Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 84)

Обличчя Деніела залишалося непроникним, хоча той уважно слухав, а тому добре розумів, що відчуває зараз господар. Та у грудях стислося, щойно дійшов зміст слів посланця. Досі, слухаючи цей безбарвний голос, він переймався лише одним — доведеться плисти до далеких, ніколи не бачених земель чи ні. Тепер напруга, яку висловлювали його очі, неймовірно зросла, а слух жадібно ловив кожне слово.

— У призначене місце прибути до липня року тисяча п’ятсот тридцять восьмого від Різдва Христового під командування адмірала Імператорської ескадри синьйора Андреа Доріа з Генуї і, ставши на якір біля західного узбережжя острова, чекати розпоряджень означеної особи.

Зміст сказаного доходив до Деніела дуже повільно, наповнюючи тіло новими відчуттями. Дейхграфові, якому він служив, імператор наказував відплисти туди, звідки не так давно повернулася «Свята Еліза» з двома іншими флюїтами. В уяві одразу постало вороже судно з низькою посадкою, двома рядами довгих весел та єдиним вітрилом. А ще він побачив поруч із щоглою низьку на зріст постать, цілковито закутану в чорне. Ці відчуття неймовірно бентежили. А далі у нього майже наживо впирався пронизливий погляд очей, які нічого не боялися.

Два дні Данило ходив, наче примара, не здатний перейматися іншими думками, а на третій постукав до покоїв господаря.

— Мілорде, скажіть, заради Бога, що нас чекає? Ми готуватимемося до плавання? Куди?

— У нас немає вибору, — відповів гер Йоганн. — Зараз нам не залишається іншого. І якщо нічого не зміниться, попливемо знову до Середнього моря. Тебе це хвилює?

— Мені треба знати, що замислила ваша милість, щоб якнайкраще підготуватися.

— Колись ти не був таким… — ван Герст змучено відсунув карту і впав у крісло. — Ти червонів, знічувався і не вмів ховати власних думок. Тепер навчився, принаймні сам так гадаєш. Але не від мене.

— Не гнівайтеся, мілорде, — опустив очі Деніел. — Я лише хотів…

— Знаю, чого ти хочеш. Але цього не станеться.

— Чому? — запитав Данило.

— Бо нас кинуть у божевільну бійню, де не буде переможців.

— Чому ж не буде? — не зрозумів Деніел. — Хіба… Мілорде, ви ж бачили їх! Лише сама «Свята Еліза» рознесе кількома залпами десяток їхніх човнів з веслами! На них по чотири гармати, а добрий шторм переливатиме борти такої посудини! Кого ви збираєтеся перемагати?

— А самі реїси тобі по пояс, — голос Йоганна починав дзвеніти, — і роздушити їх можна одним пальцем. Але вони здатні продірявити груди навіть такому велетневі, як ти, одним ударом кинджала!

Лють палала в очах ван Герста, а голос зірвався на крик, від якого Деніел несамохіть відступив до стіни.

— Я забороняю… Чуєш, забороняю тобі говорити таке! А думки оці викинь із голови назавжди!

— Мілорде, я повинен бути там! — вигукнув Деніел. — Не знаю, як то сталося. Там, у Середньому морі, Господь одвернувся від мене! Я молився! І Господь пробачив мене, знаю. Я готовий до битви! Мені треба бути там, разом із вами. Мілорде…

Деніел зглитнув, і в його очах ван Герст побачив моління.

— Мілорде! Я хотів просити вас про милість. Призначте мене капітаном одного з флюїтів. Я знаю морську справу, а у бою мені знову нема рівних. Ми переможемо, і тоді наші флюїти плистимуть до Нового світу, обіцяю вам! Призначте мене!

— Ні, Деніеле, цього не буде, — здавалося, те, що мало викликати новий гнів господаря замку, навпаки, заспокоїло його. — Ти попливеш на «Святій Елізі» й залишатимешся поруч зі мною. І свого земляка та кривдника також не зустрінеш. Забудь про це.

— Чому, ваша милосте?!

— Уважаю, ти так скалічив його, що тіло цього розбійника невдовзі потрапило на морське дно. А якщо й ні…

— То що тоді, мілорде?

— Так чи інакше вам ніколи не зустрітися. У Фландрії давно подейкують, що імператор Карл готує морський похід проти османів. Я був на прийомі у штатгальтера. Там багато знаних вельмож говорили про це. Той, кого ми бачили на галері, не лише ватажок розбійників. Це — Барбаросса. Так його кличуть у Кастилії і Арагоні, які завжди приймали основний удар у війні з морськими розбійниками. Тепер усе змінилося. Барбаросса служить османському султанові. Ось! — підхопившись, гер Йоганн тицьнув пальцем у розстелену на столі карту. — Дивися! Барбаросса — командувач флоту, який зібрала оця вся земля. Від ріки Дунай у Трансильванії, яку він захопив, до берегів Іфрикії. Це мало не третина світу, й у них свій Бог, яким є диявол. Справжній диявол, а не той, через якого спалюють на наших площах.

— Це Золота Країна, — прошепотів Деніел. — Я був там із Джоні.

— І я був, як розумієш. Отже, ти бачив силу та велич їхньої імперії. Твій кривдник — наближений Барбаросси і під час битви триматиметься при ньому. А корабель адмірала у битві захищають до останнього. Тим часом нас, враховуючи любов імператора Карла до своєї колишньої батьківщини, кинуть першими у саме пекло. У цьому я не сумніваюся. На нас перших реїси нападуть із усіх боків, мов скажені пси. Тож ви не зустрінетеся ніколи. Зарубай собі на носі.

— Не сприйміть за зухвалість, мілорде, але смію заперечити вашій милості, — тихо, проте твердо промовив Деніел. — У нас буде нагода зустрітись. Якщо ми переможемо. А я вірю, що зуміємо це. Мілорде, благаю вас — призначте мене капітаном «Грюнса».

— Геть, — ще тихіше, але із загрозою у голосі прошепотів Йоганн. — Твоє місце — поруч зі мною із мечем і алебардою. Твоє місце — з моїми жовнірами. А зараз геть.

Уклонившись, Данило мовчки відчинив двері, але навіть кроку за поріг зробити не встиг.

— Зупинися! — прозвучало позаду.

Він повернувся і застиг в очікуванні.

— Завтра ти попливеш на «Святу Елізу». Вілфорт уже там. Привезеш на корабель зібраних у Грюнсі ремісників і сам станеш до праці. Ми обіб’ємо залізом борти найбільшого з наших флюїтів од ватерлінії до нижньої палуби. Такого ще не робив ніхто. На жаль, зробити це на усіх трьох кораблях вже нема часу. Зрозумів мене? А тепер іди.

Двері важко зачинилися за його спиною, а варта занепокоєно провела поглядом свого командира, який навіть не глянув у бік жовнірів. І це передвіщало біду.

Плавання до Істанбула розтяглося до кінця весни. Хизир відпливав із аль-Джазаїра з важким серцем. Поразка у битві й утрата Тунісси не мине дарма. Падишах не пробачить. Гнів найсвітлішого уявлявся йому не раз. Те, в які слова він виллється, не раз на шляху до Золотого Рогу причувалося капудану-паші, від чого він застигав, зловившись за щоглу, та припиняв бачити навколо. Зникали шум хвиль та пронизливе голосіння чайок. Натомість приємний густий голос султана, який так запам’ятався від першої зустрічі, вигукував образи про бездарну побудову оборони Хальк аль-Ваді, втрату галер, приниження від заклятого ворога та прокляття Аллаха. А радше, найвеличніший не удостоїть його навіть поглядом, і в кращому разі якийсь з візирів із задоволенням кине крізь зуби кілька слів про те, що завтра його задавлять тятивою від лука.

Дурні думки не справдилися. Хоча перед тим, як потрапити до палацу, вони дві доби товклися у передпокоях, змучені та невдоволені, повертаючись ночувати на галери. Третього дня Сулейман прийняв їх у палаці Топкапи. Поруч була лише охорона, кілька наближених та Великий візир Ібрагім. Погляд Хизира давно загас, і старий реїс переймався лише думками про те, що дарма дозволив собі зазіхнути на славу та велич, яких виявився не гідний.

Те, що сталося далі, бейлербей моря не уявляв навіть у найпотаємніших мріях. Вийшовши назустріч, найвеличніший обійняв його та після взаємних вітань повів довгим проходом поміж колонами. Челядь шанобливо трималася на відстані, ловлячи кожне слово падишаха. А капудан-паша, збентежений таким прийомом, не міг би згадати потім і половини усього, що промовив найвеличніший із султанів.

— Володарю, — не міг оговтатися Хизир, — я не заслуговую навіть твого погляду після усього, що сталося. Ми втратили Туніссу. Всі твої галери згоріли під вогнем невірних. Як тепер дивитися у найсвітліші очі того, хто служить Аллаху на цій землі?

— Ти зробив більше, ніж зміг би будь-хто з відомих мені людей, і більше, ніж міг сам. Упродовж цих двох років я стежив за справами на морі й задоволений більше, ніж якби сам захопив Авлон або Корфу. Два роки, відколи твої галери залишили бухту Золотого Рогу, наш ворог Карл був зайнятий лише одним — як вижити на морі. Він зміг забрати Хальк аль-Ваді й Туніссу, повернувши на трон зрадника Мулай-Хасана, проте Ак-Деніз не став йому домом. Море перетворилося на головний біль Карла, і Рим об’єднує тепер увесь світ невірних на війну з нами. А за цей час мені вдалося здійснити кілька вдалих походів на суходолі й захопити нові землі. Упродовж цих двох років, коли Карлові було не до мене, я встиг зробити стільки, що важко уявити.

Хизир слухав і не міг повірити, що замість докорів чує слова схвали та вдячності. Тепер і сам він по-іншому дивився на пройдений упродовж останніх двох років шлях та інакше сприймав події, що до цього здавалися найбільшими невдачами.

— Ти виконав мій наказ, — продовжував Сулейман, — і навряд чи хто інший міг би зробити це краще. Але…

Як і минулого разу, обличчя найсвітлішого стало зосередженим, проте серце старого реїса вже не здригнулося у передчутті поганого.

— …але… Чи не настав нарешті час діяти інакше і замість грати з невірними у схованки серед хвиль та островів, вийти на відкритий бій? Вони хочуть знайти Хизира і терендять про це в усіх кутках землі. То чи не пора дати їм таку можливість? Твій караван проплив узбережжям до Золотого Рогу, і ти бачив, як працюють корабельні, що ти ж заснував. Вісім десятків озброєних галер готові до походу. Поведеш їх проти нашого ворога Карла?