Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 103)

— Я до Йосифа Гевеля, — мовив мірошник, коли двері рипнули.

Його завели до комірки, де у мороці невеличкого віконця сидів сивуватий згорблений жид із пейсами, у чорному пожмаканому капелюсі.

— Пане Гевелю, — закрадливо почав Радим, — я мірошник із Глинського, що належить панові Ганзевичу, ви ж пам’ятаєте мене. У минулім році я…

— Ой, навіщо стільки слів, добродію, — скривився той. — Якби я не пам’ятав такого, вже давно жебрачив би в Чигирині, а так тримаю шинок у Брацлаві. Що привело сюди мірошника? Ви привезли мені мішок добірного борошна?

— Ні, Гевелю, я приніс вам оцей золотий і хочу запитатися — чого він вартий? Його привезли з…

— Ша, дорогий мій, — притулив пальця до губ юдей. — Мені не треба розповідати, звідки його привезли. — Він покрутив у пальцях дукат і продовжив: — Я й без того скажу вам, що коштує він півтора десятка срібних грошів, і це тільки з доброї пам’яті про наші стосунки та з надії, що колись ви все-таки привезете мені мішечок добірного борошна.

— Дякую, що розповіли що до чого, я ж темний стосовно золота, — посміхнувся Радим. — Але мені його дали двоє чужинців, аби я розпитав, що можна за нього купити. А це дуже мало. Якби він коштував дорожче, я б узяв у них більше таких дукатів і приніс до вас. А так… Можливо, варто поїхати до старого Рейхеля, котрий живе біля ратуші?

— Дорогий мій! — змахнув руками Йосиф. — Навіщо вам Рейхель? Це ж усе змінює! Якщо йдеться про більше дукатів, то вони й коштуватимуть більше! А особливо для вас!

— А на скільки? — зглитнув мірошник.

— Ну… для ваших друзів вони можуть коштувати по два з половиною десятки срібних грошів за один такий золотий. А крім цього, ви отримаєте від мене по десятку за кожен!

Радим вийшов задоволений, однак голова його увесь шлях аж до панського маєтку була зайнята думками про те, скільки ж дукати коштують насправді й чи не варто таки проїхатися до старого Рейхеля. Потім його думки сягнули ще далі. Мірошника наче чорти смикали за бороду показати золотий панові, а заразом доповісти про появу двох чужинців, поки це не зробив староста. Це піднімало б його відданість у панських очах. Але одне стримувало Радима. Золотий, найімовірніше, залишився б у Ганзевича. Звісно, не було б і десятка срібних грошів за кожен наступний, а перед цим здоровидлом, від якого не знати, чого чекати, мусив би відповісти за втрачений дукат.

Сильно вагаючись, мірошник промовчав і, знявши кілька мішків біля комори, рушив далі. Але не встиг виїхати за межі панського обійстя, як побачив Тимка, що виходив із дверей маєтку в супроводі челяді. Ото було б! Хитрий Козим таки випередив його, першим повідомивши про чужинців. Золотий пропав би задарма. Огрівши коней батогом, він рушив далі, аби прислужник старости не побачив його.

Данило віддав три золотих дукати з п’яти, що залишилося у нього. Усіх їх не вистачило б для купівлі доброго шмату землі, й побратими вирішили не зачіпатися з цим. Натомість тепер їхали назад верхи та везли зі собою сокиру, тесла, пилку та інше знаряддя. Поверталися разом, проте віз мірошника їхав далеко попереду. Вони відстали і говорили між собою.

Кінь ішов кроком. Тепер Данило їхав верхи, а Лук’ян біг поруч, тримаючись за поводдя.

— Завтра на березі біля старої тополі ми закладемо першого човна. Це буде щось схоже на верф. А човен буде завбільшки як отой шебек, у котрому ми пливли, пам’ятаєш? До зими встигнемо. А тканину для вітрила купимо у Брацлаві. Продамо те, що зуміємо витесати. Усе вдасться.

Тадеуш Ганзевич нервово перейшовся світлицею і знову визирнув у вікно. Там уже ладнали вози. Вершники виводили коней. Крам складали, накриваючи рядниною, й усе це робили за його наказом. Треба було вирушати. Лист до князя Фрідріха давно був згорнутий цидулкою та скріплений печаткою, проте на столі лежав іще один, написаний учора, і намісник вагався, чи варто його відсилати разом із першим. Певні міркування, цілком зрозумілі, стримували його, розпалюючи уяву, втім рука тяглася до паперу в бажанні скрутити його цидулкою і також віддати посильному.

Уже рік із гаком він господарював на землях уздовж річки Бог, будучи намісником князя в тамтешніх селах. Усе вдавалося, податки справно платили до королівської казни, а попри це зростав і його дохід. Купивши маєток у Брацлаві, пан Ганзевич бачив своє майбутнє княжим управителем на довколишніх землях. Сам князь не сидітиме тут. Потрапивши в ласку короля Жигимонта, він безвилазно перебував при дворі, розраховуючи невдовзі сісти воєводою Київським. І тоді Брацлав…

Ні, князь Пронський, звісно, не залишить брацлавського старостинства, але рук на усе ні в кого не вистачить, і він, Тадеуш Ганзевич, буде намісником у самому Брацлаві. Тільки коли це станеться? Зрештою, Ганзевич не мав на що нарікати. Де зараз його поплічники? Дрібна шляхта, яку зрадили королі й магнати, кинулася хто куди — від служіння посіпаками у панів до продажництва у жидівських шинках. Дехто навіть на землі працював, а інші в Дике поле подалися — козакувати.

Щось схоже чекало і на нього, коли багато років тому недовчений спудей після смерті батька — збіднілого шляхтича — мусив кинути у Вроцлаві науку та повернутися на Пониззя, де процвітали біда та безлад. Хто зна, як склалося б усе для боярина, який не славився ні статками, ні бажанням до ратної служби, якби він не впав ув око князеві Пронському, котрий високо злетів при дворі короля, прийнявши католицтво та перехрестившись із Семена на Фрідріха.

Його новий господар та покровитель розумів, що боярин цей не відзначається хоробрістю, проте пильне всевидяче око Ганзевича завжди бачило те, що ховалося від інших. Пан Тадеуш нічого не забував і за неповний рік навів лад на землях поблизу Брацлава, давши змогу князеві займатися важливішими справами.

Він узяв зі столу папір і пробіг очима власноруч писані рядки:

«…Вельмишановний Княже! Усе, що виклав тут я, ваш вірний слуга, підтверджено доказами. Так, дня третього липня вони розплатилися золотими дукатами з гербом римського імператора Карла Габсбурґа, які були віддані жидові Йосифу Гевелю в обмін на королівські талери. При цьому Данило Корж пояснив, що отримав їх за вірну службу в самого імператора, беручи участь у військовій баталії в південних морях. Разом з тим я, ваш вірний слуга, на власні очі бачив зброю, що мав при собі цей хлоп, і, беручи до уваги її особливості, це може свідчити стосовно правдивості його слів. Цього ж місяця липня сільський староста Глинського добродій Козим Гузь, який справно виконує службу на землях Вашої Світлості, став свідком їхнього двобою на шаблях між собою, і бій цей свідчив про школу фехтування, відмінну від нашої, та неабияку майстерність обох бійців. Об’їжджаючи володіння Вашої Світлості, я мав нагоду бачити згаданих людей та розмовляти з ними і зауважив, що звички їхні не є хлопськими, хоча, за свідченням селян, обоє вийшли з останнього бидла. Це також вказує на те, що вони могли служити у віддалених землях при високих особах».

Що він міг випустити важливого, пишучи листа? Пан Тадеуш думав, і згадки надходили одна наперед іншу. Тим паче відбувалося це зовсім недавно.

Коли староста розповів про чужинців, він наказав покликати обох, та, згадавши про човен, вирішив глянути на диво власними очима. Те, що побачив, змусило його роззявити рота. Дві обтесані рівні сосни лежали напоперек берега, занурюючись грубими кінцями у воду. На них було влаштоване дерев’яне пристосування, що тримало недовершений човен, який по землі не потягли б і чотири пари коней, утім, приведене в дію лише двома кіньми, воно спускало його на воду. Борти човна загиналися дивним чином досередини, й у них зяяли пророблені бійниці, з яких можна було стріляти гарматами. Настил палуби ще не був суцільний, проте щогла виростала догори посередині, а ще одна косо стирчала з носової частини, нахиляючись над водою. Кермо, ще не прилаштоване, лежало поруч.

Обдивившись усе це з неабиякою цікавістю, Ганзевич запитав:

— Навіщо такий великий? І як ви збираєтеся ним плисти?

— Пане, він зовсім не великий, — відповів той, який іменувався Данилом. — У краю, що зветься Фризія, де я служив у дейхграфа ван Герста, будують набагато більші човни. У них перевозять крам, який продають в інших землях. Річка Бог велика та глибока, і такий човен здатний перевезти стільки, скільки можуть десять возів, для яких потрібно десять пар коней і десять візників. А щоби плисти цим човном, вистачить чотирьох людей не хто зна якої сили.

— Ти збираєшся стати купцем? — засміявся пан Тадеуш, якому Гузь постійно нашіптував на вухо. — А де ж ти візьмеш отого краму? У тебе є золото?

— Немає, пане, — розвів руками Данило. — Було, зароблене за службу, та пограбували дорогою добрі люди. За останній дукат купили тесла та сокиру.

— Чому ж не боронилися? Кажуть, ви і вояки справні…

— Багато їх було, Твоя Світлість, — виправдовувався той. — Віддали, бо життя дорожче. А крам… Усе руками зробимо. Та й люди у селі вмілі.

— Люди у селі на землях панських працюють, — невдоволено зауважив Ганзевич. — І тобі, з карком бичачим, належить орати.

— Хіба зроблю я цими двома руками на землі стільки, як тут? — доводив Данило. — Ну, за двох зможу, а більше… І що тобі з того, як усе село оре та сіє? А корабель більший прибуток дасть. Порахуй, пане. Добро твоє до Брацлава возитиму і ще далі. Статки твої примножуватимуться більше, ніж від того, що подвійний наділ зорю.