Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 101)

Навколо схвально загомоніли, ствердно киваючи головами.

— То прощаючись, як уже стається таке, належить ділитися. Ми з вами поділилися. Тепер ваша черга.

Данило з Лук’яном мовчки перезирнулися.

— Із чужих країв ми вертаємося, — мовив Данило, — іздалеку. Від татар ледь живі вирвалися. Що можемо дати вам? Хіба коня беріть.

— Кінь не ваш, ординський, — невдоволено гмукнув Гулей. — Та й у нас своїх не бракує.

— Кінь у бою захоплений, отже, наш, — не згодився Данило.

Лук’ян продовжував сидіти мовчки, втім, краєм ока уздрів, як дехто з козаків непомітно намагається зайти поза кущами їм за спину.

— Кінь ваш дохлий, загнаний, та й стріла у нього з крупа стирчить, ви й не помітили, як утікали. Що ми з ним робитимемо?

— Що ж дати вам? — запитав Данило, дедалі більше розуміючи, до чого йдеться.

— Ну, хоча б зброєю поділіться. Ви ж у Русь ідете, там тихо тепер. Сіяти збираєтеся. Навіщо вам зброя? А нас у цій Вкрайні татарва доїдає. От і боронитимемо вас, як самі не бажаєте. Добре я кажу?

Товариство знову загуділо, стверджуючись у єдиній думці.

— Зброю ми вам не віддамо, — твердо промовив Данило. — Жоден лицар не віддасть своєї шаблі, яка у битвах рятувала. Та й шляху ще досить. І з татарами зустрітися можна, і багато ще з ким. Тож не гнівайтеся, хлопці.

— Ну то є у нас ще один звичай, — вів далі Самійло, — хто з братами ділитися не хоче — так усе віддає. Силою беремо. Ще й на прощання вчимо, як жити треба.

Ватага наближалася, охоплюючи їх півколом. Водночас подорожні разом звелися на ноги. Дерево було грубе, і таки заважало нападникам зайти зі спини.

Данило першим вихопив палаша, а лівою рукою кинджал. Одразу ж схопився за зброю й Лук’ян. Товариство зупинилося. Їх було два десятки з гаком.

— Кидайте зброю, бо не пошкодуємо, — загрозливо мовив Гулей.

— Не діждете, — просичав Данило. — Будемо битися. Кістками ляжемо, а ваших пару-трійку зі собою заберемо. Так ви земляків зустрічаєте? Виходь, хто сміливіший, чи, мо’, усією ватагою, наче татари, посунете? Які ви православні тоді?

— А здається мені, — старий, який звався Климом, хитро зіщулився, — що пояс отой твій заморський надто грубий. Я щойно побачив, як ти шаблю висмикував. І такий він має вигляд, що у ньому золоті зашиті. Га? Якщо справді воно так, то, може, й миром розійдемося. Га, Самійле? Навіщо нам оті шаблі їхні?

Ватажок думав недовго, а потім запитав:

— Правду каже старий? Відповідай зараз же!

— Правду, — уперше за весь час промовив Лук’ян. — Віддай їм.

— Гаразд, — похмуро вичавив із себе Данило. — Але не віддам, а розділю. Як він казав — порівну. І слухати більше нічого не хочу. Як не заберуться — на смерть битимуся. Усі чули? Троє ваших замість золота загибель свою знайдуть. Це я за себе говорю. А скільки мій побратим із собою забере — то вже його справа.

Застромивши палаш перед собою, Данило розстібнув пояс і кинджалом розпоров нитки, якими той був вшитий. Гомін прокотився юрбою. А непоступливий велетень відраховував золоті дукати та кидав їм під ноги. Нарахувавши двадцять два, він залишив два собі й почав рахунок знову.

Поділ скінчився. Здавалося, він влаштував гостинних хазяїв. Усівшись на коней, ватага зникла у лісовій хащі.

Ординський кінь пасся на галявині поруч, і з крупа у нього справді стирчала стріла.

— Сідай, — похмуро мовив Данило. — Срака у мене болить після тієї їзди. Йтиму пішки. Не дійшли ми ще, виходить. А я вже зрадів…

— Живі, та й добре, — невесело відповів Лук’ян. — Рушаймо, бо ще повернуться, до біди. Десять днів іще. Там річка Бог.

— Там наше, — підтвердив Данило, беручи коня за вузду.

Яро сидів на потрісканому ковбані, у невеселих думках смикаючи овес. Його старший, який останні роки завжди ходив на панщину, загнав у ногу скалку, і тепер вона гнила, а на панське поле мала йти Мотря, бо сам він, після того, як потовкли коні, міг мало що. Одна нога стала коротшою, погано гнулася і дико скиміла від ходьби. Що, як із Оверком станеться те саме?

Хата валилася. Кут її, що стояв від сонця, просів, і стіна трісла аж до піддашшя. Солома погнила, й дощ потрапляв біля тієї ж стіни, від чого кут мазанки просідав ще глибше, а глина відлітала шматками. Літо минало, а восени до цього руки не дійдуть, бо взимку треба щось їсти.

Із зусиллям ставши на ноги, Яро обійшов хатину, аби ще раз глянути на сумне видовище. Вона стояла на самому краю села, і північні вітри також робили свою справу. Він оглянув стіну мазанки й почухав голову, збираючись із думками.

Двоє чужих ішли схилом, спускаючись до села. Той, хто крокував попереду, був великий, немов гора, із широчезними плечима. Здавалося, від його важкого поступу тремтить земля. Другий, малий та жилястий, ішов за ним швидким кроком, аби не відстати. Обоє були при зброї і час од часу зупинялися, оглядаючись у пошуках невідомо чого.

Яро застиг, а очі прикипіли до чужинців. Йому ніколи не доводилося бачити цих людей, хоча не раз бував у навколишніх селах. Та й вигляд їхній свідчив, що незнайомці прийшли здалеку. Менший уздрів його, й обоє завернули до похиленої хатини. Щось здригнулося у грудях, коли побачив їхні обличчя, а чому — не розумів сам.

— Дай, Боже, здоров’я тобі, добрий чоловіче, — проказав більший.

— І вам дай Боже, люди добрі, — відповів Яро, не розуміючи, чому слова стрягнуть у горлі.

— А скажи нам, що за село це? Ми у Глинське йдемо. А колись, іще давно, воно звалося Заплави.

— Тож… воно і є Глинське. А ви… про Заплави звідки знаєте? Що — тутешні? Я начебто ніколи вас…

Мова, якою говорив цей велетень, була цікавою — слова звичайні, але звучали вони якось не так, дивно.

— А мо’, ви литваки?

— Яро? — несподівано запитав дебелий. — Яро, це ти?

— Я-а… — розгубився той, — а звідки…

— Я ж Данило! Корж! Забув мене? А я упізнав! На галявині билися, ну! Ти з Поляном, а я сам. Ще хлопцями — пам’ятаєш? Це ж я!

— Данило…

Він розглядав зайду і не міг повірити, що це той самий, про кого вже давно й думати забули.

— Даниле, ти?! Ти ж пропав! Разом із вояками княжими. Довго шукав вас той сотник. Усе село, усі плавні перешнирив, а ти… Де ж ти подівся? Стільки часу…

— Ось так буває, — задоволено всміхався Данило. — Татари наскочили, у полон забрали. На чужині я був усі ці роки, а тепер… Ось, повернувся. А його упізнаєш?

Данило відійшов набік, щоб не затуляти іншого.

— Ні, не знаю… — промимрив ґазда, намагаючись збагнути, хто б це міг бути.

— Лук’ян! — промовив Данило. — Що, невже забув?

— Який Лу…

— Котира! Він же ж на тому березі жив, там, де луки заливні, де сіно соковите росло. Ти що…

— Лук’ян… — силкувався згадати Яро. — Який Лук’ян… Чихоня… Це ти?!

Той лише усміхнувся.

— Не Чихоня він. І ми побратими, — спохмурнів Данило. — Затям це.

— Побратими… — не міг второпати Яро. — Цур мені… Ти ж утопити його клявся!

— Мало що за дитячих років бува, — посміхнувся Данило. — Я й тебе колись уперіщив. Пам’ятаєш? Ти хіба зло на мене тримаєш?

— Ні, що ти… — зніяковів той. — Скажеш таке… Але як, за стільки років… Не упізнав би ніколи. Особливо…

Він подивився на Лук’яна.

— Ще б пак, — мовив той. — Багато води річка Бог відтоді винесла. А ми обидвоє через таке перейшли… Тепер от повертаємося. У вас тут як?

Обоє вирячилися на мазанку, що вростала вікнами у землю, та болото навколо.

— Ніби не бачите… — опустив очі Яро. — Біда тут. Ще більша, ніж колись.

— А що з ногою?

— Коні панські потовкли. Вже дві зими минуло. Так і не оклигав я відтоді. Який тепер з мене робітник?

— Нічого, якось буде, — заспокоїв Данило. — Дай обдивитися. А там щось придумаємо. Ми ж ідемо й гадаємо — наше село чи ні. Забулося. То воно таки Глинське? А де князь? Звів замок?

— Що я про князів можу знати, — буркнув Яро. — Ви панів питайте. А я бідний хлоп. Ганзевичів тепер це село. Їх і питайте про князя.