Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 104)

— Ладно навчили тебе, коли не брешеш, — пробурмотів той.

— А чого ж нам брехати, пане. Навчили нас — свята правда, що не все на світі самими жилами робиться. Хай навіть тріснуть вони — людина не потягне більше, ніж може. У них інакше живуть. Розумом.

— Ану, навчи нас, темних, — продовжував ходити колами Ганзевич. — Кажуть, ти тут власний фільварок на землі панській влаштувати хотів.

— У тім, що твій староста, пане, фільварком якось назвав, люди просто роблять, що вміють. А там, де був я, — інакше працюють. Я лише пробував вільних людей навчити, тих, які на цім березі лишилися. Однаково ж вони самі по собі живуть.

— Навчи мене, — продовжував насміхатися Ганзевич.

— А що ж тут учити? Ось, бачите це корито, пане? Воно зі стовбура видовбано. Щоби зробити його, треба зрубати дерево, відтяти шмат стовбура, кору почистити, обтесати. Тоді навпіл розколоти. Відтак з половини середину видовбати. І вийде отаке корито.

— І що? — не зрозумів пан Тадеуш.

— А те, що я чи хто інший, якщо вміє, то зробить таке корито за день. А щоб два зробити — два дні потрібно. А тепер уявіть, пане, що є троє теслярів. То скільки корит вони за день зроблять?

— Ти, хлопе, хочеш перевірити, чи вмію я рахувати? — ще гучніше засміявся Ганзевич. — Ну, нехай, пробачу тобі це. Три корита зроблять.

— Так, пане, три. Як робитиме кожен своє від початку до кінця. Але якщо один з них буде лише різати дерево та колоти навпіл, другий — тільки обтесувати те, що вийшло у першого, а третій лише видовбувати середину — то троє вони за день зроблять чотири корита. А мо’, й більше.

Пан Тадеуш якийсь час міркував, а тоді спитав:

— Поясни, яким чином? За рахунок чого? Чи, може, ти насмілюєшся глузувати з мене?

— Що ви, пане! — вигукнув Данило. — Я також не раз думав над цим, доки не навчили. Якщо одна людина виконує однакову роботу, у неї саме це починає виходити краще і швидше. Менше часу йде, щоб зібрати приладдя для іншої роботи, наміритися, подумати, як краще… Не знаю, пане. Там давно зрозуміли, що так ліпше. Якщо комусь, приміром, потрібно п’ять возів, то наймає він п’ятьох робітників, але ніколи не робить кожен з них свого воза від початку до кінця. Один дошки струже, інший — колеса майструє, третій — дишла, а вже останній усе зроблене докупи складає. І звуть вони такий спосіб цехами. Я у великих містах бував — Гент, Брюгге, та й Грюнс — не маленький. Усі — більші від Брацлава і багатші. І в усіх так роблять. А навіщо робити менше, коли можливо більше?

Думки пана Тадеуша крутилися, й усе підказувало, що двоє хлопів, з яких менший переважно мовчав, мали слушність. Згадав і свої юні роки, коли ще будучи Тадеєм, за посиланням батька їхав до Вроцлава, а звідти до Гамбурга, де й побачив багато дивного. І тоді панська уява малювала зміни у княжих фільварках, за якими наглядав, а разом із цим — зростання статків не лише княжих, а і його особистих. Його б туди — нехай би керував. Утім, не все було так собі просто. Як сприйме князь? А втілити подібні нововведення без нього тягло за собою непевність. А не вдасться щось бува?

Ганзевич давно бачив, що сільський староста собі на умі. У Глинському й інших селах постійно не сидітимеш, отже, приховати прибутки не вдасться. Хитрий Козим усе бачитиме, і чи не зважиться хтось із подібних до нього свого часу пошепотіти на вухо князеві, так, як час од часу робив це йому? А віддати цьому магнатові Пронському все, у чім головна заслуга його власна, — тоді навіщо воно?

— Пане, вози зібрані, — постукавши до покоїв, упорядник уклонився і запитливо глянув на нього. — Накажете вирушати?

— Ще ні, — думаючи про своє, відповів пан Тадеуш. — Іди перевір усі колеса та змасти, щоб не повідлітали дорогою.

— Змащено! — вигукнув той.

— Іди, сказав! Геть! Закличу сам.

Упорядник миттєво зник, а Ганзевич знову взяв зі столу листа.

«Вельмишановний княже! У день, коли двоє згаданих чужинців плавали річкою, я заслав людей, які вірно служать Вашій Світлості, й вони задля виявлення можливої брехні з боку Данила Коржа та Лук’яна Котири пристрасно обдивилися халупу, що ті поставили, та подвір’я і знайшли схов, у якому, крім іще одного імперського дуката, побачили золоту буллу завбільшки як горіх із причепленим волоссям кінського хвоста, що зветься бунчуком і є знаком влади у ординських татар та в османському війську. Це доводить правдивість слів вищезгаданого Лук’яна Котири стосовно його служби в султана».

— А ти чого мовчиш? — запитав тоді Ганзевич меншого, який звався Лук’ян. — Отвори у бортах навіщо? Чотирма веслами такого човна попхати збираєшся? А сил стане? Навіть такі бугаї, як поплічник твій, довго не попливуть. Хотів би я глянути на це!

— Пане, — відповів той, — для нас було б великою ласкою, якби ви схотіли подивитися, а мо’, й поплисти із нами. Але човна гнатимуть уперед вітрила. Він не матиме жодного весла.

— А… навіщо ті діри?

— Тут можна поставити гармати, і тоді…

Ганзевич сміявся, витираючи сльози, а челядь, серед неї і Гузь, лише несміливо підгигикувала.

— Насмішили… Де ж ти гармати візьмеш? Ти хоч знаєш, бовдуре, де їх виливають і скільки треба сплатити золотом за одну? А може, не забрали у вас усе дорогою? Може, брешете, і десь воно сховане?!

Інтонації пана Тадеуша звучали загрозливо, проте Лук’ян, ані трохи не знітившись, відповів:

— Пане добрий, золоті дукати справді забрали усі, то й не маємо ми схову ніякого. А гармати — то думали, може, Ваша Милість захоче купити у ливарні германській та поставити.

— Та ви зовсім дурні! — не витримав Ганзевич. — Сміятися з княжого намісника вирішили?

— Що ви, пане! Аж ніяк, — клявся Лук’ян.

— То навіщо я маю вам гармати везти?

— Не нам, Ваша Милосте, — пояснював той. — Собі. Нам не треба їх, хоча Данило у князя свого був найкращим гарматієм і всіма гарматами командував. Ми думали, що найсвітліший пан хоче прославитися і бути вище, ніж той князь, за якого ми у полон потрапили.

— Це ж про якого князя ви говорите? — не зрозумів той.

— У рік перед тим, коли нас татари забрали, король дарував ці землі князю Глинському Михайлові, аби той збудував на горі замок, щоб татар стримувати. Навіть у повинність селянам дали тягати каміння для стін. Мені було призначено дві сотні малих каменів, і я їх носив. Досі вони там лежать. А Данилові так само, але великих. Так і не збудували фортеці, хоча стільки років минуло. Травою ті камені вже позаростали, ми бачили.

— І що з того?! — геть утратив терпець Ганзевич.

— А те, що там, де служив Данило, будують дуже великі човни і звуть їх галеонами, а ще флюїтами. І човен такий має близько чотирьох десятків гармат, по два з кожного боку. І стріляти може на обидва боки, а ще плисти куди завгодно. У султана не було таких великих. Реїси, з якими я плавав на менших човнах, називали їх плавучими фортецями. Я бачив, як бився Данило, і галери розліталися на тріски від пострілів його гармат. А яка користь із замку, що стоятиме на горі, хай би гармат було там іще більше? Татари, які йтимуть у похід, зроблять переправу далеко від нього і перейдуть річку Бог. А там уже грабуватимуть досхочу. А якщо така фортеця плистиме по ріці? Вистежать татарву вартові наші, підпливе така фортеця — і кінець їм. А якщо не одна — дві чи три таких на ріці чатуватимуть? Забудуть татари шлях на землі наші.

— Ти диви який… — похитав головою пан Тадеуш. — Уже готовий гетьман! Ще від батогів їхніх спина не вистигла, а вже б’є татар. Язиком… Може, вам у військо княже? Скоро станеться нагода.

— Чого ж, пане, ми й шаблею вміємо, не лише язиком, — знизав плечима Лук’ян. — Тільки от шаблею… Ну, нехай за двох зможу. А корабель такий як попливе по ріці — скільки татар згубить, а вояків наших скільки збережеться! Мене воїн один великий вчив з далекого міста Неаполь — синьйор Марко. То він казав, що у війні є два вміння — стратіджа й тактикат. Як не володієш тактикатом — тебе швидко простромлять шаблею. А от якщо володієш стратіджею — можливо, навіть не доведеться витягати її з піхов.

Ганзевич замовк, відчуваючи неабияке бажання пошкребти потилицю, та гмукнувши двічі, промовив:

— Гаразд, вояки… Будуйте цього човна, а там побачимо. Сам приїду дивитися. І якщо дізнаюся, що золото сховали або ще щось…

Згадки про дивакуватих чужинців, які не скидалися на своїх ані мовою, ані звичками, хоч і були бидлом з бидла, бентежили пана Тадеуша. А дурні думки лізли одна за одною, наче Данило та Лук’ян врекли його. Втім, чого не буває, адже той самий Козим Гузь розповідав, що, прийшовши до села, обоє жили якийсь час у місцевої ворожки. Може, через неї…

Спересердя сплюнувши, Ганзевич брався до справ, але поміж ними, що були одна нуднішою за іншу, уявлялися різні картини. Особливо засіло до голови оте з човнами. Він знав про великі вітрильні кораблі, що плавали далекими морями, зустрічаючись у військових баталіях. Ці двоє прийшли звідти — надто вже правдиво розповідали про речі, які важко уявити собі тут, на річці Бог. А творіння їхніх рук уже стояло попри берег, готове зійти на воду. І якщо вони збудували удвох такий малий корабель — із помічниками зроблять і більший.

Йому вже марився прийом при дворі короля Жигимонта, де проголошують про його заслугу в зміцненні південних меж королівства, а далі титул, багатство і слава завжди змішувалися у такий безладний клубок, що нічого неможливо було розібрати. Усе припиняли кілька випитих чарок. Це був шлях, що давав можливість злетіти, але разом із тим зайвий привід упасти.