Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 83)

— Пан сміє сіє з біднієї дзвічінієї? — спалахнула Едвіна.

— Ні, що ти! — заперечив Лук’ян. — Просто… В них написано стільки, що розповісти це неможливо. Там ідеться про те, що Земля кругла й обертається навколо себе, а ще навколо Сонця; про те, які моря та землі лежать у кожен бік од нас і як виміряти відстань до них, чому із хмар падає дощ, а взимку сніг, як розплавити залізо, навіть, як виготовити парфуми, якими користуються жінки.

Едвіна дивилася з недовірою, а потім мовила:

— Міслялем, зе у кніжках пішжа тілько о Богу.

— Ні, не тільки, — заперечив Лук’ян. — Хоча й такі книжки я читав. Їх зрозуміти найважче. Коли їх читаєш, стає чим далі, тим більше незрозуміло, і дійти до істини не можу. Ті, що створені латиною, заперечують написане арабською, і навпаки. Я пробував, але…

— То нєх пан оповіє мені, як повстая парфумі!

— Їх роблять з різних квітів, які мають приємний запах. Із них випаровують воду і разом з нею забирають олію, що пахне.

Якийсь час їй був потрібен, щоб осмислити та зрозуміти сказане. При цьому очі Едвіни випромінювали здивування, а погляд відверто вагався — вірити сказаному чи ні.

— Я вмію це, — додав Лук’ян. — Коли служив у палаці еміра, то допомагав мудрому Хаширу ібн Махді. Він виготовляв парфуми для гаремів місцевих емірів. Хочеш, я сам зроблю їх для тебе, такі, як привозять купці з далеких країв?

— Єслі пан єст войовнікем, як може вітваряч перфумі? — вигукнула вона. — Чім єст ріцарж, кторі ошукує кобіет?

Тепер замислився уже Лук’ян, та інтонації Едвіни допомогли зрозуміти сказане.

— То ти вважаєш, я брешу?

Він витягнув шаблю з піхов, що висіли на стіні, та вийшов на середину зали. Очі полонянки злякано блиснули. Гостре блискуче лезо зі свистом почало виписувати дивні лінії навколо його тіла, а руків’я наче саме липло до долоні, опиняючись то в одній, то в іншій руці воїна. На низенькому столикові у куті стояв блискучий мідний глечик дивакуватого вигляду, який Халіла щодня наповнювала питною водою. Його руків’я було тонким та викрученим, так само, як і довгий носик. Ув одному з таких чудернацьких рухів шабля підхопила його кінцем за руків’я і, розвернувши, поклала боком на столик, а наступним рухом вістря рубонуло згори, глибоко врізаючись у дерево.

Узявши глечик, Лук’ян підійшов до Едвіни. Удар був таким, що вістря розрубало лише з краєчку довгий та кривий носик у нижній частині, недалеко від місця, де він виходив з глечика.

— Для чего пан зепсул дзбан? — не зрозуміла вона.

Закликавши Халілу, Шейтан-бей наказав їй принести квітів жасмину і глини. Він швидко пообривав пелюстки, наталував їх у глечик та приладив кришку на місце, а потім обмазав глиною, щоб вона трималася. А далі на тому ж столикові опинилася лампадка. Викресав вогню і запалив її, а потім зліпив більший шмат глини і, нахиливши глечика, вдавив його у цю масу. Тепер глечик стояв нахилений, наче з нього збиралися наливати воду. Дно там, де починалося руків’я, не торкалося столу, і його грів вогонь лампадки, а викривлена частина носика ледве не торкалася прорубаним отвором дошки. Саме під нього Лук’ян підсунув вістря шаблі, яку плазом поклав на стіл.

Згодом у глечику почало гудіти, і з носика тоненькою цівкою пішла пара. Йому довелося відсунути лампадку трохи далі, щоб не дати зіллю закипіти. Й одразу ж було запалено ще один вогонь. Маленький вогник воскової свічки Шейтан-бей підсунув під ту частину носика, яка була між зробленим отвором та глечиком. Глина, що тримала нахилений посуд, підсихала і тріскала.

Тепер жінка дивилася на його дива з іще більшим переляком, аніж тоді, коли шабля опинилася в руці її несподіваного рятівника. Пара продовжувала виходити з носика, і вода краплями падала з нього на дошки. Гудіння у глечику ставало м’якшим та тихішим, і вони мовчки чекали. Лише раз, глянувши йому в очі, Едвіна недовірливо мовила:

— Пан єст чарноксіезнік? У нас за таке могут спаліць на вогне…

Однак «чаклун» лише посміхнувся і, взявши її за руку, обережно посадив на килим зовсім близько від вогню. Відчуття, що виникли від цього торкання, чарували. Її плече виявилося тоненьким та ніжним, а крізь тонку тканину відчувалося тепло. Вона не забрала руки. Так і сиділа, підібгавши під себе ноги, й дивилася на язик полум’я, що не торкався мідного денця.

А далі край прорубаного отвору почав мокріти. На ньому поволі утворилася крапля, що нависла, збираючись упасти. Крапля ставала більшою і раптово, зірвавшись, таки впала на блискучу поверхню клинка. Та лише дочекавшись третьої краплі, Шейтан-бей витягнув зброю з-під глечика й підніс вістря до самого її обличчя. Тонкий запах жасмину досягнув носа Едвіни, і вона несміливо простягла руку. Тоненькі пальці мазнули по залізі, забираючи щойно створене диво. Вона понюхала парфуми і несамохіть торкнула ними себе по щоках, а потім по шиї.

— Войовнік ствожил перфумі, — майже по складах промовив Лук’ян. — Ріцарж нє ошукал кобіету.

Вона дивилася йому в очі, не здатна відвести захопленого погляду, і тоді, відклавши шаблю на килим, Лук’ян наблизив обличчя й торкнувся її волосся. Запах жасмину був довкола. Він плутався у ньому, залазячи неймовірним дурманом у голову, а часте дихання полонянки довершувало це божевілля. Не можучи більше опиратися, він стиснув обійми.

Минула зима. Яскраве полуденне сонце уперше за стільки днів по-справжньому підсушило стіни та вежі, проте замок Гронінґен, заклякнувши за довгу холодну пору, не збирався оживати. Туман рідшав, і його молоко продовжувало стікати кам’яними стінами на луки з пожухлою травою, що народжувалася з-під снігу, готова зеленіти під першими променями. Хвилі прибою швидко розбили залишки криги і тепер жваво накочувалися на берег, закликаючи країну мореплавців до дії.

Неквапний стукіт твердих та упевнених кроків далеко розносився коридорами замку. Здавалося, він мав на меті збудити все, що міцно заснуло впродовж довгої зимової пори. Важкі черевики товкли по камінню, віддаючи луною у нескінченних лабіринтах стін та підземель, якими щодня ходили невтомні ноги їхніх мешканців. Ці кроки звучали інакше. І від них знову, як траплялося вже двічі багато років тому, гучно калатало неспокійне серце господаря похмурих покоїв.

Йоганн ван Герст стояв у приймальній залі, впираючись руками у стіл, а важким поглядом у склепіння головного коридору, звідки лунали кроки. Пряме світле волосся, вражене першою сивиною, завмерло на плечах, а довгий горбатий ніс ще більше нагадував постать самого дейхграфа. Дебелий широкоплечий воїн застиг позаду, склавши руки за спиною у німому очікуванні. Його постать виражала спокій та впевненість, проте погляд висловлював неабияку напругу.

…Він прибув у супроводі геральда, зовсім не схожий на тих двох, які запам’яталися господареві замку на решту життя, хоч уся їхня роль зводилася лише до передачі дурної звістки. Обличчя цього посланця, на відміну від попередніх, не висловлювало взагалі нічого, а уклін виявився настільки швидким, що налаштувати себе у дейхграфа не залишалося часу. Посланець був огрядним, а байдужі скляні очі мовчали. Він витягнув з-під плаща цидулку і, розкрутивши папір, почав монотонно читати:

— Ми, Карл П’ятий Габсбурґ — Обраний Імператор усього християнського світу, король Германії, Іспанії, Кастильської і Арагонської корон, Балеарських та Канарських островів, Індій і антиподів Нового світу, ерцгерцог Австрії, герцог Бургундії, Фландрії, Брабанту та Люксембургу, пфальцграф Голландії, Зеландії, Намюра та Русельона, государ багатьох королівств Азії та Іфрикії, вважаючи себе Першою особою Священної Римської імперії та враховуючи міркування про її благо та процвітання, схвалюємо прагнення нашого вірнопідданого дейхграфа Гронінґена Йоганна ван Герста стосовно відкриття нових земель у вест-індійському напрямку та всіляко сприятимемо їхньому здійсненню.

Йоганн продовжував стояти у тій самій позі, ловлячи кожне слово гінця, проте здавалося, що насправді перебував десь далеко, тому й був більше схожий на статую, ніж на живу людину. Посланець був фламандцем і перебував на службі у штатгальтера. А тому все підказувало ван Герсту, що чекати дива, навіть зважаючи на усі підстави, не варто. Але він чекав, не здатний нічого зі собою вдіяти. Чекав, стискаючи кулаки, якими впирався у стіл, наче це могло допомогти.

— Враховуючи інтереси Корони та усього християнського світу, ми наказуємо нашому вірнопідданому дейхграфові Гронінґена Йоганну ван Герсту перекласти повноваження з охорони дамб у Фризьких землях на людину, прислану штатгальтером, та відбути з трьома кораблями, обладнавши їх гарматами й абордажними командами…

Дихання ван Герста готове було зупинитися. Невже таки настав отой час, коли, зборовши усі перепони, він підніметься на місток «Святої Елізи», щоб відчути вітер далеких західних морів, який прилетить передвісником справжніх змін у житті не лише його, а й…

— …у води Середнього моря до острова Корфу для участі у військовій експедиції об’єднаного християнського флоту проти берберських піратів.

Решту слів його вуха вже не чули. Вони продовжували відбиватися луною десь там, у голові, проте змісту ван Герст уже не розумів. Щойно його надії, укотре виплекані ще кількома довгими роками, канули у ті самі морські глибини, які не раз відбирали життя мореплавців. Його життя вони забирали поступово, не за один раз, але від цього лише зростав біль.