Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 80)

І одного разу, коли вже несила було вгамувати власну лють, він кинувся на ван дер Молена.

— Бийся, Молене! Бийся як належить, якщо ти не жінка!

Двобій скінчився швидко. Після одного з потужних ударів Данила меч вилетів з рук ван дер Молена й застряг у снігу.

— Мастере Деніеле, — розвів руками Молен, — я не битимуся з вами, мов із ворогом, хоча ви готові порубати будь-кого з нас. Гер Йоганн не схвалить цього. Кажіть що хочете, але так б’ються у битві, і якщо ви скалічите когось із жовнірів, нехай простить вас Господь.

— А ти вважаєш, я готовий до битви? — заглядаючи йому в очі, запитав Деніел. — Скажи, Молене! Скажи, що готовий, і тоді нехай уже тебе простить Усевишній, коли мене проштрикнуть наскрізь!

Той, не витримавши погляду, заховав очі.

Починало сутеніти, коли підвальним коридором залунали важкі кроки. Сторожа вклонилася.

— Відчиніть ворота, — наказав Деніел. — Хочу подивитися на бранців.

Його пропустили. Гойс Триокий сидів у закутку, прип’ятий ланцюгами. Його обличчя схудло й заросло бородою. Погляд лише раз ковзнув по кремезному лицареві, який увійшов до склепу.

— Підведися! — звелів Данило.

Той мовчки виконав наказ.

— Чому тебе кличуть Триоким?

— За третє око на потилиці, мілорде, — відповів той, — яким я бачу, що діється позаду мене.

— Чому ж воно не врятувало тебе цього разу?

— То не так, — невесело посміхнувся розбійник. — На мені нема навіть подряпини.

— Тебе стратять на площі у Грюнсі, — мовив Деніел.

— Отже, така воля Господа нашого, — схилив голову той.

— Ти не боїшся?

— Ні, мілорде. Колись це мало статися.

Просунувши руку крізь ґрати, Данило кинув йому під ноги мішечок, а на запитливий погляд полоненого мовив:

— Поїж. Я накажу годувати тебе.

Третього дня, зібравши шістьох арбалетників, Деніел звелів сторожі вивести полоненого під стіни замку.

— Мастере Деніеле, гер Йоганн не схвалить цього, — нерішуче обізвався Крюйс, старший охорони замку. — А мастер ван дер Молен…

— Сьогодні тут нема ні дейхграфа, ні Молена. І я наказую тобі.

— Воля ваша, мастере Деніеле.

Бранця вивели під стіну і зняли з нього кайдани. Триокий Гойс стояв, відтираючи зап’ястки, і запитливо дивився на ворогів. Витягши палаша, Деніел наблизився до нього.

— Чи володієш зброєю? Чув, що ти вправний воїн, — мовив Деніел.

— Звісно, мілорде, — з легким поклоном відповів той. — За мого способу життя це належить уміти.

— То станеш зі мною до бою. Обери зброю. Бій буде на смерть. Не хочу дурити тебе — якщо ти переможеш, тебе однаково не відпустять і стратять на площі у Грюнсі.

— Навіщо ж мені битися? — не зрозумів Триокий.

— Щоб не загинути сьогодні. Страта відбудеться за місяць, не раніше. Хто зна, що може статися за цей час?

— Значить, я битимуся. А зброю, мілорде, оберіть самі.

Стоптаний сніг рипів під ногами на морозі. Люди та коні, які оточили місце двобою, видихали у колюче повітря струмені пари. За цією стіною починався ліс, і невеличке поле між ним та стіною замку було безлюдне, як і завжди цієї пори. Сторожа мовчала, похмуро поглядаючи на супротивників, які застигли один перед одним. Коні хоркали, переминаючи копитами.

Залізо задзвеніло зненацька, хоча цієї миті чекали усі. Вони закрутилися у двобої. Триокий виявився на диво прудким, а його рухи нагадували павука. Він тримався на низько зігнутих ногах і навіть час од часу торкався снігу вільною рукою, намагаючись підсісти під супротивника та дістати його ноги, а при нападі згори одразу відступав, опиняючись далеко. Ноги його не ковзали, а тіло, опиняючись щоразу то над однією, то над іншою ногою, робило гострі випади з різних боків.

Обоє не поспішали, вимацуючи зброю іншого своїм лезом, і лише тоді кидалися на ворога. Данило знав толк у бою і не сподівався на швидку перемогу, натомість беріг сили. Вивчивши супротивника, почав насідати, намагаючись здобути перемогу сильним ударом, але Триокий щоразу спромагався стати у незручну для атакування позицію.

Ноги Деніела почали наливатися важкістю, і Гойс відчув це. Палаш у його руках пришвидшив рух, і тепер противник, більший від нього, мусив зайняти відверто захисну позицію. А Триокий, здавалося, не знав утоми. Деніелу ледве вдавалося відбивати його випади, дістати ж ворога годі було сподіватися. Відчуття, що грудям починає бракувати повітря, змушувало зупинятися ноги, і це збільшувало перевагу Триокого.

Розуміючи, що двобій закінчується, Данило з криком пішов у наступ, але навіть уся премудрість Кунрада в руках, що слабли із кожною миттю, не могла врятувати. Перехопило подих, і він лише якимось дивом відбив три удари супротивника, відступивши до стіни. Згадка про інший двобій, у якому вважав себе переможеним, прийшла несподівано та невчасно. Видіння закутаного у темну тканину супротивника, утричі слабшого від Деніела, знову постало перед очима. Тепер усе було навпаки. Утричі слабшим був зараз він сам… А отже…

Усе відбулося незбагненно для тих, які застигли навколо, а заразом і для Данила. Притиснувши ворога до стіни, саксонець завдав ще кілька ударів, намагаючись вивести його з рівноваги, і домігся свого — доведений до нестями власним безсиллям, Деніел кинувся на нього, щосили рубонувши згори. І відбиваючи цей простий удар, Триокий уже знав, що зробить далі. Та за мить до зустрічі клинків рука Деніела, згинаючись у лікті, майнула назад до власного боку, і меч розбійника зустрів замість ворожого заліза порожнечу, а наступної миті вістря палаша вже летіло у його груди.

Відпустивши руків’я, Деніел хапав морозяне повітря. Його хитало, а темне марево час од часу застилало очі, заважаючи сповна побачити, як ворог із палашем у грудях, зробивши два кроки назад, завалився спиною у сніг. Жовніри підскочили, щоби підтримати Данила попід руки, але це не допомогло — коліна підігнулися, і він опустився у стоптаний сніг.

Пальці, майже не чутливі, розколупували білу кірку, кидаючи до рота нові й нові шматки. Усе закінчилося. Триокий лежав горілиць із розплющеними очима. Деніелові підвели коня й висадили у сідло.

— Ви гідно билися, мастере Деніеле, — стурбовано мовив Крюйс. — І мені залишається тільки помолитися за його грішну душу, ну і, звісно, за те, щоби гнів нашого господаря…

— Залиш його мені, — звелів Данило. — Панський гнів я не ділитиму ні з ким.

— Як вам буде завгодно, мастере Деніеле, — вклонився Крюйс. — Але скажіть, де взяли ви цей підступний удар? Його вигадав сам диявол!

«Але помреш ти від удару Шейтан-бея…» — десь у вухах ці слова лунали досі, повторюючись та стихаючи, наче морські хвилі, що накочуються на скелястий берег, а радше — як луна у високих зелених схилах навколо річки Бог. Не відповівши нічого, Данило стріпнув поводами, щоб кінь рухався.

Велетень не поділив гнів господаря замку ні з ким. Важкий погляд ван Герста міг вкарбувати у стіну навіть такого хлопця, а вуста дейхграфа промовили тільки три слова:

— Як посмів ти?

— Мілорде, — відповів Деніел, — від’їжджаючи до Брюгге, ви давали мені наказ, а разом із тим дозвіл виконати його будь-яким чином. Я зробив це. І тепер готовий до усього — командувати вартою замку або ж плисти з вашою милістю куди завгодно.

Базар у Тлемсені гудів, наче бджолиний вулик. Копошіння, що починалося за старою мечеттю зі сходом сонця, набирало сили до полуденного намазу і трималося аж до вечора. Гикання верблюдів, іржання коней, людський гомін — усе це змішувалося та перепліталося між собою найдивовижнішим чином, а достаток, що панував кругом, змушував очі розбігтися. По краях продавали худобу та птицю. Іноді бедуїни привозили з пустель навіть диких звірів у клітках, маючи надію, що хтось із емірів спокуситься на дивину.

Далі у глибину площі, де за роки численними ногами пісок було стоптано на камінь, тіснилися ряди, в яких продавали дрібний крам. Грубі полотна стелили просто на землю, а на них розкладали усе, чим були багаті місцеві ремісники й заїжджі купці. Мідні та глиняні чаші, зброя, бляшані вироби, тканини — здавалося, все це громадилося у повному хаосі, та кожен таджир безпомилково знаходив у купах власного краму те, що просив гість, а кожен гість знав, де шукати те, за чим прийшов на площу.

У проходах поміж рядами панував також повний безлад, зазвичай без штовханини, і лише іноді особливо гарячі відвідувачі альбазару, не розминувшись, вступали у перемовки, починали шарпати один одного за бурнуси, і тоді рух зупинявся до вирішення конфлікту.

За часів правління останнього еміра за порядком на площі наглядав Гафар — повний чоловік у похилих літах із довгою чорною бородою, а кілька воїнів, які завжди були у його підпорядкуванні, швидко наводили лад. І хоч ім’я його означало — всепрощальний, насправді винуватцю важко було випросити пробачення у суворого наглядача. Винного тягли до палацу еміра, перед яким наступного дня відбувався суд, і порушникові спокою влітало сповна. Якщо ж ішлося про крадіжку, Гафар не знав милості, й крадієві не раз відрубували палець, два або ж усю руку, залежно від вартості вкраденого, чи якщо це ставалося з ним не вперше. Й оберігаючи свій крам, купці пильним оком дивилися на руки гостей, які ходили поміж рядами й підступали вибирати товар.

Прийшовши до влади, Хизир залишив Гафара розпорядником, проте судити той уже не міг. Уся його робота зводилася до наглядання та свідчення у випадках якогось непорозуміння. Справжня ж влада кругом давно належала реїсам. Якщо ж конфлікт відбувався з участю когось із місцевих емірів, суд вершив щонайменше Сінан або ж капудан-паша.