Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 105)

На дворі біля маєтку стояли вози. Хоркали коні, челядь не знала, де себе подіти в очікуванні його наказу. Лист знову попросився до рук.

«Ваша Світлосте! Усе, що здобув та виклав я, Ваш вірний слуга, свідчить про те, що Лук’ян Котира та Данило Корж справді служили при високих посадах у монарших державах, які є найближчими сусідами з нашими стражденними землями. І беручи до уваги ненадійні стосунки Королівства Польського та Литовського з Римом і можливість близької війни з турецьким султаном Сулейманом, згадані особи становлять інтерес для проведення з ними пристрасного дізнання з метою отримання відомостей про сили й наміри ворожих держав. Чекаю від Вашої Світлості вказівок щодо моїх дій стосовно цих людей.

З безмірною вдячністю і шаною до Найсвітлішого Князя — ваш вірний слуга навіки Тадеуш Ганзевич».

Цей шлях був набагато легший. Нехай князь вирішує сам. Відправивши цих двох у кайданах до Кракова, він зайвого разу підтвердить свою пильність та вірність йому і Його Величності. Човен, схожий до корабля, вже завершений, і його не забере ніхто. А усе оте стосовно гармат та дозорів легше робити разом із князем та з королівського благословення. Доведеться віддати золоту буллу, бо про неї вже написано у листі. Може, не варто було? Та посіпаки, які шукали, однаково знають і не мовчатимуть.

Наважившись миттєво, пан Тадеуш скрутив листок паперу, поклав у футляр та скріпив печаткою. За вікном заторохкали колеса. Цокали підкови. Останній вершник залишив подвір’я маєтку.

…Загін дістався Кракова на дев’ятий день. Вийшовши на ґанок, князь Пронський зустрічав кінний ескорт. Вози заїхали у двір, а посильний, зіскочивши з коня, увесь у пилюці, наблизився до князя.

Уклонившись, він витягнув дві цидулки та простягнув Його Світлості.

— Обоз та листи від пана Ганзевича, Великий Княже…

— Добром нехай підкомірник займається. Усе довіз?

Забравши цидулки, князь Фрідріх повернувся нагору. Він чекав цього ескорту. Увагу Його Величності дедалі менше займали справи на Поділлі та Правобережжі, адже всі зусилля король спрямовував на збільшення свого впливу в Угорщині, претендуючи на володіння Сілезькими землями. Тим паче, мета його упродовж останніх років була як ніколи близькою.

Помиривши між собою двох угорських королів — Януша, якого підтримував султан, та Фердинанда — брата імператора Карла, Жигимонт уклав «вічний мир» з османами, одночасно закріпивши свої позиції перед Габсбурґом. Це був напрочуд вдалий дипломатичний хід, бо підносив його значимість як монарха на політичній арені, проте він перекреслював можливість будь-яких подальших втручань Королівства Польсько-Литовського у справи Угорщини. Ласий шмат, який дерли на клапті внутрішні роздори, вислизав із рук.

Так здавалося усім, та Жигимонт виявився хитрішим й уклав угоду про шлюб своєї доньки з королем Янушем, ставши таким чином поперек горла Сулейману, гарнізони якого ще стояли в угорських фортецях. Сподіватися, що султан спокійно сприйме таку зухвалість та відступиться від того, за що втратив не одну сотню яничарів, міг лише дурень. А таким князь Пронський не був. Османи звинувачували короля Польського у віроломстві. До того ж, Януш несподівано помер, не доживши до власного шлюбу, і тепер Жигимонт у відповідь звинувачував Сулеймана в отруєнні угорського короля.

Те, що гряде нова війна, розуміли всі — й король, і шляхта, і магнати, від яких той був залежний, хоча й намагався вести власну політику. Кожен шукав у ній не лише змогу втриматися, а й шлях до збагачення. При дворі тепер обговорювали переважно те, що пов’язане з перспективою війни. Князь Фрідріх відчував, що втрачає позиції при дворі. Та що міг вдіяти він, коли Його Величність більше не цікавили східні кордони Королівства!

Відкривши першу цидулку, князь пробіг очима листа, і вираз обридлості при цьому не полишав його обличчя. Уся дріботінь, про яку писав намісник, не могла цікавити короля. Не плекаючи особливих надій, він розпечатав меншу. Вираз обличчя Пронського змінювався на очах, а руки, що тримали папір, почали нетерпляче рухатися, заважаючи дочитати. Ледве упоравшись, князь визирнув за двері й загукав:

— Антипе! Полковника до мене! Негайно! Де Гатило?

Переляканий упорядник прибув одразу ж.

— Пан полковник депешу повіз. За наказом Вашої Милості.

— Забирайся геть!

Він усівся в крісло, сперши голову на руки, а тоді знову взяв листа. Здавалося, нинішній день не закінчиться ніколи.

Гатило повернувся далеко за полудень. Він увійшов із похмурим обличчям, розуміючи, що нетерпець Його Світлості, виплеканий зрання до обіду, не може вилитися у щось добре, з чим би не був пов’язаний, і тепер доведеться довго вислуховувати те, в чому нічим не завинив.

— Кликали, найсвітліший княже?

— Кликав, од самого ранку, — буркнув Пронський.

— Волею Вашої Милості я мусив…

— Я знаю, що ти мусив, — перервав князь. — Скажи мені, Мироне, ти ж служив на Пониззі ще за давніх часів, за короля Ягеллона, упокой, Господи, його душу. Якщо мене не зраджує пам’ять, ти був намісником у землях уздовж річки Бог.

— Не був я там намісником, княже, — приклавши руку до грудей, уклонився Гатило. — Проте служив сотником у хоругві князя Михайла Глинського, яка тривалий час стояла у селах, що по лівому березі ріки. Це були смутні часи, і, виконуючи волю князя, я наводив лад на цих землях, які дарував йому король.

— Гаразд, — нетерпляче мовив Пронський. — Сьогодні я отримав листа від Тадеуша Ганзевича, і той пише про двох людей із села Глинське, які, з його слів, вийшовши зі самого бидла, дослужилися до високого стану: один ув османів, інший — у північних землях, що належать Риму. Не думаю, що пан Тадеуш бреше. Він цупкий та пролізе скрізь, тому й тримаю його. У листі все, що стверджує, — підкріплює доказами. Читай! Якщо тут навіть лише половина правди — ці двоє можуть бути нам корисними.

Узявши листа, Гатило повільно читав, слухаючи одним вухом князя, котрий чув лише себе, тож не одразу помітив, як змінився вираз обличчя полковника.

— Його Величність далеко зайшов у намаганнях приєднати Сілезькі землі, й тепер наше становище дуже хитке. Якщо два роки тому ми твердо стояли між Сулейманом і Карлом Габсбурґом, догоджаючи обом одночасно, то тепер опинилися знову там, де летить каміння, яке султан та імператор кидають один в одного. Королівство буде втягнуте у війну, хочемо ми цього чи ні. А отже, увага короля цілковито прикута до цих двох імперій, на боці однієї з яких нам доведеться виступити, й усього, що пов’язане з цим. І тепер уся дипломатія й таємна служба Його Величності зайнята одним питанням — на чиєму боці це доведеться зробити. Тому оті двоє, які воювали за ці сторони по різні боки, можуть становити для нас неабиякий інтерес. А якщо усі потрібні відомості ми витягнемо з них власноруч, то ще й матимемо нагоду викласти їх королю у такому вигляді, який вигідний насамперед нам, заслуживши водночас ще і схильність Його Величності. Розумієш, про що я веду мову?

— Розумію, княже!

Та Пронський не дав йому продовжити:

— Для нас значно більший інтерес становить союз із султаном. До нього ближче. Під Сулейманом усі татари, які приходять із Дикого поля. А наші статки йдуть з Пониззя. Не сьогодні-завтра я сяду воєводою Київським. Ось де наше. А до імператора Карла далеко. До нас йому з Риму рук бракне. Якщо ж із султаном воювати — ми перші своє втратимо.

— Найсвітліший княже! — не витримав Гатило. — Дозволь на Поділля скакати і привезти обох! Я знаю одного. Того, який Данилом зветься. Усе, що пише про нього Ганзевич, — чиста правда. Він служив у фламандського графа, який був підданим імператора. Командував його жовнірами. Я сам це стверджую! А другий… Ні, не може бути, щоби побратими. Не знаю за другого. А того, що Данилом зветься, я зустрічав у Коніксберзі, куди їздив за наказом князя Острозького Костянтина у році тридцять першому. Цей хлоп був у дорогих обладунках та при своїй варті й мав нахабство тримати себе як рівний зі мною. Я бився з ним!

— Навіщо? — викотив очі Пронський.

— Ця бидлота втекла з війська, яке збирав я за наказом князя Глинського. Через нього загинули мій десятник і купа вояків, а побачивши мене, він ставив себе, наче шляхтич! Я мусив скарати пройдисвіта. Та мені не дали відтяти йому голову. Несподівано прибув єпископ Ласький…

— Хто?! — не зрозумів князь Фрідріх.

— Єпископ наш, Ян Ласький, якого слухає Його Величність. Його особисто приймав саксонський герцог, біля палацу котрого те трапилося. Ласький знав того фламандського графа, якому служив Данило. Він не дав провчити його. Нас розтягла сторожа. І герцог їхній бік прийняв, хоча також підданий Його Величності Жигимонта. Не шляхетно вчинив із нами. Дозвольте їхати, Ваша Світлосте!

— Он як… — задумливо протягнув князь. — Спритний цей пан Ганзевич. Недарма я… Їдь! Привезеш обох живими. І Ганзевича також зі собою бери.

— Так, Великий Княже! Вирушаю негайно і молитиму дорогою Господа нашого, щоб вони нікуди не поділися.

Він рушив до дверей, та Пронський зупинив, не давши вийти:

— І гляди, Мироне… Живими! Ти коли лютий — розум утрачаєш. Не засмути мене. Мертвих на палю не садять.

Отець Мефодій марно намагався згадати, у котрому місяці мірошник Радим сплачував десятину. Щойно він повернувся від сільського старости і тепер перебував у засмучених почуттях, тому й намагався вдатися до інших думок, щоб забути прикрість. А на день цей покладав стільки надій! Козим Гузь завжди платив справно. От тільки десятина його рік у рік ставала меншою. Кілька разів дяк Михаїл натякав цьому щуряці, що Господь, який заповів ділитися статком із церквою, усе бачить, але жадібність застила йому очі, спрямовуючи на грішний шлях. Той уперто робив вигляд, наче не розуміє, про що йдеться.