Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 100)

Доскакавши до ріки, татарський загін рушив уздовж берега. Їх було два десятки. Стріли полетіли у небо. Відстань до втікачів залишалася чималою, і татари пускали стріли високо, аби ті змогли долетіти до цілі. Шестеро спрямували своїх скакунів у хвилі, та, не допливши й до середини, один за одним почали повертати назад.

Кінь Лук’яна дико заіржав. Стріла сіла йому глибоко у шию, й одразу ж інша вдарила майже поруч, пришпиливши одяг. Кінь хропів та вип’ячував очі, занурюючись ногами усе глибше, а за мить і голова зникла у хвилях. Рвонувши руку до себе, Лук’ян випірнув. Глибина затягувала донизу, і не було вже сил із цим боротися.

Данило плив з іншого боку, але все бачив. Стримати гнідого у прагненні швидше виплисти було неможливо, тому довелося вилізти верхи. Лише коли кінь почав тонути, Лук’ян у кілька гребків зумів наздогнати нещасну тварину й учепився за поводдя зі свого боку. Данило зліз одразу, і їх понесло далі. Рукам бракувало сил здійматися над водою, неймовірна вага тягла на дно, й обоє розуміли, що без коня їм не виплисти. Якщо той потоне — ріка забере і їх. Тому, пирхаючи, вони докладали нових зусиль, допомагаючи гнідому не захлинутися.

Берег ставав ближчим, але річка, як на біду, в цьому місці робила закрут. І коли обом здалося, що їх знову відносить на середину і хвилі зараз зімкнуться над головою, кінь несподівано поплив із такою силою, що обох потягло уперед, наче човном.

Це була мілина, така, як переважно є на закруті ріки, й кінські копита, намацавши її, зробили останнє зусилля. Поводдя вислизнули з рук побратимів, а ноги далі товкли по камінню, загрібаючи його разом із намулом. Рачки вони вилізли з води і, в’язнучи у болоті й падаючи, кинулися до дерев, що росли по березі.

Татари залишилися на тому боці. Крики ще лунали далеко поза спинами, а тоді затупотіли копита. Зробивши ще крок, Данило послизнувся і впав. Грудям бракувало повітря. Поруч долілиць лежав Лук’ян і також ледве дихав. Тіло дрібно била дрож. Данило перекинувся на спину та ледве простогнав:

— Ти віриш, що ми врятувались? Я — ні.

Навколо розкинувся гай. У гілках співали птахи, й після стількох днів блукання степом це здавалося казкою. Данило заплющив очі. Кінь хоркнув зовсім поблизу. Шкода, що тільки один залишився. Нічого, відійде до ранку. Доведеться їхати по одному, але буде все-таки швидше, ніж пішки. Ось який Ністр, чи як його… Врятував.

Від раптової здогадки серце Данила здригнулося, і він сів. А коли оглядався, уявляв, що зараз побачить. Так хоркати могли тільки свіжі коні. Їх було багато. Більшість вершників — у таких самих кошлатих шапках, але не татари. Обличчям ці люди скидалися на християн. Лише двоє здалися схожими на ординців. Дехто був пішим, інші тримали коней. Не надто ховаючись, вони мовчки стояли за деревами і споглядали непроханих гостей. Здавалося, ці вояки стежили за гонитвою на тому березі, проте не мали бажання втручатися, і тепер просто спостерігали її закінчення.

Зовсім спантеличений, Данило штурхнув Лук’яна у бік, і той підхопився, вражено оглядаючись.

— Ну і звідки ви такі невіруючі взялися? — запитав дебелий незнайомець із сивими вусами, виходячи наперед.

— Господи… — прошепотів Данило, склавши перед собою долоні. — Господи милостивий та всепрощаючий… Наші… свої… Чуєш, Лук’яне? Дійшли ми! Дійшли!

Багаття тріщало, розкидаючи навсібіч жовті іскри. Дика втома розливалася змученими тілами, і від цього очі заплющувалися попри бажання, проте Данило неслухняним язиком намагався щось говорити. Лук’ян сидів мовчки, притулений спиною до дерева, і споглядав за несподіваними рятівниками.

— То так вам удалося зустрітися у тридесятому царстві за тридев’ять земель? — не міг повірити ватажок, якого звали Самійло.

— Отак воно буває, — Данило зібрався з думками. — А скільки ще до річки Бог?

— Днів з десять, а може, й більше. Дивлячись як іти, — відповів той. — А навіщо воно вам? Тут воля, життя козацьке. Сам собі господар. От скажи, Гулею, ти ж із Брацлавщини, — хочеш додому?

— Не дуже, батьку, — озвався чорнявий вояк із кривою шаблею. — Що мені там? Панська нагайка, та спину гнути зрання до заходу сонця. А тут усе наше — і гай зелений, і звірина у ньому, і риба в ріці. А молодицю у селі здобуду, як треба. Тут є де. Татарва часом залетить — то у нас коні не гірші, а простору тут не менше, ніж у Дикім полі. Спробуй зловити нас.

— Та й не такий сміливий татарин на цьому березі, як у себе, — додав Самійло. — А доведеться шаблю витягти — що ж… тоді як Бог дасть.

— Усі колись поляжемо, — пробуркотів постарший дядько, якого звали Климом. — Я, слава Богу, до сивого волосся дожив.

— Добре вам кажу, — знову почав Самійло. — Минулої зими ми з молдовським господарем ходили, Стефаном. То наче як князь на Русі. Золотом платив. Скупо, але платив.

— Чому ж пішли від нього? — не зрозумів Данило.

— Влітку татарва у похід іде. І на Молдову, і на Волощину, і на Русь. Тут уже краще самому собі. З ординцями битися — воно непевно. Сила у них, не кожен князь чи господар проти орди виступити наважиться. Хіба король польський. Краще у лісах відсидітися. А на зиму дах над головою потрібен, тож ідемо комусь із князів служити. Там що — на селян хіба гримнути, як бунтувати починають. І татарва взимку більшістю до моря свого тиснеться, весни чекає. Їм у поході коней годувати треба. Як виросте трава — тоді знову сунуть.

— І що, візьме вас назад оцей господар, як ви його перед татарським набігом покинули?

— А його вже нема, — гмикнув Гулей, який сидів поруч із ватажком. — Свої бояри вбили.

— Турки призначили його років два тому, — пояснив Самійло. — Тоді, як султан на Волощину в похід ходив. Данину туркам платив, своїх бояр, казали, добре оббирав. Тож збунтувалися пани їхні. Кажуть, обрали господарем якогось боярина на ім’я Корень. Той своїх воєводами настановив. Он, Микита колись у портара Богдана Кузи служив. То тепер той воєвода при новому господареві. От і наймемося. А заки тепло — ще пару куренів поставимо, та й риба у Ністрі не перевелася. Давай з нами, бачу, ти справний вояк. Ближче до осені до пана одного маємо нагрянути. Тож і в нас похід буде. Там і пшениці, і молодиці!

Сьорбнувши медовухи, Данило невизначено знизав плечима:

— Навоювалися ми, пане-добродію. Віриш — і в походи находилися за стільки років. Додому хочемо.

— А що там? — не вгавав отаман. — Бідося і скупа ласка панська. Нема життя на Русі. Нема й ніколи не буде. Тут воно, життя. Ось тут, де Вкрайна.

— Вкрайна? — не зрозумів Данило. — То що воно?

— А що бачиш, друже. Ще не Дике поле начебто, а вже й не Русь. І татарва, буває, зазіхне, і панство руки простягає інколи. Але як тим, так й іншим — зась. Наше тут. Самий край. І тягнеться він ой як далеко! Аж на схід, де ріка Дніпр, і ще далі. І тут того правда, чия сила. А в тебе руки дай боже. Лишайся з нами. Побратим твій, бачу, не виріс до бою, та у тебе за двох сили. Куліш варитиме.

— Не хотів би я більше з побратимом своїм до бою стати один проти одного, — мовив Данило, тягнучи сорочку догори. — Ось. Його слід. У чеснім бою зроблений. Тож й іншим не раджу.

— Диви… — здивувався Самійло. — Молодець, якщо не брешеш. А про те, що кажу, подумай. Не кожного до себе кличемо.

…Ватага вкладалася спати. До ріки було далеко. Отаман наказав виставити вартових, і всі вляглися.

Очі Данила заплющилися, та шепіт за спиною одразу ж витяг його зі сну.

— Чого тобі? Спи, давай.

— Тривожно мені, — шепотів Лук’ян. — Справді. Розбійники вони. Ті самі реїси. Хіба що ті на морі, а вони у лісах.

— То й що? — не зрозумів Данило. — Сам був такий. Забув? Ото ж бо. А вони свої. Наші. Спати хочу, помираю.

— Спатимемо ніч пополовині, — не вгавав побратим. — Я очей не заплющу. Ти перший, потім розбуджу тебе. Добре?

— Гаразд, — прошепотів Данило, аби він лише відчепився.

— Але пообіцяй, що тоді до ранку чатуватимеш!

— Добре, — буркнув той, занурюючись у сон.

Та на прощання в уяві Данила, що також збиралася заснути, спливло обличчя того, хто навічно канув у сивій давнині. Це був Джоні ван Герст, або Ханс, як називав його гер Йоганн. Джоні сміявся, а навколо нього товклися капери, навіть ті, кого забрало море, або зарубала ворожа шабля. Це видовище розпливалося, розмазуючись настільки, що облич неможливо було розрізнити, наче дюрбун, у який він дивився, відсували від ока. За мить Данило вже хропів.

…Ранок був холодний. Данило мружив очі й тулився спиною до дерева, біля якого сидів Лук’ян, та обхоплював себе руками. Він справді не зімкнув очей від половини ночі й тепер знову хотів спати. Рух на галявині розростався, навколо гомоніли голоси, і скоро запахло вогнищем. Він лайнувся та сів, протираючи очі.

На вогні в казані булькотіло, і товариство збиралося до сніданку. Поруч з’явилися нові коні, до деяких уже торочили схожі до гаківниць самопали. Казан зняли з вогню, й усі їли, скупо перемовляючись. Ватага збиралася вирушати.

Підійшовши, Самійло всівся навпроти.

— Ну, то що, пани-добродії, — почав іздалека, — кажіть, що надумали. Товариство чекає.

— Дякуємо за гостину і що шматком поділилися, — відповів Данило, — але шлях наш — додому. Підемо до річки Бог. Там наше.

— Що ж, — мовив отаман, — не сміємо неволити. — Але… є у нас звичай. Той, хто з одного казана їв, під одним деревом спав — усе ділить порівну. Так я кажу?