Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 77)

Візит Його Святості Папи Римського Паулуса Третього, на який так довго чекали, був таємний, і про нього знало лише невеличке коло наближених. Утім, чутки у нетрях великосвітського Мадрида розросталися з нечуваною швидкістю, сягнувши за неповну добу навіть гурту придворних дам. Двір перешіптувався, не наважуючись підвищити голос.

Алессандро Фарнезе прибув напередодні у звичному супроводі гвардійців Ватикану і зараз перебував на галереї — у простій сутані з накинутим на голову каптуром, як і кілька високоповажних синів Святої Церкви, котрі завжди супроводжували імператора на таких заходах. Ті, хто прибув з Папою, сиділи за його спиною. Аквілейський патріарх отець Марко Гримані та Віченцо де Капелло, один з дожів Венеції, прибули насамперед як відомі мореплавці й адмірали своїх флотилій.

Маркіз де Васто, теперішній командир гвардії імператора, зайшов останнім, зайнявши місце ліворуч від короля. Саме від нього Карл дізнався про справжню місію цих двох людей.

— Ваша Величносте, ескорт повинен з’явитися невдовзі. Гвардія не змусить вас чекати.

— Не кваптеся, маркізе, — посміхнувся Габсбурґ. — У нас є доволі часу, і де, як не тут, буде найкраще обговорити наші задуми? Хіба не так, Найсвятіший Отче?

— Звісно, сину мій, — усміхнувся Фарнезе. — Ідея створення «Святої Ліги» настільки визріла, що останній крок може бути зроблено будь-де, навіть на площі, де страчують чергового єретика.

— Чому ні, Ваша Святосте? — підтримав де Васто. — Якщо сама «Ліга» призначена служити справі боротьби з дияволом, це місце є, безперечно, найкращим.

— Маєте слушність, як завжди, дорогий маркізе, — схвально кивнув Паулус Третій, — і вашу особисту роль у тому, що розмова все-таки відбудеться, важко переоцінити. Якщо ж сторонам при цьому ще й удасться дійти згоди, заслуга ваша перед справою Христа стане неоціненною. Християнським монархам давно пора об’єднатися, бо загроза зі сходу стає дедалі ближчою. І якщо на суходолі втрата навіть кількох фортець у Трансильванії не має вигляду здачі позицій, то на морі, незважаючи на останню перемогу флоту Вашої Величності, усе складається кепсько. Половина узбережжя Іфрикії забудована іспанськими фортецями, в усіх них стоять гарнізони, а Середнє море скоро стане зовсім не нашим.

— Ви перебільшуєте, Святий Отче, — втрутився Карл, — але у словах ваших є зерно істини. І це гірко усвідомлювати після нашого переможного походу й захоплення Тунісси.

— Ото ж бо! — схвально похитав пальцем Фарнезе. — У нас нема іншого шляху, крім нового Хрестового походу в ім’я Господа. Але, Ваша Величносте, якою мовою належить спілкуватися сторонам? Гадаю, враховуючи наш несподіваний візит до Мадрида, усі могли б чинити це іспанською.

Карл посміхнувся кінчиками губ, а відповідь Обраного Імператора усіх християн підтримувала тепер іронічні інтонації найсвятішої особи:

— Навіть не знаю, Ваша Святосте. Так склалося, що іспанською я говорю лише з Господом нашим.

Простягши долоні, імператор смиренно звів очі догори.

— Ну, тоді латиною, — дещо здивовано запропонував Фарнезе.

Обличчя Габсбурґа залишалося серйозним, і кожну пропозицію співрозмовника він обмірковував так, наче це вже зараз стосувалося «Ліги».

— Найсвятіший Отче, — з відвертішою посмішкою промовив Карл, — латиною я звик спілкуватись із жінками. Хоча… в Європі монархи так давно обговорюють створення «Святої Ліги», що це все більше нагадує мені бесіду придворних фрейлін. Тож я готовий вести перемови навіть латиною.

— Вам важко догодити, сину мій, — теж посміхнувся Паулус Третій. — То чи не буде завгодно Вашій Величності повідомити нам, якою ж мовою ви спілкуєтеся з чоловіками?

Фарнезе озирнувся назад, наче шукаючи підтримки у свого високоповажного супроводу, проте адмірали й далі сиділи, мовби набравши до рота води, і лише шанобливим киванням давали зрозуміти, що стежать за розмовою.

— Навряд чи це припустимо, Ваша Святосте, — скрушно похитав головою імператор. — Річ у тім, що з чоловіками я говорю мовою нашого спільного ворога Франциска. А враховуючи мету «Святої Ліги», це буде блюзнірством. Чи не так? Адже цей зрадник, порушивши після звільнення з полону всі свої зобов’язання, уклав угоду зі самим дияволом! До того ж, у відлученні короля Франції від Святої Церкви Рим просунувся не далі, ніж християнські монархи, яких ви так критикуєте, у створенні «Ліги».

— О Господи! — вигукнув понтифік. — Це справді було би недоречно. Союз короля Франції зі Сулейманом — найганебніша річ, яку не може сприйняти розум християнина. І ми зробимо усе можливе, щоби позбутися одного зі своїх синів, який повівся настільки ганебно. Але не хочете ж ви сказати, що спілкуватися належить германською?

— Звісно, ні! Як можна! — підтримуючи нові інтонації Папи, обурився король. — Цією мовою я говорю лише зі своїм конем!

Тепер сміх імператора звучав щиро та відверто, а чорна борода смикалася разом із масивним тілом, довершуючи ефект сказаного.

— Ось так, — розвів руками Паулус Третій. — І після цього при дворах християнських монархів сміють пліткувати про те, що це Рим стримує створення «Ліги»! Ми знову не просунемося ні на крок, адже вашої рідної мови не розуміє жоден із присутніх.

— Я і сам давно забув фламандську, — похитав головою Габсбурґ, — відколи ці єретики припинили поводитись як належить підданим свого короля. Але річ не в тім. Ви розвеселили усіх нас, Святий Отче, а найголовніше — підтвердили, що всі ці розмови про зміни політики Риму з вашим приходом на престол — не порожні балачки. І я шкодую, що не сам перший прибув із візитом до Ватикану. Тепер нарешті ми дійдемо згоди будь-якою з мов. Гадаю, тривале спілкування з маркізом де Васто переконало вас у цьому.

— Я вірю, сину мій, — жартівливі інтонації понтифіка зникли, віддавши місце стурбованості. — Обитель Господа завжди прийме імператора усіх праведних християн. А на підтвердження намірів Риму зі мною прибули ті, хто готовий цілковито віддатися справі Христа. Нашу флотилію готовий вести Його Преосвященство Патріарх Аквілеї Марко Гримані.

— Ваша Величносте, — вклонився той, — двадцять шість великих та малих галер, галеотів та менших кораблів стоять у гавані, готові вирушити хоч завтра.

— Я радий, Святий Отче, що кращі воїни Христа гуртуються проти спільного ворога, і матиму за задоволення йти разом з вами, — відповів Карл.

— Орден Святого Іоанна виступить разом із нами, — продовжував понтифік. — Дон Ауреліо де Ботіджеа підтвердить, що кращі мальтійські лицарі матимуть за щастя плисти разом зі своїм імператором.

— Я знаю, магістре, й ніколи не сумнівався у вас, — відповів Габсбурґ на уклін де Ботіджеа. — Хто, як не ви заслуговує на честь нести прапор Христа уперед над хвилями Середнього моря!

— Ваша Величносте, — продовжив Фарнезе, — сьогодні у нашому війську прибуло. Зі мною прийшов синьйор Віченцо де Капелло. Це означає, що Венеція з нами. Свята Церква завжди дбає про своїх заблудлих синів, і довгі роки нам боляче було дивитися на конфлікти між нашими великими християнськими державами. Та ми докладали зусиль, і сьогодні венеційський дож у Мадриді, щоби засвідчити Вашій Величності свою шану.

Низький уклін де Капелло віддавав, однак, такою стриманістю, що Карла мало не знудило. А слухаючи його розмови про силу та вогневу міць флотилії венеційців, імператор уже повертав голову в інший бік.

Процесія заходила на головну площу. Засуджених везли возами у залізних клітках по кілька осіб. Натовп вирував, і гвардійці насилу стримували юрбу зівак. Фарнезе байдуже ковзнув поглядом по тому, що відбувалось унизу. Вози рушили до високого ешафоту.

Джоні везли в окремій клітці. Як руки, так і ноги полоненого ватажка міцно прикували до ґрат таким чином, що він не міг ні сісти, ні звести їх докупи. Голова його за усього бажання не змогла б дотягтися до заліза. Вози зупинили, кат піднявся на ешафот і зайняв звичне місце. Жоден із розбійників не був засуджений до відрубання голови. Кількох мали стратити гаротою, ще кількох колесувати, а самого ватажка чекало розпилювання.

Ханс ван Герст не мав пошкоджень. Він застиг у клітці, здавалося, байдужий до усього, що відбувалося навколо, і мовчки дивився у нікуди. Крики та моління про помилування залунали з новою силою, коли засуджених почали витягати з кліток. Їх було восьмеро, й усі тепер, без перебільшення, заздрили іншим, кого навічно поховали морські хвилі у протоці біля острова Ксамакс. Юрба ревіла, передчуваючи розвагу.

— Ну, ось, Найсвятіший Отче, справу розпочато, — промовив Карл, перехоплюючи погляд Папи. — Якщо вдасться усе те, про що ми домовлялись, ешафоти доведеться будувати в усіх містах та на усіх площах. За цими будуть інші. Ми звільнимо шлях для морської торгівлі на схід.

— Хто ці грішники? — запитав понтифік. — І в чому їхня провина?

— Капери, морські розбійники, вихідці з фламандських земель. Рік у рік вони грабували наші галеони, та всьому настає кінець.

— Я чув про них. Лицарі нашого ордену не раз стикалися з ними, та цим розбійникам завжди вдавалося безкарно втекти, — зауважив де Ботіджеа. — Пізньої осені, коли у море вже бояться виходити, одна з наших галер під командуванням Робера де Шатьє в абордажній сутичці узяла гору над їхнім галеасом. Тоді до рук наших лицарів потрапило кілька розбійників, які під тортурами виказали місце перебування ватажка. Та далі їм довелося стикнутися з ворожими галеонами, і бранців відбили. Здобич вислизнула з рук наших братів. Славний де Шатьє розповідав, що серед нападників був воїн, величезний, мов гора, який бився, наче диявол.