Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 78)

— А хто ж полонив цього розбійника, Ваша Величносте? — запитав Паулус Третій.

— Фламандський купець та судновласник, за винагороду, — відповів король. — Уявіть собі, його рідний брат.

— Диявол! — вигукнув магістр. — Саме йому належали галеони, котрі напали на лицарів де Шатьє!

— Тихіше, сину мій! — обурився Фарнезе. — Не згадуй імені сатани, він сам тебе знайде.

— Я волів би, аби це сталося! — не міг заспокоїтися де Ботіджеа, б’ючи кулаком у кам’яний парапет.

— І якою ж була винагорода? — поцікавився Найсвятіший.

— Імператорський патент на плавання його флотилії у Новий світ. Цей фриз побудував кораблі, більші від наших галеонів, які сидять у воді, наче морські птахи, і жодна хвиля не здатна їх перекинути. Вони, ці кораблі, швидкі на ходу, хоч мають три палуби й містять гармат більше, ніж ваша «Санта Анна», яка дарувала нам перемогу в Ла-Гулетті.

— Я б піддав ці слова сумніву, якби вони не були промовлені вустами Вашої Величності, — приклавши руку до грудей, із шанобливим уклоном вимовив маркіз.

— Я сам піддав би їх сумніву, але їх бачила половина Барселони, — знизав плечима Габсбурґ. — Саме на них доставили бранців.

— І яка доля цього капітана? — запитав понтифік. — Він отримав патент?

— Ще ні, — відповів імператор. — На відміну від моїх попередників, я ніколи не кваплюся вішати лаврові вінки на переможців.

— Це розумно, сину мій, — схвально кивнув Паулус Третій. — Швидкий тріумф позбавляє героїв смиренності та прагнення нових подвигів. Хіба імператору всіх християн бракує золота Нового світу? А от у поході «Святої Ліги» кожен простий галеон може вирішити перебіг битви. Чи не так, дорогий магістре?

Крики мучеників продовжували лунати знизу, та на імператорській галереї їх наче не чули. Адже саме тут і зараз вирішувалася доля усього праведного світу в його протистоянні зі злом.

Коли настала черга Джоні, того відіп’яли й вивели на ланцюгах із розтягнутими руками та ногами. Перед самим ешафотом нещасного повалили і понесли сходами догори за ті самі ланцюги, а тоді прип’яли униз головою між двома стовпами, розвівши руки та ноги до неможливого.

— Молися, — промовив святий отець, а кат, узявши довгу пилку, став зі спини засудженого.

Лише тепер погляд Джоні висловив усе. Здавалося, очі його намагалися поглинути величезну площу та багатотисячний натовп. За мить перед тим, як розверзтися божевільним нелюдським криком, груди його встигли набрати повітря, і над площею, заглушаючи рев натовпу, пролунало:

— Будьте ви прокляті! Горіти вам у пеклі!

І серед усієї неосяжної юрби, що вирувала головною площею Мадрида, знайшлася лише одна людина, що зрозуміла зміст його слів. Нею був король Кастилії і Арагона Карл П’ятий Габсбурґ, Обраний Імператор усіх правовірних християн.

Життя у замку Гронінґен тривало у звичному русі. Принаймні так вважав Деніел, коли зранку, розлупивши очі, йому вдавалося зповзти з ліжка та дошкандибати до віконця каплиці, в якій тепер його тримали. Лише так сам для себе він міг назвати своє існування, адже життям воно вже не було. Саме тут, біля власних покоїв, дейхграф Гронінґена Йоганн ван Герст після повернення флотилії з далекого плавання наказав улаштувати житло йому, котрий дивом спромігся вижити й повернувся додому разом із флюїтами, які також зуміли витримати усе.

Час зупинився відтоді, як уперше розсіялося темне марево, й очі Деніела побачили світ, який уже був не таким, як раніше. Його привезли до Гронінґена у шкіперській каюті та знесли на руках на берег, де мало не щодня над величезним та майже нерухомим тілом поставали нові цілителі, котрих гер Йоганн спромагався запрошувати з найвіддаленіших кутків фламандських земель. Утім, їхні зусилля, як і золото дейхграфа, пропадали марно.

Ніч пораненого тривала довго, у постійних мареннях, а на ранок, увесь вимучений гарячкою, він провалювався у забуття на мокрих простирадлах і розплющував очі далеко за полудень. Деніелу ставало сил якось підвестися та зробити кілька кроків на галерею, де його завжди підтримували попід руки двоє жовнірів. Від літнього сонця немічному ставало млосно, а груди починав роздирати нестримний болючий кашель, наче вороже залізне жало сиділо там досі. Ці жахливі звуки довго розносилися замком, доки нещасний не відхаркував жменю справжнього смороду. Після цього йому ще вистачало терпіння якось дістатися до ліжка, де він лежав, безсилий, до вечора, а потім усе повторювалося.

Кілька разів йому ротом ішла кров, і тоді здавалося, що скоро ці муки припиняться. Та, вочевидь, це велетенське тіло, в закутках якого ще ховався твердий дух, найскрутнішої миті спромагалося не піддатися недугові.

Командування сторожею і загоном прийняв за наказом дейхграфа ван дер Молен. Життя тривало, й військо, що підсилили набрані у Грюнсі містяни, далі патрулювало прикордонні землі фризів, тимчасом як ван Герст завмирав у тривожному очікуванні. Він виконав імператорський наказ і тепер чекав депеші з Мадрида із благословенням найсвітлішої особи щодо нового плавання на Захід.

Мрії про нову Фризію дейхграфа не залишали, а в старій зароджувався рух протидії. Сутички невеличких купок повстанців, більше схожих до розбійників, з імператорськими гвардійцями відбувалися дедалі частіше. На площах справно працювали ешафоти, а в’язниці не вміщали недогодних. Від цього, своєю чергою, «зростала» й любов імператора до колишньої батьківщини, що перетворилася на хвору та виснажену корову, яка чим рік давала менше молока, створюючи натомість більше головного болю для господаря, чим наче сама напрошувалася на візит м’ясника.

Данилові поліпшало восени, коли перші вранішні приморозки почали сковувати землю ще не надто міцним, але відчутним панциром. Зникла гарячка, у грудях припинило хрипіти. Він більше не хитався і, ставши на ноги, тепер цілими днями, наче примара, вештався замком, міряючи його галереї та підземні коридори повільним неприкаяним кроком. Йому вдалося звестися на ноги, проте руки, яким заздрив увесь Грюнс, не бажали тримати ні зброї, ні мирного приладдя.

Палаш випадав із них щоразу, коли пальці простягались із бажанням обхопити руків’я. Гостре пряме лезо погано злітало догори, а плечі швидко починали тремтіти. Махнувши мляво кілька разів, він зупинявся, важко дихаючи, адже грудям одразу бракло повітря. Слабкість у ногах змушувала сідати й довго чекати, поки минеться запаморочення.

Одного разу, дошкандибавши до дверей свого будинку, куди не заходив стільки часу, Деніел розклав вогонь у печі. Стояла тепла пора, проте у похмурих кам’яних стінах неприємний дріж струшував тіло. Тесла та різці лежали скинуті у закуток так, як залишив усе це, відпливаючи до Середнього моря. Він усівся на ослін і поставив перед собою ковбан, з якого ще колись хотів зробити…

Від здування пилюки кашель знову роздер груди. Що це мало бути? Можливо, якийсь святий? Данило силкувався згадати і не міг. Руки торкнулися дерева і перейшлися рапатою поверхнею. Кілька разів тесло націлювалося у грубий шмат, наче намацуючи, з якого боку почати. У пічці тріщав вогонь, розкидаючи язики по стінах топки. Митець зручно сидів, тулячись спиною до теплого каменю, і точив залізо. Це тривало довго. Одного разу, перевіривши пальцем гостроту різця, Данило доклав зусиль і обережно відтяв невеликий шматок дерева попри край. А потім знову заходився точити.

Ще давно, коли уперше довелося побувати у покоях господаря і торкнутися тих усіх див, що так глибоко запали в душу, він довго пам’ятав потім кожну опуклість щоки янгола, кожен вигин пір’я, з якого складалися крила, уявляючи, як простий ніж у власних руках повторить цю красу, зробивши її ще досконалішою. А Свята Еліза, яка не мала ні ваги, ні форми, бо була лише намальована на полотнищі, стояла перед очима, даруючи відчуття пальцям, які вже тоді готові були вибирати стружку, схожу на завитки прекрасного волосся, перетворюючи цей образ на щось майже живе.

Як же хотілося йому зробити це, хоча водночас боявся і не вірив, що воно вдасться! Як тремтів од уявлення про можливий гнів свого пана! Бажання та віра, що зможе, не давали жити, вимагаючи взяти до рук гострий шмат заліза, зовсім не пристосований для цього. Те, що тепер застигло у його долоні, було справжнім знаряддям майстра, а ще кілька інших інструментів валялися під ногами на камінні. Він точив їх по черзі, хоча гострота кожного вже перевершила шаблю.

Розігнувши стерплі коліна, Деніел потягнув ковбан у кут, а тоді прибрав різці й тесла. Роботу так і не почав. У тому, що стояло перед ним, він не бачив нічого, крім шматка дерева.

І ще одна зміна відбулася з ним. З’явившись якось у гарячці, це прикре відчуття ніде не дівалося, заважаючи жити. Несподівано згадав Рінка Кеєса. Цей сильний та жвавий чоловік був корабельним теслею, котрий починав працювати ще у старого ван Герста, батька теперішнього господаря замку. Він міг робити день і ніч, у спеку та холод. Руки його, звиклі до важкої праці, не знали втоми, а хрипкий голос постійно наспівував морські пісеньки, бо йому не раз доводилося залишати берег, ідучи у плавання.

Дві торгових шхуни тоді повернулися до фризьких берегів. Судна відслужили довгі роки, та гер Йоганн збирався ще раз відрядити їх до Фландрії. Взявши зі собою Деніела та ще кількох робітників, Кеєс планував швидко замінити прогнилі шпангоути. Судна звільнили від вантажу та сміття, проте у глухому закуткові трюма якимось чином трапився щур. Бридка істота снувала по закутку, не бажаючи вступатися з насидженого місця. Скинувши дерев’яного капця, Рінк зі сміхом збирався прибити пацюка, та той останньої миті викрутився і хапнув невдаху за долоню, спричинивши біль. А за кілька днів рука Кеєса розпухла і почала гнити. Минали місяці, а теслю лихоманило, і той, кому все було горе-не-біда, чахнув на очах, клянучи свою злу долю.