Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 87)

Щось подібне відчував і великий генуезець, коли, вишукуючи поглядом притиснуті до скель розбійничі галери, знизував плечима, ніби намагався відігнати оту саму вологу свіжість, що лізла під плащ та обіймала спину, за якою простягався нескінченний простір, обмежений хіба що десь дуже далеко магрибським берегом. І здавалося, не важкість підрахунку ворожих кораблів, що, наче привиди, постійно зникали між островами, відразу ж вигулькуючи в іншому місці, народжувала цей неспокій. Саме порожнеча, яка зяяла позаду, створювала невпевненість у душі синьйора Доріа.

Ще напередодні за наказом Хизира реїси вивели галери у відкрите море, залишивши за спиною гряду островів і затоку Амвраїкос. Їхня лінія на сході торкалася скель, над якими височіла фортеця Кале-Бука. У напрямку ж заходу цей стрій поступово розріджувався, і ближче до ворожого берега стояли тільки окремі купки по дві-три галери.

Сам Хизир висадився на острів, де з високої гори довго оглядав стрій ворожих кораблів. Два десятки його башбуків товклися поруч і, передаючи один одному дюрбуни, роздивлялися супротивника, рахуючи гармати та вояків на палубах, жартували й вихвалялися. І лише очі їхні, зустрічаючись, висловлювали неспокій. Кількість ворога як у кораблях, так і в живій силі перевищувала реїсів більше ніж удвічі. Вогнева ж міць робила перевагу невірних ще відчутнішою, бо найбільші з їхніх вітрильників мали по чотири і навіть п’ять десятків гармат.

До обіду вітер посилився, і капудан-паша наказав іще кільком галерам відплисти на захід. Тепер там стояла чимала купа, відокремлена від загального строю.

— Ти хочеш виманити їх? — запитав Сінан. — Чого вони чекають? Якого ще їм вітру? Ці собаки припливли битися чи влаштовувати гешіт? Вони хочуть, щоб ми зробили це самі?

— Капудане! — не витримав Сіді-алі, — потрібно атакувати! Обійдемо їх біля західного мису, попри берег, щоби позбавити переваги вітру. Скільки ж іще чекати?

Голоси загукали відусіль.

— Ми зробимо це, — спокійно промовив Хизир. — Але не зараз. Рано чи пізно вітер ущухне. Ці посудини не зможуть обертатися. І тоді ми вдаримо з усіх боків і палитимемо їх, наче смолоскипи. А перед цим треба заманити невірних чимдалі сюди. Їх більше, і якщо ми не дочекаємося схильності від Аллаха, буде важко. Тому чекатимо стільки днів, скільки знадобиться для цього! Накажіть усім галерам підплисти ближче до ворога.

Суперечка вибухнула з новою силою. Реїси намагалися перекричати один одного, наче не розуміли, що усіх переважить слово Хизира.

— Милість Аллаха завжди з нами, — кричав Торгут, — але Всевишній може відвернутись, якщо ми чекатимемо надто довго! Чого вам іще? Ось він, ворог! Уперед!

— Може, нехай Шейтан-бей підійме чалму і гляне на них другим оком! Тоді їм кінець.

Лук’ян навіть не зиркнув у бік П’ялі-араба, котрий вигукнув це, хоча навколо відразу здійнявся неймовірний регіт. Дюрбун наміцно прилип до його ока, а для самого Шейтан-бея, здавалося, зникло усе на світі, крім скупчення щогол на морському просторі та різнобарвних прапорів, що майоріли на них. Розглядаючи їх, він пропускав повз вуха вигуки реїсів, і навіть слова Хизира звучали десь далеко, не сягаючи його сприйняття. Радник бейлербея усіх морів шукав один-єдиний прапор.

Ближче до полудня у таборі невірних також почався рух. Кілька найбільших вітрильників пересунулися на захід ближче до скупчення галер і зайняли позицію біля західного виходу із затоки, а менші нагромаджувалися поруч із ними ближче до середини.

— Що скажеш, Шейтан-бею?

— Вони читають твої думки, володарю, — не відриваючись, відповів Лук’ян, — і хочуть створити таку саму фортецю з того боку. Тільки Кале-Бука стоїть на скелях, а їхня тепер — у самому морі. Вони розуміють, що удар наших галер із заходу витримати буде важче, тож намагаються надійно перекрити цей шлях, аби наші галери не вислизнули попри берег. Але час покаже. Так чи інакше, зараз вітер проти нас, і нам належить чекати.

Із позицій, де розташувався християнський флот, картина видавалася зовсім іншою. Смужка берега зі сивими верхівками гір по півколу ховала розбійничі кораблі, маскуючи їх, і лише ті, хто дивився зі щогол, більшою мірою могли оцінити число ворога.

Сам адмірал Доріа двічі за добу лазив на марс і тепер неприкаяно міряв кроками шкани, намагаючись заховати від поглядів капітанів своє роздратування, причиною котрого була власна нерішучість. Ситуація вимагала негайних дій. Стійкий та достатньо потужний вітер дув у бік ворога, чисельність якого виявилася меншою, ніж очікував старий флотоводець. Цей бриз сам собою створював перевагу. Втім, синьйор Доріа добре розумів небезпеку. Гряда островів відокремлювала затоку та обмежувала видимість. Там, за ними, могли ховатися розбійничі галери, справжнє число яких важко було передбачити.

Адмірал чітко уявляв собі, як після перших гарматних залпів, що добряче понищать ворога, зав’яжеться ближній бій. Ось тоді й виринуть заховані між скель кораблі маврів і накинуться, немов водяні щури, три на кожен, а схиблені дикі розбійники, наче мавпи, дертимуться догори навіть по голих бортах. Імператор не пробачить йому поразки у цій битві, а гнів Папи довершить справу. І безславне повернення до Генуї стане найменшою з бід, які міг уявити увінчаний славою флотоводець.

Загін, який іще вчора висадили на берег біля західного мису з наказом оглянути затоку згори та підрахувати справжню чисельність реїських галер, ще не повернувся, і командувач об’єднаних сил тягнув час у молитвах до Господа, щоби сприятливий вітер не змінився.

Щойно, незважаючи на лемент, який здійняли на його кораблі Гримані, де Ботіджеа та подібні до них, Доріа таки спромігся на розумне рішення, відіславши фламандські флюїти і ще кілька більших галеасів до того ж західного мису біля виходу з Амвраїкоса. Там було місце найширшої протоки між скелястими островами, а глибина давала змогу найбільшим вітрильним кораблям із глибокою посадкою підійти до самого берега та перекрити місце можливого маневру ворога, який опинився у пастці.

Цей крок наближав об’єднані сили до перемоги. Тепер Доріа мав свою фортецю поблизу берега, можливо, навіть ще сильнішу, ніж Кале-Бука. Та разом із цим славетного адмірала дедалі більше мучила думка про те, що протистояння може розтягтися на довгі місяці, а тоді хтозна-що станеться — вимучені голодом та перспективою зимівлі біля чужих берегів реїси спроможуться на хибні дії чи суперечки у власному таборі наберуть такого розмаху, що ескадра втратить боєздатність.

«Свята Еліза», поставивши половину вітрил, пливла у напрямку західного мису. Йоганн Ван Герст із кам’яним обличчям стояв на носі, спираючись на бушприт, і важко думав. Довга постать була згорбленою, а губи шепотіли молитви. Щойно з його людей зробили гарматне м’ясо, кинувши першими під удар ворога. А в тому, що, зважившись на атаку, галери маврів посунуть саме сюди, міг сумніватися лише дурень. І ще одну річ добре розумів фламандський шкіпер — цей, іще потужний, старигань Доріа не наважиться першим завдати удар і маневруватиме попри затоку доти, доки це не набридне ворогу, а отже, готуватися треба до найгіршого.

Та й на цьому їхні біди не закінчувалися. Не минуло й місяця, як на «Грюнсі» почалася невідома хвор. Ще після проходу Джабал-Таріку злягло кілька моряків. За тиждень вони померли, а немічних стало удвічі більше. Людей косила лихоманка, потім вони блювали кров’ю, а далі кілька днів лежали, закочуючи очі перед тим, як їхні виснажені тіла ковтала морська пучина.

Напередодні за борт викинули одразу десятьох, після чого на проклятому флюїті, а саме про це перешіптувалися на всіх трьох, залишилося менше половини команди. Та найголовніше, що Вейнанд, який останні роки плавав шкіпером на суднах ван Герста і тепер вів «Грюнс», а також його помічник Дірк, боцман та обоє гарматіїв — усі лежали у трюмі. Сам Вейнанд тримався до останнього дня, й учора, впавши біля гроту, наказав покликати гера Йоганна, бо відчував, що помирає. Флюїт «Грюнс» ставав обезголовленим. На ньому залишалося достатньо жовнірів, спроможних битися, але корабель втрачав боєздатність через нестачу командного складу та людей, котрі знають свою справу. І тепер ван Герст болісно міркував, як перерозподілити команди своїх флюїтів. Люди боялися йти на прокляте судно, і це загрожувало бунтом.

— Мілорде, — прозвучало зовсім поруч, — я знаю, про що ви думаєте.

Йоганн так замислився, що від цих слів несамохіть здригнувся. Поряд стояв Деніел.

— Я думаю про те, що імператор не заспокоїться, поки не винищить увесь фламандський край, усіх фризів. Нас кинули першими на розтерзання цим дикунам-берберам. І поки нас знищуватимуть, його адмірали обиратимуть вдалий момент для наступу. І спокійно на це дивитимуться.

— А я гадаю, ви думаєте, як вижити у цій битві та перемогти, — не згодився Данило, — і сподівався, що хоча б вислухаєте мене.

— Говори, — дозволив Йоганн. — І нехай твоїми вустами каже сам Господь Бог. Ти щось вигадав?

— Мілорде, — почав Деніел, — я чув, що сказав учора до вас Вейнанд, коли помирав. Він говорив тихо, але я почув. Вейнанд сказав, що проклятий через свої гріхи, що на ньому ще до служби у вашої милості — смерть багатьох невинних людей. Я чув, як він просив відпущення гріхів, бо це через них упало прокляття на увесь корабель і тих, хто на ньому, та щоб ви помолилися за його грішну душу, адже наш кюре вже на дні, тож зробити це більше нема кому.