Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 79)
За життя, сповнене важких та небезпечних випробувань, Данило міг скалічіти або загинути безліч разів. Згадував абордажні сутички, коли плавав із каперами, а потім служив дейхграфові ван Герсту. Як казав Кунрад, таке життя воїна, і готовим до цього належить бути завжди. Але зробивши дурницю, яку потім важко зрозуміти самому, загубити себе… Він ніколи не зловтішався з Рінка Кеєса, проте розуміння, що з ним самим така дурня ніколи б не трапилася, завжди тішило. Одначе сталося не так, як гадалося.
Іноді постать не надто більша від щура, закутана у темну тканину, зі шаблею в одній руці та кинджалом ув іншій поставала в його уяві. Деніел відганяв ці видіння. Але вони ставали надокучливими, і чим далі відступала хвороба, тим частіше займали його такі думки.
— Мілорде, — промовив Деніел одного вечора, коли ван Герст зайшов поцікавитися його самопочуттям, — я не питав у вашої милості про це ніколи. Чим закінчилася битва на морі? Ви розповідали, що брата вашого Ханса відвезли і стратили у Мадриді. Отже, ми перемогли. А як скінчився бій?
— Ти хочеш знати, чи залишився живим твій супротивник? — прямо запитав Йоганн.
— Так, мілорде, — визнав Данило.
— Не знаю, Деніеле. Коли ти отримав удар у груди і почав його душити, зі скель ударили гармати каперів. Бербери одразу ж кинулися до вас, на затоплену галеру. Тебе вже залишили сили, і, витягши його з-під тебе, вони попливли геть. А ми, забравши тебе на «Святу Елізу», атакували «Харон». Якраз у той час наші флюїти надійшли до бухти. Битва не була довгою. Поки ми шукали Ханса на острові, їхня галера наче розчинилася. Не знаю, чи зостався твій суперник живим. Коли його тягли догори, на галеру, тіло було скривавлене так само, як і твоє. Він не рухався. Гадаю, ти скрутив йому шию. Більше не знаю нічого.
Помовчавши, Ван Герст підвівся і додав:
— Забудь. Скоро ми попливемо до Нового світу. Ти мені потрібен там.
— Мілорде, я нічого не можу, — схиливши голову, тихо мовив Данило.
— Колись я вважав так само, — зупинившись у дверях, похитав головою дейхграф. — Це перейде. Я твій господар. І наказую тобі.
Дні, що попливли далі, були сповнені мученицьких зусиль. Переборюючи себе, Деніел зранку ставав на ноги і не дозволяв собі присісти, доки ніч не вкривала замок Гронінґен. Іноді ноги підкошувалися, й він падав. Та з допомогою жовнірів одразу підводився. Вчепивши зі самого ранку палаша, тягав його скрізь, а вправи зі зброєю день у день довшали. Та ставши проти будь-кого із жовнірів, одразу відчував, що не здужає.
Утім, час минав, і важкість у грудях поступово зникла, а ноги, ще не такі невтомні, як раніше, відчували дедалі більшу потребу рухатися. Він усе краще тримався у сідлі, й настав день, коли, залишивши коня на березі, Данило випхав ял у хвилі та поплив на самоті до «Святої Елізи», де днював та ночував одноногий Вілфорт. Радощі старого не мали меж, і руки найкращого з теслярів одразу ж отримали сокиру.
У вологому морському повітрі вже кружляли білі мухи, тому робота тривала повним ходом. Після успішної експедиції до Середнього моря флюїти знову переобладнували для далекого плавання. І Данило залишився там. Він іще не міг підняти своєї гармати, але щодня намагався зробити це, а думка несподівано сягнула туди, куди колишній канонір уже не сподівався її спрямувати.
Одного разу Вілфорт, вилізши зранку з трюму, побачив, що відкатний механізм однієї з гармат верхньої палуби геть чисто розібраний, а Деніел, укритий рясним потом, доламує основу, на якій усе трималося.
— Диявол мене роздери… — почав, було, старий. — Я ж їх сам, оцими руками, день у день…
— Попід руки не лізь… — буркнув Данило, не звернувши уваги на його прокльони. — Зараз ти ламатимеш решту.
Дерев’яна нога стукала по палубі «Святої Елізи», прокльони не вщухали. А в обід од замку відплив великий шлюп, завантажений здоровезною кривою дровинякою, котру потім тягло догори пів команди. Лише тоді Вілфорт замовк і тільки сопів, з прикрістю думаючи про те, що ні чорта не розуміє у задумах цього непередбачуваного майстра.
Ближче до вечора руки Деніела тремтіли, а ноги таки припинили слухатися. Тепер сокирами стукали двоє робітників, а він напівлежав поруч, даючи команди і лаючись, коли з-під сокир вилітала завелика стружка.
Вілфорт прокинувся задовго до ранку від того, що зрозумів задум свого колишнього учня, через що розштовхав сонних робітників, наказав розвести вогонь і сам узявся за роботу. Стукіт збудив Деніела. Схопившись із лежанки, розлючений, він виліз на палубу, та одразу ж побачив, що почате учора Вілфорт робить без нього. Задовго до полудня гармата стала на своє місце.
Постамент — робота Деніела — простягався з-під неї мало не до середини палуби. Недарма тесля забагнув кривої деревини. Привезена учора дровиняка мала крутий загин. І після його обробки, встановлена під гармату, на початках утворювала рівний майданчик, далі підвищувалася, а ближче до середини палуби різко вигиналася до небес, наче збираючись позмагатися зі щоглою. Робітники й матроси лупали очима, не розуміючи, що станеться далі й куди від’їжджатиме гармата після пострілу, якщо крива опора так сильно загинається догори.
— Вогню! — гаркнув Деніел, розгинаючи спину.
Піднесли ґніт. Чорне широке жерло плюнуло вогнем у бік обрію, відкидаючи важелезне чудовисько від борту по щойно витесаній деревині. Усе відбулося за мить. Відкинута пострілом гармата, здавалося, мала пробити грубезним задом протилежний борт. Та шлях її круто завернув догори. Сталося диво. Не здатна вилетіти у небеса, вона зупинилася під власною вагою, а тоді потихеньку з’їхала на коліщатках донизу, ставши мало не на своє місце.
Здійнявся неймовірний галас. Кульгаючи на дерев’яшці, Вілфорт проштовхався до Деніела і повиснув у нього на шиї, намагаючись видертися догори. Гармату за хвильку запхали на місце. «Свята Еліза» стояла непохитно і після пострілу; здавалося, лише присіла, наче збираючись пірнути. Відпустивши Деніела, старий мало не бігав по її палубі, даючи настанови двом робітникам, які вже тримали весла у шлюпі.
Коли сідало сонце, ван Герст зійшов на палубу і спостерігав за дивом. Стріляла одна з найбільших гармат, витягнута на верхню палубу, а судно взагалі не розгойдувалося. Сила її відкату завдяки дивовижному пристрою була спрямована донизу, в морські глибини.
— Мілорде! — не міг заспокоїтися Вілфорт. — Це диво! Тепер навіть залп усіх гармат одного борту не виведе з рівноваги корабель! Відрядіть людей у ліси. Нам потрібні дерева з товстим та кривим стовбуром. Пошліть до Грюнса за робітниками. Нам бракуватиме рук! До весни всі флюїти стоятимуть готові до плавання.
Ван Герст усе розумів. Винахід робив переворот у морській справі, а йому давав змогу переозброїти флюїти, додавши таку вогневу міць, що навіть уявити важко.
Минуло більше місяця, коли Деніел нарешті зійшов на берег. Серед містян назбирали кращих ремісників, і робота кипіла. За нею він геть забув про те, що тепер багато чого не міг. А зараз стояв на засніженому горбку поблизу хреста й оглядався навколо.
Хлопець із найближчого села з криком біг до замку, сповіщаючи про повернення загону. Цей об’їзд виявився одним з найвдаліших за останніх кілька років. Жовніри на чолі з ван дер Моленом поверталися без втрат, а на мотузках вели кількох полонених. Ось тепер і в замку здійнявся неабиякий галас. Серед бранців був не абихто, а сам Гойс Триокий — той, який завдавав найбільше прикрощів містянам та мешканцям навколишніх сіл. Будучи безстрашним воїном, із зграєю саксонських розбійників, Триокий налітав, грабуючи місцевих мешканців без розбору, а прогнавши землями фризів, знову зникав у лісах Саксонії. Подейкували, що він справно платив данину місцевим курфюрстам, отримуючи таким чином надійний притулок на тамтешніх землях.
Та цього разу Триокий загрався. Його вели на мотузках попереду поплічників, а натовп вирував. У розбійників летіли каміння та крижані грудки. Люди викрикали прокльони, намагаючись дістатися до кривдників і просто подивитися на того, хто вийшов до них з мороку найстрашніших переказів.
Ось тепер у грудях по-справжньому заскиміло. Адже не один рік Деніел намагався вистежити та знищити ватажка розбійників. Тепер це зробив інший, тимчасом як сам він скиглив на перині, бо не зумів придушити миршаве створіння, не варте й одного пальця Триокого Гойса. Ось коли бажання жити прокинулося не на жарт. Рука стиснула гарду палаша у бажанні наздогнати втрачене.
Страта Триокого мала відбутися за місяць після повернення дейхграфа Йоганна, котрий вирушив до Брюгге на аудієнцію до штатгальтера, за допомогою якого розраховував домогтися швидкої відповіді імператора Карла. Забувши про флюїти, Деніел чи не увесь час проводив із мечем і алебардою. Руки його зміцніли, хоча грудям іноді ще бракло повітря. Та головне було в іншому. Кудись поділася його твердість духу, якої вчив Кунрад. І ті, які завжди були поруч, не могли йому допомогти.
Обираючи жовнірів для двобоїв, Данило знав, що відбуватиметься далі. Нехай йому бракло духу, але хист та досвід воїна не давав здурити себе. І щоразу, стаючи до бою, він бачив, як стримують силу власних ударів його супротивники, як шанобливо відводять очі, коли криками й лайкою він домагався протилежного.