Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 88)

— І що? — не зрозумів ван Герст. — Що з того?

— Я так не думаю, — тихо мовив Данило. — Не знаю як, але прокляття «Грюнса» не через Вейнанда.

— Через кого ж?

— Гадаю, через Хесуса ван Лойдена, купця з Грюнса, який дав вашій милості позику на цей корабель і ввійшов у пайку. Через це і флюїт так назвали, бо Хесус ван Лойден із Грюнса. Я сам оглядав провізію, що вантажили до трюмів, не довірив це нікому, і тих, хто привозив, насамперед змушував куштувати цю їжу. Останніми приїхали вози з Грюнса. Від цього купця Хесуса. Там були його люди, яких я знав. Серед них був один, який ледве тримався на ногах. Розповідали, що його почало лихоманити ще у Грюнсі. Потім він не міг іти, і його везли на возі з вудженими ребрами та шинками. А коли усе це вже носили по трапах, я бачив — його знудило, і він виблював кров’ю, так само, як нещасні, котрі помирали потім на флюїті.

— І що? — далі не розумів Йоганн. — До чого ти ведеш?

— Я ніколи не бачив такої слабості. Мене самого мало не знудило. Це він приніс прокляття.

— Дурниці… — знизав плечима Йоганн. — До чого тут отой нещасний? Я гадав, ти порадиш щось розумне.

— Мілорде, — не здавався Деніел, — послухайте мене! Я сам не знаю, що говорю, але чому прокляття не падає на простих жовнірів? Їх померло лише двоє. А кого знищила ця хвор? Капітана, помічників його, святого отця, боцмана, канонірів, командирів загонів… Вони їли те, що привезли з Грюнса, оту вуджену шинку і ребра. Простих матросів та жовнірів годують квасолею й солониною, ви це знаєте.

— Прокляття через їжу? — ван Герст лише похитав головою. — Колись тебе таки спалять на вогнищі. Чув би наш єпископ…

— Скоро нас усіх отут спалять, мілорде, на одному великому вогнищі, — жорстко промовив Данило, махнувши рукою у бік найближчого острова, де курсували галери. — Кожен із наших флюїтів перетвориться на ешафот і палатиме тут, у морі, серед хвиль. Якщо ми не вигадаємо чогось, що врятує. Накажіть викинути цю провізію. Усе, що привезли з Грюнса, — геть, а тоді провести молебень. Мілорде, зробіть це! А тоді…

— Що тоді?..

Тепер ван Герст замислився ще важче. Те, що верз Деніел, видавалося єрессю, та позбутися цих думок фламандський шкіпер не міг. Вони не сприймалися розумом, але жага до життя шукала вихід і задля цього ладна була чіплятися за будь-що.

— Мілорде, оголосіть усім, що вам сказав Вейнанд. Скажіть, що він розповів про свої гріхи й покаявся. Він уже на дні, а прокляття забрав із собою. Нехай усі так думають. А мор на Грюнсі припиниться. І тоді… Мілорде, вам таки доведеться мене відпустити. Як би ви не прагнули, на три флюїти ніяк не вистачить людей, які знають свою справу. Нехай я не найкращий шкіпер, але можу вести будь-яке зі суден, що плавають у Північному морі, гарматій не гірший за Вілфорта, а в абордажній справі мені нема рівних на жодному з ваших флюїтів. Дайте мені Крюйса, він колись плавав на кораблях, і будь-кого з «Місячного Сяйва» — Кліверта або Ройтера. Цього вистачить, щоби знову вдихнути життя у «Грюнс», а водночас інші кораблі не відчують утрат. Мілорде, є різниця — два флюїти протистоятимуть берберським галерам чи три. Скільки б їх не припливло. Усе ж таки є різниця. Ми зможемо вистояти. А з вами лишиться ван дер Молен. Він здатний боронити «Святу Елізу» та подбати про вашу милість. Мілорде, у нас нема вибору.

Сонце сідало за фортецю Кале-Бука. Від нього вже не боліли очі, й червоний диск його кидав прощальні відблиски на строкаті гребінці безмежних смарагдових хвиль, що заспокоювалися під останніми подихами змученого за день вітру.

— Іди, Деніеле, — тихо, але твердо промовив Йоганн. — Господь справді не залишив мені вибору. Іди, і нехай Він береже тебе.

Ранок усе розставив по місцях. Вітерець, що ненадовго зірвався у сірому прохолодному мареві, не встиг навіть збурити відчутного хвилювання на морі. Воно рівно дихало, підносячи та опускаючи кораблі ворогів, котрі, як ті, так інші, наче додивлялися сни у мороці, що зникав на очах, стікаючи у воду по їхніх обрисах швидко й невблаганно. І з його залишків над усім цим народжувалося сяйво, яке кожна із сторін ототожнювала зі своїм Богом, риси якого були настільки відмінними від ворожого. Проте було й одне спільне — воно сліпило очі та невблаганно палило з небес, вимагаючи крові.

Рух берберських галер почався ближче до полудня. Під прикриттям фортеці Кале-Бука одна за одною вони рушили попри скелі, прямуючи здовж східного берега затоки Амвраїкос у відкрите море. Штиль був повний, і ядро християнської армади з обвислими вітрилами застигло по центру. Найбільші кораблі, обладнані потужними гарматами, не змогли рушити напереріз і запобігти просочуванню ворога з пастки. Кілька менших галеасів, що мали весельний хід, спробували перешкодити цьому маневрові реїсів, але, наразившись на вогонь із фортеці, що височіла над затокою, змушені були зупинитися. Їхні ж ядра не долітали до берега, і галери безперешкодно минули небезпечне місце та вийшли у море.

Надія зажевріла у серці ван Герста. Виходило, що бербери мали інші задуми, й усе могло тепер повернутися краще, незважаючи на розрахунки Доріа. Адмірал об’єднаного флоту лютував. Барбаросса перехитрив його напочатку. Навколо, не ховаючись, перешіптувалися про втрачений ще учора вдалий момент, і це дедалі сильніше бісило славетного флотоводця. З великими труднощами ескадра перебудовувалась обличчям до ворога, котрий розгортав бойові порядки зі сходу та готувався до атаки. Але це не означало, що з початком бою інші галери не посунуть просто з островів, які тепер лежали ліворуч.

Саме це наперебій вимагали зробити усі реїські башбуки. У стані бейлербея морів здійнявся неабиякий лемент. П’ялі-араб, Торгут, Сіді-алі та інші готові були негайно плисти на свої галери, щоб самочинно вирушити у бій. Та капудан-паша не звертав уваги на цей альбазар.

— Аллах з нами, — промовив Хизир, зводячи руки до небес. — Великий Аллах не покинув своїх дітей, своїх вірних воїнів у найскрутнішу хвилину. Замовкніть усі! Шейтан-бею! Пошли другу галеру до крайнього острова на захід. Нехай передадуть мій наказ. Треба знищити три великих галеони, що перекривають шлях. Ми повинні вивести галери здовж західного узбережжя, так само, як зробили це на сході. Невірні не чекають цього. Вони бояться того, про що ви тут патякаєте. І готуються. Тому ми не вдаримо усередину, аж доки їхній стрій не затріщить по швах! Лише тоді останні наші галери підуть у бій на ворога.

Наказ було виконано негайно, і щойно друга галера зі золотим бунчуком сягнула західного краю бойових порядків реїсів, там розпочався рух. Три величезних кораблі невірних розташувалися півколом так, що один стояв бортом до берега, другий, найбільший, — косо і третій — боком до реїських галер. Таким чином ця фортеця, влаштована просто на морі, надійно затуляла вихід із затоки Амвраїкос на заході. Велике скупчення венеційських галеасів стояло трохи осторонь, і вогонь їхніх гармат не міг досягнути місця сутички. Однак Хизир не сумнівався: тільки-но зав’яжеться бій, ці кораблі, обладнані як вітрилами, так і веслами, кинуться на допомогу трьом велетенським галеонам і відкриють для вирішального удару середину.

На всіх трьох флюїтах спускали на воду шлюпи, ладнаючи канати до носових та кормових частин суден, адже тільки так можна було надати руху застиглим у повному штилі велетенським кораблям і вести бій, сподіваючись на їхню гарматну міць. Лише так в умовах повного затишшя можна було розвернути корабель правим бортом до ворога після залпу всіх гармат з лівого. Усі троє флюїтів стояли близько один від одного і могли за потреби підтримати найближчого до себе вогнем. Кожен із трьох шкіперів бачив іншого, не прикладаючи труби до очей. Завершували останні приготування до бою.

Флюїт «Місячне сяйво» займав найближчу до берега позицію, й відкриті порти гармат його лівого борту дивилися в суцільну стіну скель ув очікуванні тих, хто наважиться проскочити повз них у море. «Свята Еліза» та «Грюнс» були повернуті бортами у бік скупчення берберських галер і чекали нападу, захищаючи корму флюїта.

Як Деніел, так і ван Герст добре розуміли задум адмірала Доріа. Бажаючи проскочити у відкрите море та вдарити з обох боків, реїси повинні кинути значні сили, щоби знищити фортецю з трьох великих кораблів, влаштовану на воді попри берег. Зав’яжеться бій, можливо, Доріа також підтягне до них кілька галеасів. Це змусить ватажка розбійників уводити нові й нові сили. Якщо ж до цього ще й здійметься вітер, адмірал об’єднаних сил отримає шанс виманити ворога на відкритий простір і самому вдарити з усіх боків. А доки не настане цей час, обоє були упевнені — на допомогу флюїтам не рушить жодне зі суден Ліги, що застигли поруч.

Ворог не змусив чекати. Більше десятка галер, вишикувавшись у лінію, спрямувалися здовж берега й одночасно ще стільки ж рушили на велетенські кораблі, вітрила яких ледве рухалися під слабкими подихами розпеченого повітря. Вони наближалися, немов зграя акул, виставивши тарани уперед, і нарощували швидкість із кожним рухом весел. Гучно товкли барабани, що скеровували зусилля озброєних до зубів гребців, водночас наганяючи жах на ворога.

На флюїтах готувалися зустріти цей зухвалий напад. «Свята Еліза» та «Грюнс» також вирівнялися в одну лінійку, і чорні гарматні жерла усіх трьох палуб дивилися на ворога. Вигуки канонірів, які вінчали останні приготування, вщухали, поступаючись місцем напруженій тиші, навіть без шуму хвиль. І лише крики птахів, які наче відчували здобич та зліталися до місця бою, не давали оглухнути застиглим у напруженому очікуванні людям.