Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 89)

Востаннє приклавши трубу, Деніел перейшов оком по лавині, що сунула просто на них. Усе змінювалося. Щойно, видряпавшись на марс, він роздивлявся рух галер під самими островами. І жоден неспокій не стукав до серця, що билося спокійно та розмірено. Кораблі імперського флоту застигли поруч. І що б не мав на думці цей Доріа, вони припливли сюди, аби знищити розбійницьке кубло. Міць флоту Ліги вражала. І Данило знав наперед — галери підуть на дно, а уява малювала картину, як частина їх, прорвавшись крізь стрій галеонів, утікатиме на південь, до своїх берегів. І серед них обов’язково буде та, яку йому доводилося бачити дуже близько, біля острова Ксамакс.

І тоді губи його промовляли молитву до Господа, в якій він просив лише одного — супутнього вітру. Наче вітер був єдиною перешкодою до зустрічі, котрої жадав так довго. Ні, новий шкіпер «Грюнса» не втратив розуму, і думка про те, що перемога у битві, доки ще не досягнута, належить обом сторонам, жевріла. Однак упевненість, що його ворог втікатиме, була чомусь понад усе.

Вони наближалися, справно спінюючи воду рядами довжелезних весел, від чого гострі тарани на носах кланялися, мало не черпаючи воду. Саме по них оскаженілі маври, пробивши борт ворога, мали кидатися у пролом або ж дряпатися догори. Кожна з галер, спрямувавшись у його бік, перетворилася на один вузький ніс, що затуляв собою решту судна, а побачити нападників годі було й думати. Бажання роздивитися людей на ворожій палубі загрожувало згаяти дорогоцінний час.

Відклавши трубу, Деніел іще раз перевірив зав’язки своєї кіраси, ретельно простеживши, щоб обладунки трималися тільки на двох. Їх належало розсмикнути, якщо доведеться, випавши за борт, іти на дно. Ще раз озирнувшись по боках, він підняв руку.

— Запалити ґніт! Гармати наводь! Арбалети готуй!

Те саме пролунало на «Святій Елізі», й тепер тиша була натягнута, наче тятива того самого арбалета перед тим, як розколотися громом Господнім на голови тих, кого можна було ототожнювати лише з посланцями пекла.

— Вогню!!!

Із найвищого острова, що перегороджував затоку Амвраїкос, це мало вигляд величний і водночас жахливий. В одну мить обидва величезних кораблі невірних викинули з бортів, звернутих до ворога, купу струменів диму, які відразу ж переплелися, закутавши усе суцільним маревом, і лише тоді страшний гуркіт розколов тишу. Напочатку не було видно, що сталося з галерами, котрі наступали, бо вони надто наблизилися, і роздивитися їх на тлі ворожих суден ставало важко. Здавалося, дим укрив усе.

Схопивши дюрбун, Хизир марно намагався щось побачити. Дим не розсіювався, і лише згодом погляд намацав у вузькому колі судно. Це була одна з його галер. Щогла впала, і реїси намагалися викинути її за борт, адже вона заважала гребти. Навколо валялися розкидані тіла. На кормі горів вогонь, затягуючи усе навколо димом, котрий, на відміну від гарматного, був чорний. Галера вже не пливла, лише повільно оберталася на місці. Кулаки Хизира стиснулися, а губи несамохіть прошепотіли:

— Ш-шейтан… Будьте ви прокляті…

Стернові у шлюпах кричали несамовито, а зеемани гребли так, що тріскали м’язи. Канати натягалися сильніше й сильніше, від чого обидва флюїти поступово розверталися до ворога протилежним боком, тимчасом як на іншому шалено працювали каноніри, заряджаючи гармати. Крики лунали у суцільному диму, і Деніел, стискаючи гарду палаша, чекав сильного поштовху та звуку удару з наступним тріском бортових шпангоутів. Дим поступово розсіювався, а барабани маврів тепер почали звучати із протилежного борту. Флюїт таки встиг розвернутися.

Перебігши туди, Данило побачив галеру, що насувалася з марева просто на «Грюнс».

— Правий борт, цілься! Вогню!

Обидва флюїти розвернулися на диво вчасно. Гармати вдарили упритул, розносячи на друзки борти ворога й усе, що було за ними. Впала щогла, і палаюча галера, пишучи по воді розтрощеними веслами, продовжувала рухатися уперед, сповільнюючи хід. Кілька людських постатей, голих до пояса, із замотаними ганчір’ям головами, скочили у воду з палуби, де корчилися в передсмертних муках багато таких самих. А «Грюнс» продовжував свій розворот знову на лівий борт, де гармати вже були готові до бою. Втім, добивати супротивника не було сенсу. Галера, не дійшовши до своєї цілі, повільно тонула.

Хизир скрипів зубами, споглядаючи картину розгрому. На його очах дві галери йшли на дно, ще три, орудуючи потрощеними веслами, намагалися вийти із зони вогню, і лише чотири, зробивши різкий розворот, уникли пошкоджень. Із плавучих фортець ударили ще раз, намагаючись дістати втікачів. А несамовите переможне ревіння їхніх команд сягнуло навіть його вух.

Шейтан-бей стояв, припавши оком до дюрбуна. З берега все-таки тягнув слабкий вітерець, відносячи дим у море, але роздивитися людей на палубах йому не вдавалося. Та в одному він міг заприсягнутися — найбільший із трьох кораблів був знайомий і належав фламандському графові, якому служив той, чиє ім’я здавна викликало відразу, а спогади про цю людину — важке відчуття. Коло, в якому все збільшувалося, ковзнуло по борту вітрильника, і Шейтан-бей побачив погруддя жінки, що прикрашало ніс, а нижче напис латиною — «SANTA ELISA».

Не звертаючи уваги на лемент навколо, Шейтан-бей склав дюрбун та, підійшовши до Хизира, опустився на коліно і схилив голову. Башбуки божеволіли від люті. Капудан-пашу звинувачували у бездії. Заклики йти до галер звучали дедалі голосніше. Ступивши наперед, Сінан доводив, що треба відмовитися від спроби вийти у море біля західного мису, оскільки підступитися до трьох величезних галеонів неможливо, й атакувати належить по центру.

— Вони спалять половину галер! — вигукував П’ялі-араб. — Нехай стоять собі під берегом, навіщо вони нам?

Крик, що пролунав над усім цим, змусив замовкнути оскаженілу юрбу. Вихопивши шаблю з піхов, Хизир спрямував її вістря у бік своїх капуданів і загрозливо просичав:

— Я власноруч зарубаю кожного, хто зробить хоч крок до галер! Наказую мовчати! І нехай Аллах пролиє вогонь на ваші голови, якщо хтось із вас мовить ще хоч слово! Говори, Шейтан-бею!

— Володарю, — промовив Лук’ян, — я знаю, як знищити галеони невірних. Щойно Аллах відкрив мені очі. Дозволь узяти третій бунчук і передати твій наказ. Для знищення кожного з них мені треба лише дві галери. Я навчу капуданів, як це зробити. Дозволь плисти, бо дорога кожна мить. Здіймається вітер, і скоро їхні галеони стануть повороткими, тоді я нічого не зможу.

— Іди, Шейтан-бею, — звелів Хизир. — Але запам’ятай — я забороняю тобі йти у бій. Лише передати наказ.

— Володарю, — вклонився той, — на моїй галері нема жодної гармати, а реїсів не більше, ніж весел у кочетах. Вона непридатна для бою.

Його уклін був низький, проте очі уникли зустрічі з поглядом бейлербея усіх морів.

Позбавлена половини команди та усіх гармат, ця галера мала високу посадку і стояла зовсім близько берега — так, що лише кількох гребків веслами двом бедуїнам вистачило для того, щоби борт човна торкнувся її корми. Шейтан-бей легко вискочив на палубу і рушив до Абдалкаріма, який нервово ходив від одного борта до іншого, молячись до Всевишнього, але не одержуючи підтримки. У морі розпочалася битва, а він, замість бути там, навіть не мав уяви про її хід.

— Абдалкаріме, настав і наш час. Ось золотий бунчук. Ми йдемо у бій, і нехай нам допоможе Аллах! Я обіцяв тобі славу та прихильність бейлербея. Сьогодні ми отримаємо їх. Слухай мене, і нехай твої реїси ретельно виконують накази.

Весла спінили воду, і галера, не піднімаючи вітрил, рушила крізь стрій інших, доки не вийшла у перший ряд та зупинилася між двома суднами. З палуб реїси бачили цей рух і оглядалися, супроводжуючи очима радника капудан-паші.

— Насіре, Масуме! — Шейтан-бей підняв над головою золотий бунчук, звертаючись до капуданів двох сусідніх галер. — Ми йдемо у бій.

Галери спливлися бортами, і Шейтан-бей перескочив на палубу іншої. Золотий бунчук у його правиці виблискував, заворожуючи реїсів.

— Масуме, накажи скинути гармати у воду. Посади на весла найсильніших. А крім гребців залиши собі два десятки кращих реїсів. Інші нехай перейдуть на задні галери. І поквапся. Здіймається вітер, можемо не встигнути.

На якусь хвильку люди застигли, бо ніхто не очікував почути такий наказ. На Шейтан-бея з острахом дивилися десятки пар очей, не розуміючи, навіщо це робити. А далі, за знаком Масума-реїса, усе прийшло в рух. Три гармати, ядра шубовсали у воду, бризкаючи на пересохлі дошки палуби та людей. Гомін нерозуміння стояв навколо, коли ще одна галера пристала з корми і зайві воїни почали перелазити туди.

— Насіре, — промовив Шейтан-бей, відвівши капуданів галер набік, — ми захопимо і знищимо величезні кораблі невірних. Це наказ Хизира. Ти бачиш їх. Я вдарю по меншому. Твій — більший, той, що стоїть поруч із ним. Якщо страх володіє кимось із вас, говоріть про це вже, зараз.

Вони мовчали, поки зрештою Насір-реїс не сказав:

— У моєму серці нема страху. Але щойно десять наших галер, озброєних гарматами, не змогли зробити цього. Як зробити це нам двом голіруч?

— Вони були важкі на ходу, — відповів Лук’ян. — Позбавлені гармат і зайвих воїнів, наші галери летітимуть, немов стріли. У них невірним важче буде влучити. І коли ми проб’ємо їхні борти та підемо на приступ, інші зможуть підплисти й довершити почате. З пробитими бортами, в яких застрягнуть носи наших галер, вони не зможуть обертатися. Насіре, Аллах із нами. До бою!