Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 98)

Зранку наступного дня прибув Букур із двома хлопцями та возом, пояснивши, що усі ліси та гори належать прінтулові Тадеу, а отже, і звірина, яка бігає по них, також його. Вони пішли, забравши більше половини оленя, втім, залишків м’яса мало вистачити надовго.

Чутки про мирних та роботящих чужинців ширилися селом, і невдовзі до них почали приходити люди, котрі через свої слабості не могли важко працювати. У хатині Тіту з’явилося зерно, і теплу кашу та юшку дітлахи їли тепер щодня. А одного разу, взявши під пахву свій витвір, Данило вирушив на пошуки обійстя, де мешкав Букур.

Той довго розглядав щойно закінчений вулик, а майстер пояснював про догляд за бджолами та звідки забирають мед. Староста лишився задоволений і, подякувавши, запросив приходити на працю.

Коли запахло весною та першим теплом, Данило з Лук’яном були добре вдягнуті, а чоботяр Мірча пошив обом чоботи з волової шкіри, що мали витримати будь-яку дорогу. Не чекаючи, коли зійде останній сніг, обоє вирушили далі. За словами Букура, до ріки Дунау залишалося близько семи днів шляху. Далі простягалися землі, де на мандрівників чекала небезпека.

На березі Дунау вони сиділи до самого вечора. Перед тим довго йшли у пошуках вужчого місця, а тоді заздалегідь підготували переправу, витягши з лісу величезну суху дровиняку, здатну втримати обох. Ріка була широчезною, більшою від річки Бог, у якій також не раз тонули сільські рибалки, котрі вважали, що самі плавають, наче риба. До того ж, посередині пропливло двоє човнів з вітрилами. Відстань була такою, що розрізнити людей не вдалося.

— Дюрбун здався б… — протягнув Лук’ян.

— Це що? — не зрозумів Данило.

— Труба така, щоби далеко бачити.

— То це веррекієр, — уточнив той. — У Фламандії це диво так зветься.

— Хіба ж це диво? — знизав плечима Лук’ян. — У трубі скло заставлене, яке склодуви навмисно виплавляють кривим. Тому воно збільшує або зменшує, залежить, яким боком поставити. А якщо через два скла глянути, то ще більше наближає. Треба лише знайти необхідну відстань між ними, інакше розпливеться усе.

— Звідки ти знаєш? — здивувався Данило.

— Читав книжки, в яких мудрість усього світу позбирана. Хашир ібн Махді, вчитель мій, багато їх мав. А коли емір віддав мене Хизирові, ну, тому, якого ти бачив, а той захопив Туніссу, в мене самого книжок ще більше стало. Усі, що були у палаці халіфа, він мені подарував. Я лише боявся, що життя бракне перечитати їх. Так і сталося…

— Шкодуєш? — помовчавши, запитав Данило.

— Не знаю. Радше, ні. Наче перекрутилося щось у голові. По-іншому тепер усе.

— Гер Йоганн мав найбільший… як ти сказав — дюрбун? Слово яке… На цьому човні у нього було б навіть видно, хто з якою зброєю. Це господар мій, той, який з твоїм битися не схотів. Пам’ятаєш?

— Звісно, — зітхнув Лук’ян. — Як не згадати. Через це ми тоді один одного мало не спровадили на небеса. Хоча… Хіба ж через це?

— І мені не раз то згадувалося, — продовжив Данило. — Дурними були. Але труба здалася б. Моя вже на дні, напевно. Корабель, де я шкіпером був, мабуть, уже там. Якби не битва, може, ми з дейхграфом Йоганном зараз до Нового світу пливли б. Це землі далекі, де сонце сходить. Там багато золота і різних див. Туди лише галеони імператора Карла плавають, а мій господар також хотів.

— До золота жадібний? — уточнив Лук’ян.

— Землю свою хотів звільнити, — пояснив Данило. — Габсбурґа вигнати. А для війни багатства потрібні. Зброя, гармати — усе за золото. Хіба у вас по-іншому?

— Та ні, — знизав плечима Лук’ян. — Ти також на чужині у люди вийшов. Шкодуєш?

— Є трохи… — зізнався побратим. — Справедливий пан був. Це ж рідкість. Та й мав я за нього хтозна-що. Книжок мудрих не читав, але… Уяви собі — янголів із дерева вирізав. Бачив би ти, що у церквах їхніх робиться! Це навіть казок таких нема, щоб описати, що там! Янголи наче справжні — кожна волосинка руками людськими вирізьблена. Побачив — самому захотілося. Думав — не зможу, та руки — вони усе зроблять. А образи́ — під куполами, до яких, наче до неба! І я сам це робив, оцими руками, і не гірше від митців їхніх. Єпископ Грюнський хотів, щоб я службу в замку лишив, до них ішов. Обіцяв до кращих майстрів у навчання віддати. І мені… ну, до душі воно було.

— Шкодуєш… — упевнено промовив Лук’ян.

— Може, й так. Але… Тепер усе справді якось по-іншому. Додому йдемо. Що там ті янголи проти цього! А я вже й думати забув про землю нашу. То виходить, лише здавалося. Стільки років — а воно не померло. Десь там ховалося, усередині. Все згадав. Аж попід груди холоне. І зараз дивлюся на річку цю — а вона схожа до нашої. Верби на берегах, і вода спокійна. Та й риба така сама. Учора — це ж вусань. І земля чорна!

Зачерпнувши її з-під ніг у жменю, Данило поплював та розтер між пальцями.

— Майже як наша. Родюча, напевно. Ні, близько вже. Господи, де ж та річка Бог! Бачив би ти, що у Фризії люд виробляє, аби хліб їсти! Там же ж землі зовсім нема — саме болото! З піску та бруду вали довжелезні будують — за день не обійдеш. Дамба називається, щоби болота повисихали, лише тоді щось на землі можна садити. І ще охороняти треба, щоб лиходії не зруйнували. А бува, на морі вода здійметься і піде через дамбу — тоді усе пропало. А в нас чорнозем. Тільки ори та сій.

— На Магрибі взагалі самий пісок, — додав Лук’ян. — І сонце з небес палить. А бедуїни у піску мотиками шпортають, також хліб хочуть їсти. В оазах сіють. Місця такі серед піску, де вода є. Тої оази — кіт наплакав. А тут тобі дощі що через день. Лише ори та сій. Хоча…

— Що? — не зрозумів Данило.

— Земля-то панська. Забув? Сіяти — сіють, а самим мало що лишається.

— Нічого, — упевнено мовив Данило. — Тепер так не буде. Є у мене дещо. Бачиш пояс? То він не тільки шаблю тримає. Золото у ньому зашите. Я ж при господареві головну службу ніс. І розпорядником у замку, і командиром його жовнірів був, та й не скупився гер Йоганн. Я й зашив у пояс золотих дукатів. Різне ж із людиною стається. Наскочить корабель на скелю підводну або розіб’ється у шторм — випливеш на берег. І що? У чужих краях із золотом легше.

— А я нічого не маю, — зітхнув Лук’ян. — Увесь час при Хизирові був. Не тягають реїси за собою скарбів. Здобувають і ховають. Хіба бунчук золотий, що ти зберіг.

— Також добре, — згодився Данило. — Однаково воно наше. Ми ж брати тепер. Ось і матимемо землю. Дійти б лише…

— Дійдемо…

Сонце сідало за їхніми спинами, і скоро сутінки вкрили широчезне плесо. Щойно смерклося, вони випхали дровиняку з прив’язаним скарбом та увійшли у темну воду. Так і гребли, тримаючись за пліт, орієнтуючись на північну зірку, котра запалилася у небесах разом з іншими, коли морок опустився на величну ріку.

Дике поле зустріло їх нескінченними просторами високих трав, що ходили буйними хвилями під вітром, а той лягав спати лише із заходом сонця. Іноді вони наважувалися йти удень, але зазвичай долали шлях ночами. Данило йшов попереду, залишаючи за собою добре помітну стежину. Тим паче, з коня цей слід мав бути помітний із ще дальшої відстані. Обоє добре розуміли, що татарва швендяє тут наїждженими місцями, і якщо загін вершників перетне їхні ще свіжі сліди, їм буде непереливки.

Та мовчазний степ до пори до часу шкодував мандрівників. У степу водилося повно звірини, і не раз їм доводилося користуватися стежинами, що протоптали у хащах стада оленів та диких свиней. Вони ж служили подорожникам і нескінченним джерелом їжі.

Ще на початках блукань Диким полем вони застрелили підсвинка й кілька днів стояли на місці, запасаючи їжу. М’ясо і сало розпустили тонкими смугами, на які пішла уся сіль. Її не було багато, тому м’ясо довелося довго сушити на сонці, аби харч не зіпсувався дорогою. Складали солонину так, щоб у мішку її добре провівав вітер, а на дощі м’ясо доводилося берегти накритим чим доведеться, іноді й власним тілом.

Утім, вистачило цього ненадовго, і Лук’янові, який міг влучно пустити стрілу, довелося знову полювати. Сире м’ясо не лізло у горлянку, і, промучившись кілька днів, обоє змирились із небезпекою, котру тягло за собою розпалене багаття. Обравши вітряний день, коли над головою швидко пливли низькі хмари, глибоко у байраці Данило видобув вогонь кресалом, зробленим ще у поселенні волохів, і заходився готувати.

М’ясо молодого оленя знову порізали на смуги й, намотавши на рогатку, намагалися засушити над вогнем на шкварок, щоби довше витримало у дорозі. У байраці тік малесенький струмок, і два дні вони від’їдалися та думали, як бути далі. Лук’ян чатував з горба, оглядаючись на усі боки. Та навколо лише вітер гудів.

Здавалося, це Дике поле, про яке так багато чули ще за дитячих років, не закінчиться ніколи. Щоразу, коли попереду бачилися пагорби, кудись дівалася втома. Ноги самі несли догори, звідки мав відкриватися вигляд на широку ріку між скелястими берегами. Це ще не була річка Бог. Тірас — так називав її Дамір, у поселенні ж Букура казали про ріку Ністру, що тече в тому ж напрямку далеко за Дунау. На карті, яку пам’ятав Данило, назва річки не була написана, як і наступної, через що, стоячи над нею поруч із ван Герстом, він довго намагався визначити — яка з них його.

Та щоразу за кожним із пагорбів простягався лише нескінченний степ, і тоді ноги їхні знову ставали важкими, а вночі млоїли, народжуючи неспокійні та тривожні думи.