Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 82)

Чарівний вогонь не спалахнув у його очах. Саме тоді Хизирові здалося, що він помер назавжди і не розгориться вже ніколи.

…Дійшовши до невільничого ринку, де нещасні ще пеклися під сонцем в очікуванні ковтка води, Лук’ян пішов поміж рядами. За ці роки він здалека навчився розрізняти бранців та визначати, хто чого вартий. А десятки очей з усіх боків одразу починали прагнути до нього. У середовищі живого краму знали — той, кого обирає Шейтан-бей, благословенний. Управитель Хизира не терпів знущань. Ті, які працювали, завжди мали їжу, воду та відпочинок.

Крик змусив його зупинитися. Кричала жінка. Усе відбувалося в сусідньому ряді. Почет одного з місцевих емірів, бачити якого раніше не доводилося, тягнув нещасну з натовпу таких, як вона сама, намагаючись роздягнути, щоби добре обдивитися. Вона як могла опиралася і товкла руками по своїх кривдниках. У цій частині базару таке відбувалося нерідко, але не борсання воїнів з гарною білявою бранкою зупинило рух Лук’яна. Те, що кричала вона, щось нагадувало. Слова, які вигукувала у нестямі нещасна, були схожими на ту його давно призабуту рідну мову, яку довелося згадати так несподівано у протоці біля острова Ксамакс. Ні, це не була мова русинів, але дуже схожі слова прохоплювалися в її криках, даючи уявлення про зміст сказаного.

Повернувши у протилежний бік, він наблизився до таджира, який продавав живий крам. Реїси рушили слідом, не затримуючись ані на крок.

— Скільки коштує ця рабиня? — запитав Шейтан-бей, не звертаючи уваги на штовханину поруч.

— Вісім динарів, аго, — не розгубився той, хоча щойно молив Аллаха, щоби прискіпливий емір забрав її хоча б за п’ять. — Це дуже гарна жінка, — закрадливо щебетав купець, — її привезли не давніше, як тиждень з…

— Мені однаково, звідки її привезли, — мовив Шейтан-бей. — Ось твої вісім динарів. Накажи відвести її до брами, де стоять мої верблюди.

Лише коли золото опинилося в руці таджира, той розгубився. Бранку нарешті роздягли, й емір задоволено ляскав у долоні, наказуючи челяді купувати її. Накидку тицьнули їй до рук, і слуга еміра підійшов до торгівця, а побачивши затиснуті у його долоні динари, зрозумів усе, та доповісти своєму володареві не встиг. Той сам побачив, що до чого.

— Як смів ти, невдячний пес, продати товар, на який я накинув око? — розгнівано вигукнув емір.

— О великий Абу Карім! — змолився той. — Хіба ж я міг? Він підійшов і поклав динари, Аллах усе бачив. Що я міг? Такий закон — хто заплатив — тому належить товар. Усі це знають.

Навколо вже збирався люд, якого ставало дедалі більше, і сторожа, що намірилася діяти силою, зупинилася. Реїси стояли за спиною Шейтан-бея, готові дати відсіч, хоча супротивник переважав числом.

— Хто ви такі? — не здатний розгледіти обличчя непоказного нахаби, засичав емір. — І як смієш ти ставати поперек дороги мені?

— Тобі не треба цього знати, — відповів Лук’ян. — Я перший сплатив золотом за цю бранку, і вона належить мені. Такий закон. Я не бажаю сварки. Йдіть із миром.

— Невірний пес! — вигукнув Абу Карім. — Син віслюка! Забери свої вісім динарів і геть з дороги! Клянуся Аллахом, я повідрубую тобі вуха, щоб ти краще чув…

Рух його шаблі був цілком зрозумілий, і блискуче лезо вже наполовину вийшло з піхов. Та сторожа гарячого еміра вчасно оговталася. Гомін, що народився десь у натовпі, дійшов до вух челядників, і вони на повну шепотіли до Абу Каріма, розуміючи, у що може перерости суперечка.

— Це Шейтан-бей, володарю, наближений самого Хизира! Той, який має одне око! Його погляд несе біду!

Подавши реїсам знак відійти, Лук’ян оголив шаблю. Він стояв з опущеною зброєю навпроти удвічі більшого супротивника, і вістря його клинка писало кінцем незрозумілі фігури по піску. На них і закляк погляд спантеличеного еміра.

— Чому ти зупинився? — запитав Лук’ян. — Бийся або віддай мені бранку. Правда не на твоєму боці.

Гафар наблизився нечутно. Челядь розступилася, пропускаючи його ближче до свого володаря.

— Нехай береже тебе Аллах, о великий Абу Каріме, — стиха мовив управитель. — Відступися. Заклади свою славну шаблю у піхви. Це Шейтан-бей. Він — мов змія. Бачить ворога на два удари вперед. У невільничих рядах іще багато гарних жінок. А ця — вже належить Хизирові. За неї сплачено золотом.

— Ш-шейтан… — це було все, на що спромігся емір.

Рвучко обернувшись, він рушив геть, забираючи зі собою численний почет. Узявши жінку за руку, торговець підвів її до Шейтан-бея. Він з полегшенням зітхав та подумки зносив молитви вдячності до Аллаха, хоча разом із тим розумів, що мстивий емір навряд чи забуде образу, і власна жадібність іще колись вилізе йому боком.

— Якщо цей емір кривдитиме тебе, ти знайдеш мене в Аль-Джазаїрі, — промовив Лук’ян. — А тим часом пошукай десятьох каменярів. Скоро сонце сідатиме, сьогодні вже пізно. Я буду через три дні й візьму лише половину з них — тих, кого оберу сам.

Лише за кілька днів Шейтан-бей наказав привести до себе викуплену в Тлемсені жінку. За цей час її добре відмили, вдягли й нагодували. Вона стояла посеред зали, вбрана у бедуїнський одяг, та дивилася у підлогу, не наважуючись підняти погляд на нового господаря, котрий отримав її у такий дивний спосіб.

— Не бійся, — підійшовши, мовив Лук’ян. — Тут тебе не скривдять.

Вона продовжувала мовчати в очікуванні гіршого, і тоді він запитав:

— Скажи, звідки ти? З якої землі? Де жила? Де народилася? Говори! Твоя мова дуже схожа на мою колишню. Я через слово розумів, що ти говорила. Погано, але розумів. І ти маєш мене розуміти. Звідки ти?

— Єстем полякіем… — тихо проказала вона.

— Ти… піддана польського короля?

У Лук’яна перехопило подих. Колись, ще за старих часів, за дитинства, слухаючи розмови старших, він засвоїв, що литваки — вони над нашими. І над поляками. А поляки також над нашими. Плутався у тих дитячих висновках, але розумів, що усі живуть десь поруч, хоча жодного разу не бачив ані литвака, ані поляка.

— Єстем пжедмьотем польскего круля Жігмунта, — ще тихіше мовила красуня і додала, — біло…

— Біле… — не зрозумів Лук’ян.

Вона вимовляла «л», як щось середнє між «л» та «в». Ця мова звучала дивно, але приємно, і він знову зрозумів.

— Було! Ти хотіла сказати — колись, давно.

— Нє єст давно… — сумно протягнула вона.

— Розумію, як це, — похитав головою Лук’ян.

— Пан ніц не розумє, пан не тескніл, ніє забжал ойца і маткі!

Сльози линули з її очей. Усе це, вочевидь, відбулося не так давно, і страшні спогади досі мучили нещасну, додаючи страху перед тим, що має статися далі.

— Я так само колись був викрадений з дому і давно перейшов через справжнє пекло з чортами перед тим, як стати ось таким. Тож повір, добре знаю, як це.

— То пан нє єст татар? — по-дитячому запитала вона.

— Ні, я русин, хоча тепер мене звуть Шейтан-бей.

— Русін…

Їй було важко повірити.

— Я покажу тобі обличчя. Тільки не лякайся. Ти побачиш, я свій.

Повільно відчепивши застібку, він звільнив обличчя, а потім зняв чалму. Спітніле волосся розсипалося по чолі. Її руки самі смикнулися до рота, затуляючи його. Очі дивилися, а серце здригалося від видовища, яке бачила перед собою.

— Панє так тортурованіє в ніеволі? — нарешті запитала красуня.

— Ні, я воїн, — відповів Лук’ян, — і рани отримав у бою, вже тут. Хоча тортур ще перед цим зазнав досить. Це сталося два роки тому. Тут кажуть, що оцим оком тепер дивиться сам шейтан. Тобто — сатана. Але це неправда. Я не кривджу нікого, хоча служу самому бейлербею усіх морів, Хизиру.

Навряд, чи вона зрозуміла усе сказане, проте упевнено мовила:

— Пан ніе єст сатанем, пан добжей…

Вони говорили довго, чимдалі краще розуміючи одне одного, адже швидко призвичаїлися до мови іншого, не такої вже й чужої. Її звали Едвіною, і походила ця жінка зі шляхетного роду Гербуртів, які не раз відзначалися на службі у короля. Видана без згоди заміж за князя, чиї володіння були по сусідству, вона їхала туди, та налетіли татари, загони яких грабували південні кордони королівства. Так почалися страхи полону, і перепродана кілька разів на невільничих ринках, пані Едвіна потрапила за море до Тлемсени. Ці жахливі дні не минули марно і навіть тут, у володіннях того, хто захистив її, жінка здригалася від кожного шурхоту, а на кожну нову людину, що з'являлася у покоях Шейтан-бея, дивилася із неабияким жахом.

І потяглися вечори, коли привівши його полонянку, служниця бедуїнка Халіла ішла геть, а він, причарований красою, слухав її голос, та відчував щоразу більше бажання торкнутися її волосся.

Якось одного разу, перекидаючи речі у пошуках письмового приладдя, Лук’ян залишив розгорнутими книги, що подарував Хизир. Вони одразу привернули її увагу. Підійшовши, Едвіна здивовано перегорнула кілька аркушиків.

— Пан уміє чітач? Пан зна лаціне?

Її здивування було настільки щирим, що Шейтан-бей мимоволі усміхнувся.

— Я читаю не лише латиною, а ще арабською, турецькою та, звісно, мовою русинів. Можу навіть перекладати з однієї іншою. Свого часу я прочитав багато книжок, що написали мудрі вчені мужі з різних країв.

— А цо там єст напісане? — запитала вона.

Тепер він не міг стримати сміху. Шейтан-бей сміявся і не міг згадати, коли подібне траплялося востаннє. Йому, єдиному з реїсів, залишався незнайомим цей стан, коли людина сміється, тому й самому було дивно та незвично. І зробила це жінка, яка стояла навпроти.