Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 85)

— Так, всемогутній! — вигукнув Хизир, ставши на коліно й цілуючи одяг володаря. — Готовий, я готовий, в ім’я Аллаха. І нехай він скарає мене найстрашнішою карою, якщо не принесу тобі перемогу й не покладу її до твоїх ніг!

Не минуло й місяця, а караван зі ста з лишнім галер уже відплив із бухти Топкапи та рушив уздовж північного узбережжя, затримуючись біля підвладних османам островів лише для поповнення запасів води та їжі. А ще двома тижнями пізніше десять галер під проводом Сіді-алі відокремилися від нього й узяли курс на Джербу. Вони мали привести ще тридцять, що залишилися в Аль-Джазаїрі, до західних берегів Греції та з’єднатися з головними силами капудан-паші.

Море засинало, заколисане тихим і теплим вітром, що дув із півдня. Здавалося, саме він має принести удачу з берегів, які реїси могли вважати рідними, хоча більшість із них насправді ніколи не мали домівки. Нею було море. Хвилі вщухали, вже не збиваючи піни біля чорних скель, і вода від цього ставала прозорою. Сонце готувалося торкнутися схилу найбільшої гори, вкритої хащами оливок і терену.

— Володарю…

Шейтан-бей наблизився настільки тихо, що капудан-паша несамохіть здригнувся, виринаючи з власних думок.

— Володарю… Попереду ніч. Ще трохи — і сонце заховається за гору. Тоді ми зупинимо галери, щоб не наскочити на каміння, і лише з першими променями світанку зможемо продовжити шлях.

— Так і буде, Аллах свідок, — дещо здивовано відповів Хизир. — Ми завжди так робимо. Гадаєш, я на сьомому десяткові років забув закони мореплавства?

— Ні, найвеличніший, — уклонився Лук’ян.

— То навіщо говориш про це?

— Бо людина — також немов корабель і пливе уперед хвилями життя, щоб сягнути далеких берегів. Мій корабель теж готовий зупинитися.

— Хто придумав цю мудрість? — запитав Хизир.

— Не гнівайся, володарю, не мав гадки, що найвеличніший з реїсів назве колись мудрістю мої слова, що виходять із серця. Я справді почуваюся кораблем, у якого попереду ніч, адже вуста твої здебільшого мовчать і не промовляють слів, які для реїсів, не лише для мене, — наче сонце. Без них важко плисти уперед.

Капудан-паша на це лише важко зітхнув, а потім мовив:

— Аллах послав нам велике випробування, можливо, найбільше з усіх. Тепер на нас чекає битва.

— Хіба реїси уперше б’ються? — не зрозумів Лук’ян. — Хіба їхні галери вперше йдуть на ворога, настільки більшого, що вітрила його затуляють сонце? Хіба реїси бояться?

— Усе правильно, — згодився Хизир. — Але це буде битва, якої ще не бачили в Ак-Денізі. Найбільша битва. Ми прогнівили Всевишнього. Усі невірні спливлися до берегів Керкіри. Навіть ті, які не мирилися поміж собою. Навіть Венеція, котра ніколи не воювала з дітьми Аллаха і плавала торгувати у моря Аравії, стала під знамена ненависного короля Карла. Вони хочуть знищити нас.

— Хіба може страх проникати до серця найвеличнішого з реїсів? — запитав Лук’ян.

— Ні, Шейтан-бею, — відповів той. — У серці, де живе Аллах, нема місця страху. Я не боюся, хоч у невірних стільки кораблів, що на Магрибі ще ніхто не бачив. Вони готують Хрестовий похід проти нас. Армада, якої ще не знав світ, скоро знову посуне через море. Ми не дамо їм знищити Аль-Джазаїр, бо це наш дім. Найвеличніший падишах Сулейман благословив нас на битву. Вони хотіли знайти у морі Хизира? Це неможливо. Але тепер ми самі дамо їм таку нагоду.

— Яким чином, володарю?

— Тепер ми просуваємося здовж узбережжя. А коли прийдуть галери з Джерби й Аль-Джазаїра, то рушимо до острова Керкіри, який невірні звуть Корфу. Саме там збирається увесь їхній флот. Ми не дамо їм відплисти до Магриба і, якщо допоможе Всевишній, встигнемо туди, коли основні сили ще не зберуться разом. Перетопимо їх кожного окремо. Якщо ж ні — нехай битва відбудеться чимдалі від магрибського узбережжя. Адже там народяться та виростуть нові діти Аллаха.

Шейтан-бей випростався і, хоча був нижчий од Хизира, здавалося, дивився тепер на нього прямо й упритул. Капудан-паша здавався, навпаки, згорбленим та вимученим. Край сонця, що не встигло ще повністю заховатися за гору, останнім променем ковзнув по його порепаному обличчю, висвітливши глибокі зморшки.

— Володарю, — промовив Шейтан-бей. — Сонце сховалося для нашого каравану, та для мене воно, навпаки, щойно засвітило. Твоя милість безмежна. Тепер можу плисти уперед.

— Коли Сіді-алі приведе галери з півдня, я зберу вас усіх, і кожен скаже, що думає стосовно битви. І ти думай. Адже нас чекає смертельний бій. І ми мусимо перемогти.

— Я думатиму кожну ніч, володарю усіх морів, і матиму що сказати, — схилив голову Лук’ян. — Але усе, що говоритимемо ми, твої вірні слуги, — здатне лише допомогти розбити ворога. Те, що мої вуха почули щойно, — найголовніше. Отож, усе вирішилося зараз.

— Так уважаєш? — відпустивши щоглу, Хизир перейшов до борту і зазирнув у спокійні хвилі. — Що ж, на все воля Аллаха.

— Володарю… — Лук’ян одразу ж кинувся за ним. — Володарю, я хочу просити про милість!

— Говори, — дозволив той.

— Володарю, признач мене капуданом однієї з галер! Я знаю морську справу і хоробро битимуся в ім’я Аллаха!

Лише тепер Хизир і собі по-справжньому випростав плечі й дивився на Лук’яна згори.

— Ні, Шейтан-бею, цього не станеться. Ти плаватимеш на моїй галері й завжди будеш поруч зі мною. Адже розум твій цінніший за шаблю, якої б слави вона не здобула. У твоїй голові зберігається мудрість багатьох століть. Вона — багатство реїсів, тому я берегтиму її.

— Володарю!

— Мовчи, — загрозливо прошепотів Хизир. — Я знаю, навіщо тобі галера. Ти думаєш про невірного, з яким бився біля острова Ксамакс. Забудь! Твого ворога вже з’їли краби на дні.

— Реїси розповідали, що його тіло забрали на великий корабель із зображенням жінки на носі. Коли гармати почали бити зі скель, невірні кинулися на розбиту галеру і винесли його. Він сильний і міг вижити.

— Твій ніж потрапив йому в самісінькі груди! — вигукнув капудан-паша. — По саме руків’я! Жоден із нас або невірних не смикнувся на затоплену галеру, доки ви билися. Він помер, тому й розтиснув обійми. Лише коли ви обоє лежали, наче мерці, ми кинулися до вас!

— Але я не помер. Отже, й він…

— Мовчи, негідний! — ударив кулаком у поруччя Хизир. — Одного разу я вже вчинив з тобою не так, як мав би. Ти ніколи не вестимеш галеру в бій. Це моє тверде слово. Ти потрібен тут. А голову твого ворога тобі принесуть реїси. Якщо ми переможемо…

Сон Шейтан-бея пропав надовго. Бажаючи скоротити час, капудан-паша вів галери здовж узбережжя, найкоротшою відстанню. Удень караван ішов своїм курсом, огинаючи острови, що траплялися на шляху, а вночі мусив зупинятися, бо плисти у темряві ставало небезпечно. Щоночі Шейтан-бей ходив палубою, наче примара, переступаючи через реїсів, доки не лягав, відчуваючи, що інакше крутитиметься до ранку.

Серпнева спека була у розпалі, коли з південного боку нарешті помітили караван з Магриба. Сіді-алі привів зі собою тридцять сім галер, і все реїське воїнство рушило далі на Керкіру. Хизир зібрав капуданів, влаштувавши великий ташавур не на один день. Реїси прагнули бою. Щоправда, багато хто волів битися біля своїх берегів або ж у відкритому морі. Обережний Сінан застерігав од пастки, до якої легко потрапити біля чужих берегів. Це нагадувало збіговисько морських птахів біля берега, де сушили сіти з рибальських човнів. Запах здобичі притягував до себе ненажерливих чайок, і вони зчиняли дикий лемент, хоча на камінні не було жодної кістки.

Шейтан-бей слухав мовчки, і жоден м’яз не виказував його думок. Коли ж більшість башбуків, накричавшись, розпливлися по своїх галерах, залишилися ті, кого Хизир міг слухати без грюкання кулаком і тупання ногами.

— Чому ти досі не промовив жодного слова? — запитав бейлербей усіх морів. — Про що твої думки, котрі не раз допомагали нам? Невже чекаєш, що терпець мій урветься і я таки вижену тебе зі шаблею на якусь із галер, де реїси зовсім втратили розум?

— Ні, володарю, — вклонився Лук’ян. — Я знаю своє місце і не чекаю цієї милості. Що я можу, коли ти не дозволив мені стати до бою з ворогом? Про що можуть бути мої думки? Гніватимешся ти чи ні, мені залишається тільки одне.

Він одчепив шаблю разом із піхвами й, підійшовши, поклав під ноги Хизирові. Туди ж ліг і кинджал. Запала тиша. Реїси замовкли, спостерігаючи незрозумілу картину в очікуванні подальшого. А Шейтан-бей уклонився ще нижче і додав:

— Тепер мені залишається тільки відшукати червоний тюрбан та знову стати сібі.

Обличчя Хизира потемніло від гніву. Він часто дихав, очі стали опуклими, а нижня губа відкопилилася.

— Як смієш ти?! Син свиноїда! Ти вирішив насміхатися зі свого володаря?! Я викину тебе за борт власними руками!

— У жодному разі, найсвітліший! — приклавши до грудей руку, Шейтан-бей доводив своє. — Як міг би я насміхатися з того, хто підняв мене з бруду? Відсічи мені голову просто зараз, якщо справді так думаєш!

На розгніваному обличчі Хизира проступила нерішучість. Знаючи Шейтан-бея, тепер він очікував мудрої та дотепної думки, після якої від сміху здригатиметься уся галера, а потім це переповідатимуть ще й з одної на іншу, доки усі реїси не знатимуть, як Великий Бейлербей усіх морів сам пошив себе в дурні. Тому, опанувавши себе, він запитав:

— А для чого мені сібі? Король невірних не запросить нас на поле шатранджу.