Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 91)

Два десятки реїсів, які зібралися на носі, натягли тятиви, і за командою Шейтан-бея стріли зі свистом полетіли у ворога, а люди Абдалкаріма, покидавши луки, тепер падали попри борти, ховаючись од смертоноснішої зброї. Крики поранених пролунали згори, і цієї ж миті вистрілили аркебузери й арбалетники. Жахливий стукіт струсив настил галери. Короткі металеві стріли та кулі уп’ялися в порепані дошки, втім, деякі з них не минули тіл нападників, видушивши передсмертні крики з їхніх горлянок.

Щогла, за якою стояв Лук’ян, загуділа від призначеної йому кулі з гаківниці. Шлях нагору було відкрито. Реїси підхоплювалися на ноги, а рука Шейтан-бея здійняла шаблю високо догори.

— Реїси! Браття! Уперед! Аллах з нами!

Дзьоб галери, який не могло зупинити вже ніщо, насувався на ворога, і нападники схопилися за борти, аби не впасти під час зіткнення. Охопивши щоглу, Шейтан-бей набрав у груди повітря, та переможний крик так і не вирвався з них. Те, що побачили в останню мить його очі, було громом серед ясного неба. Він помилився. Аллах не був із ними. Борт ворожого корабля ще на два лікті вище галерного тарана був оббитий залізом. Рот Лук’яна несамохіть роззявився, а наступної миті потужний удар струсонув усю галеру. Затріщало під ногами, а настил палуби ожив, переливаючись хвилями, немов море. Дзьоб галери щез невідомо куди, і страшна сила удару, ніби на шляху опинилася непохитна скеля, вибила палубу з-під ніг. Людей зносило, вони валилися, не здатні втриматися, врізаючись у борти, одне в одного, й падали у воду.

Аллах не був із ними цього разу. Світ перекрутився догори ногами, і, намагаючись не загубитися в обертах власної голови, яка дивом не розкололася від того удару, Лук’ян шпортав рукою по дошках, у прагненні намацати зброю. Відкинута великим та непохитним, галера з опалими веслами повільно відпливала назад. Він кліпав очима, не можучи сприйняти те, що відбулося.

Розтрощений дзьоб стирчав у небеса просто перед ним, а гора з написом «SANTA ELISA» оберталася далі повільно та невблаганно, відкриваючи його огляду протилежний свій бік із чорними жерлами гармат, що дивилися в очі Шейтан-бея.

Пронизливий тріск дошок обшивки збігся із поштовхом такої сили, що встояли на ногах лише ті, які трималися за такелаж або поруччя. На очах Деніела довгий таран увійшов у тіло «Грюнса», зупинивши галеру лише тоді, коли її форштевень сягнув борта судна. А за хвильку до цього берберська стріла, вдаривши у бік його кіраси, ковзнула далі та вразила жовніра, який стояв за спиною. Аркебузери стріляли урізнобій, пороховий дим летів струменями донизу й розлазився ворожою палубою, де також лунав суцільний лемент. Волання поранених та крики тих, хто кидався у напад, перепліталися між собою неймовірним чином, лякаючи сторони далеко за межами сутички.

Вони лізли догори, мов навіжені. Вихопивши палаш, Деніел товк несамовито усе, що потрапляло під його удари. Тіла шубовсали у воду, але ні цей жахливий звук, ані крики не могли заглушити дзвону заліза, що наростав із триванням сутички.

Палуба хитнулася під ногами від нового поштовху. Зашпортавшись за чиєсь тіло, він утратив рівновагу і впав, а коли підвівся, очманілі бербери лізли через борт і стрибали на слизькі від крові дошки. Більшість була оголена до пояса, і кожен мав у руках дві короткі шаблі.

— Воїни, гуртуйтеся! Тримати стрій! З нами Господь!

Не переймаючись думкою, чи був почутий, Деніел вихопив кинджал і кинувся у напад. Потужні удари палаша скосили двох розбійників, а решту змусили притиснутися до борту. Ті, хто залишився у живих, заважав вилізти іншим.

— Лягай! — прозвучало позаду.

Деніел та жовніри, які билися поруч, миттєво виконали команду, і грюк обладунків об дошки палуби злився із глухим звуком арбалетних пострілів. Короткі й важкі стріли врізалися у голі тіла, збиваючи нападників з ніг. А далі, підхопившись, жовніри добивали поранених. Мертвих хапали за що вдасться і кидали за борт, збиваючи тих, хто ліз догори.

Кілька розбійників, тримаючись іззовні корабля, зуміли перелізти на протилежний борт і вигулькнули там, де їх не чекали. Зібравши жовнірів, Крюйс ударив по ворогу, швидко скинувши у воду. А в місці пролому далі тривав бій. Ззаду підпливла ще одна галера, яка, на відміну від попередніх, тріскала від охочих захопити вороже судно. Бербери перелазили на дві інших, що позастрягали носами у противникові, й далі дерлися догори. Задні влаштували обстріл того ж правого борту «Грюнса». Стріли потрапляли у воїнів, проріджуючи ряди його захисників. І одразу вдарили дві гармати з тієї самої третьої галери. Одна з них була важка, тож ядро, проломивши борт верхньої палуби, зруйнувало частину настилу.

Сховавши зброю у піхви, Деніел схопився за одну з гармат протилежного борту. Йому допомагали, але не так просто виявилося стягти її з відкатного пристрою й розвернути у бік ворога. З висоти верхньої палуби вона дивилася поверх трьох суден нападників. Закректавши, він схопився за її казну та підніс догори. Жовніри хапали мертві тіла, що валялися навколо, й підкладали під гармату, намагаючись навести її на галеру, яка тепер становила найбільшу загрозу.

— Вогню!

Постріл відкинув гармату назад, і вона покотилася, калічачи своїх. Борт галери розлетівся на уламки. А наступної миті пролунав залп із нижньої палуби, де гарматії встигли закласти нові заряди. Ядра трощили вороже судно, більшість команди якого встигла перейти на дві інші галери, котрі протаранили «Грюнс». Їхній наступ зупинити не вдалося. Берберів було багато. Тепер на нижній палубі на повну дзвеніло залізо, і Деніел зрозумів, що її гармати більше не стрілятимуть. Гамір битви лунав іще якийсь час, а тоді все стихло, і вуха його почули звуки чужої молитви. Рівний, наче море, зловісний наспів десятків чужих голосів пхався у всі кутки тіла, і від нього мороз дер по шкірі. Так мали співати хіба чорти у пеклі. Слухати це було понад його сили.

Півтора десятка жовнірів та гарматіїв з нижньої палуби зуміли врятуватися, видершись нагору, і тепер Деніел з їхньою допомогою розвертав гармати лівого борту здовж палуби, спрямовуючи їх у бік нападу.

Хизир мовчки спостерігав картину битви біля західного мису. Надія на подальше розгортання бою за його розрахунками ще жевріла у серці капудан-паші, однак він дедалі більше розумів, що швидко це не станеться. Найбільший із флюїтів, відбивши напад, продовжував захищати сусіднього, який націлився на берегову лінію, де вже скупчилася, готуючись проскочити, значна частина його ескадри. Третій галеон також іще не здався, хоча його абордаж тривав повним ходом. У кращому разі, захопивши корабель, реїси могли обернути його ж гармати проти найбільшого і вже тоді дістатися того, що займав позицію, найближчу до берега. Лише після цього галери отримували можливість вийти у відкрите море й ударити з обох боків по головних силах невірних.

— Володарю! — знову не витримав Сіді-алі. — Дозволь мені з трьома галерами підійти на допомогу, й тоді берег буде нашим! Скоро сонце мине небосхил, відтак…

— Замовкни! — гаркнув Хизир. — Тоді нам не буде з ким ударити у центр! Більше жодної галери! Там досить сил. Де Шейтан-бей? Чому не повернувся? Як міг він ослухатися свого повелителя і кинутися у бій?

Скажена лють палала в очах бейлербея, заважаючи зосередитися та прийняти рішення. Башбуки припинили спроби переконати його і мовчки товклися поруч, очікуючи наказу йти у бій. Зі сходу повернулася галера зі золотим бунчуком.

— Нехай пливе туди, — наказав капудан-паша, — і передасть мою волю. Галеон, на якому зараз триває битва, не пускати на дно. Він має бути захоплений. Без нього ми не зруйнуємо цю плавучу фортецю. А Шейтан-бей хай негайно повертається до мене. І навіть якщо йому вже відрубали голову, нехай бере її в руки й одразу пливе сюди! Інакше тіло його пошкодує, що прийняло смерть!

Сонце палило нещадно, стоячи в зеніті. Доріа прикипів до шканів, не відриваючи очей від труби. Звідси відкривався достатній огляд на місце баталії, і водночас це давало змогу говорити з капітанами та віддавати накази. Вітер таки здійнявся, але, на відміну від учорашнього, вже не був вигідний і намагався віднести кораблі об’єднаних сил подалі від затоки Амвраїкос, де нарешті зав’язувався бій. Кілька берберських галер вчепилися в один із фламандських галеонів, які ті називали флюїтами, і один з них уже готовий був здатися. Найбільший, що належав непокірному фризькому дейхграфу, відбив атаку, але нічим не міг допомогти першому з назвою «Грюнс», оскільки захищав третій — «Місячне Сяйво». Поки що усі троє разом твердо утримували ворога поблизу західного мису.

Вітер продовжував відносити вітрильники, що намагалися маневрувати, й біля місця бою скоро залишилися тільки галеаси, які, підгрібаючи веслами, досі займали відведену їм позицію. Лише на них, а ще на свої власні та венеційські галери міг розраховувати славетний адмірал у випадку масштабної битви. Втім, Барбаросса не квапився підтягувати у бій нові сили, а з гідною заздрості впертістю чекав, чим закінчиться сутичка між кількома його галерами та «Грюнсом». Вочевидь морський розбійник, а тепер адмірал Сулеймана будь-що хотів, аби першим це зробив Доріа.

То була складна дилема. Кинути галеаси на допомогу фламандцям означало послабити центр й отримати головний удар берберського флоту саме у це місце. Не зробити цього — означало рано чи пізно втратити західний мис і випустити з пастки частину ворожого флоту, який одразу ж ударить із флангу. Відчуття, що Барбаросса переграє його, дедалі більше гнітило синьйора Доріа, і невпевненість генуезького флотоводця зростала.