь. А як забрати трохи на захід — то, може, й легшою буде дорога. Підемо! Годі по світі тинятися. То що?

— Важко мені ще, — зітхнув Лук’ян. — Не чую сили. Лише побалакав про дорогу, а ноги — наче увесь день ішов. Лягти хочу.

…Зранку, коли Данило прокинувся, щойно почало сіріти. Усі спали. Крюйс хропів. Лук’ян скрутився обличчям до стінки, натягнувши на голову козячу шкіру. Не раз здавалося, що він уже не дихає. Та, нахилившись ближче, Данило розрізняв слабкий рух його грудей і тихе сопіння. Цього разу стояти довелося довше. Аж ось нарешті рухнулася рука.

Над морем починався світанок. Тут, на березі, до сходу сонця сяйво виходило від води. Воно було ніжним та прозорим, не різало очей, хоча й увібрало в себе усі кольори глибин. Легкий вітерець куйовдив поверхню, наче роздумуючи — заспокоїтися чи розгулятися високими та чорними хвилями до самої ночі.

Даміра не було ніде, а у схові поблизу берега стояли обидва його човни. Куди подівся рибалка так рано? Міг піти до свого поселення, таємницю якого ретельно беріг од чужинців. Чи не замислив чого? Останніми днями ця думка не раз бентежила Данила.

Шурхіт за спиною змусив його обернутися. Лук’ян стояв позаду, тримаючи в руці шаблю. Дивний вираз очей земляка змусив Данила здригнутися. Від того дня, коли знайшов його на розбитій галері, вони дивилися, але нічого не висловлювали. І лише зараз уперше намагалися зазирнути у саму глибину.

— Що ти, Лук’яне?

Той підійшов і мовчки простягнув йому шаблю.

— Навіщо? — не зрозумів Данило.

— Візьми, — мовив Лук’ян. — Візьми та убий мене.

— Що ти верзеш? — не зрозумів той. — Чого виліз у таку рань?

— Не спав я, зовсім. Убий мене, — повторив Лук’ян. — Бо інакше бути не може. Це ж я продав тебе. Побачив твій схов, коли ловив рибу, сам пішов до сотника Гатила і продав тебе. Наче Юда. Сам привів княжих вояків до схову, а ще забаг, аби зв’язали мене, бо тебе боявся. А ти… власною кров’ю мене поїв, щоб я не вмер… того й вона у горло мені не лізла. Візьми та вбий, бо неможливо так жити. Як іти разом? Тепер ти знаєш, хто я. Не Шейтан-бей. І не Лук’ян. Навіть не Чихоня… Юда.

Шабля Шейтан-бея впала Данилові під ноги, а сам він обернувся спиною та присів, скулений, на землю. Голова похилилася, і Лук’ян із приреченою байдужістю чекав своєї долі. Думка про те, що нехай би це сталося швидше, засіла так, що чекання ставало нестерпним.

Рух позаду був важкий та розмірений, відповідно до тіла того, хто там стояв. Зараз. Зітхання, не менш важке, супроводжувало його, а тоді Данило опустився поруч та обійняв Лук’яна за плече.

— Давно я то знаю. Сотник сказав, — зітхнув Данило.

— І ти… мене… після цього… — слова стрягли у горлі Лук’яна, не даючи висловити думку.

— Я ж кажу — забудемо. А ти далі щось вигадуєш. Було то й було. Не треба ворушити. Хто зна — чи вчинив би ти так, якби я тобі жити давав. Хай воно там лишається. А ми інші тепер. І для цього стільки перейшли. Я також не спав. І знаєш, про що думав? Давай братами будемо. Відколи живемо — завжди разом. Наче мотузкою пов’язані. Навіть отут, у морях чужих, мусили віднайтися. Підемо до рідних країв. А такого більше не говори. Дурним треба бути, щоби, знайшовши брата за стільки земель, — убити його.

…Дамір сидів на камені та споглядав за морем. Сонце зійшло. Вітер ущух ще вчора, і тільки легке хвилювання не давало заснути в цей вранішній час обгорнутому залишками мороку камінню. Щогли двох галер з’явилися біля скель бухти Нікола. Реїси збиралися у зворотний шлях. Посипалося каміння, та рибалка навіть не повернув голови. Скочивши униз, Васко всівся поруч.

— Я готовий, стріче. Куди мені плисти?

— Не треба плисти, — мовив Дамір. — Біжи у селище. Візьми в Айпери живильної мазі для моєї ноги. Чимраз дужче болить. А Траяну скажеш — я зрозумів його. Вони не зроблять зла і скоро підуть. Дуже скоро.

Сонце готувалося сісти за обрій. Велике, червоняве, воно вже не різало очей. Звідси, зі схилу невисокої гори було добре видно, як сивуватий серпанок затягує низину та річечку з порослим кущами берегом. Звуки, що лунали знизу, змусили обох завмерти та прислухатися. Не здалося.

— Пахне як, відчуваєш? — прошепотів Данило. — І серпанок вечірній. Зовсім, як у нас. Може, ми вже близько? А струмок оцей? Кущі такі самі. Очерет унизу.

— Ще далеко, — зітхнув Лук’ян. — Не буває так. Ще Дике поле. Воно ж ніде не поділося. Перейдемо — тоді. Чужі ще краї, не наші. Але… справді чимось схожі. Чув перепілок?

— Авжеж. Отам унизу пітпадьомкали. Отже, близько вже. Скоро прийдемо. Зиму втратили — давно б уже дійшли.

— Яка взимку мандрівка? — не згодився Лук’ян. — У сніги, завірюху. Ночувати десь треба. Му́ка, та й годі. А так: чисте поле — то наш дім. Де йшов — там ліг. Хоча, зимніше стало, навіть улітку. Не Магриб. Ночі холодні. Отже, таки ближче ми.

Обоє замовкли, згадуючи зиму, що застала їх у волоських горах. Їм так і не вдалося потрапити до поселення тосків, або шкіптарів, як називали себе Дамір із хлопцями. Занепокоєння рибалок, щоправда, поменшало, коли Крюйс із Галеном та Норбертом одного ранку зібралися та вирушили у далеку дорогу, сподіваючись дістатися фризьких берегів. Наступного ж дня, повернувшись із поселення, Васко приніс два луки та стріли, а Дамір пошив дві одежини з козячих шкір на кшталт тих, у які вбирався сам.

Лук’ян достатньо зміцнів, і не варто було більше гаяти часу. Вони йшли багато днів у пошуках величезної річки Істр, про яку розповідав Дамір. За нею мали починатися інші землі, про які у поселенні Траяна лише чули. До річки було далеко, і вона мала простягатися так широко, що іноді протилежний берег ледь виднівся. Данило не раз згадував схожу ріку на карті ван Герста, хоча там вона звалася інакше — Дунау. Навколо неї жили волохи, котрі також воювали з османами, потерпаючи від їхніх набігів.

Сніг почав падати зненацька. І перша ж хуртовина змусила обох шукати прихистку в найближчому з поселень, які зазвичай обходили стороною. Гірське селище було невеликим, і Букур, найстарший там, довго вирішував, чи варто зв’язуватися зі зайдами. Обступивши їх, селяни балакали між собою незрозумілою мовою. Закінчилася рада тим, що чужинцям запропонували віддати зброю, а тоді показали кілька монет, натякаючи на сплату за ночівлю. У відповідь Данило лише мотав головою, демонструючи власні руки, готові працювати.

Перемови затяглися. Селян ставало дедалі більше, деякі з них були озброєними, і голоси їхні не звучали дружньо. Дедалі більше людей махали палицями, вказуючи у засніжену далечінь. Обоє перезирнулися, розуміючи, що прихистку тут не знайдуть. Та коли вже готові були забратися геть, їх покликав скривлений чоловік, який стояв осторонь, спираючись на таку саму палицю. Змарніле обличчя селянина заросло густою бородою, і він рушив до іншого краю поселення, припадаючи на скалічену ногу.

Складена з каменю теж крива хатина мала крихітні віконця та солом’яний дах, а при наближенні незнайомців з неї висипало п’ятеро дітей, одне одного менше — брудних та обдертих. У будівлі поруч, яка наче виростала задньою стіною зі скелі, лежали в кутку дві кози. Саме її перекошені двері немічний господар відчинив перед незнайомцями, пояснивши, що за гостинність їм доведеться рубати та носити дрова, бо він каліка, а діти мерзнуть.

Обоє, не гаючи часу, взялися до роботи. Побачивши, що чужинці прості та роботящі, Тіту приніс у горщику пригорщу звареної каші, а господиня, яку звали Дорою, спромоглася відлити козячого молока, подоївши в тому ж кутку обох кіз. Халупа стояла попід самою горою, вище від інших, і щодня, пораючись біля хат, селяни бачили, як зрання до вечора обоє чужинців працюють, не покладаючи рук, а на подвір’ї Тіту росте купа дров.

Діти вже не мерзли, а Данило за кілька днів спромігся полагодити обоє дверей та підбити стрих, після чого зникли протяги й до хати перестало надувати снігу. А ще за кілька днів їм усміхнулася удача і припинило смоктати у вічно голодних животах. Вище у горах, де росли грубші дерева, ходило стадо оленів, і побратимам удалося підкрастися та послати кілька стріл у найбільшого.