Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 73)

— Обійдемо, поки вони не побачили Джоні, — проковтнувши давкий клубок, мовив Йоганн. — Врятуй нас, Господи!

Поруч із ватажком реїсів завмерли двоє: ще більший воїн із майже чорною шкірою, роздягнутий до пояса, та інший — малий, геть увесь закутаний у темне, обличчя якого нижче очей також закривала тканина. Зовсім близько від галери застигла ще одна, напівзатоплена, палуба якої ледве виступала з води, і на неї раз у раз накочувалися спокійні хвилі.

— Боже Святий, — шепотів Кліверт, — спаси та помилуй твоїх мучеників…

— Право руля!

Губи його продовжували рухатися у молитві, а руки переклали штурвал, і «Свята Еліза» рушила в обхід.

— Мілорде, три фути! Ми розіб’ємося!

Хизир закам’янів, обхопивши щоглу рукою. Очі його звузилися до неможливого, і він, гроза морів, спостерігав мовчки за наближенням армади ворогів, побачити яку в цьому закуткові аж ніяк не не сподівався.

— Ш-шейтан… — прошепотіли губи старого реїса, а правиця стиснула руків’я зброї. — Ш-шейтан… Із наповненими золотом трюмами нам доведеться йти на абордаж чотирьох галеонів…

Тихий та зловісний сміх його чорно звучав серед холодних непривітних скель. Височезний ворожий борт повільно пропливав на відстані простягнутої руки, затуляючи їх собою. Гармати, які важко було порахувати, дивилися в обличчя реїсам, і галера, ледве рухаючи веслами, оберталася на місці, супроводжуючи носовим тараном непроханих гостей. На обох палубах уже запалили ґніт, і гарматії лише чекали команд од капітанів, що дивилися в очі один одному.

Погляди обох застигли. Йоганн із висоти містка, худий та довгий, закляк, намагаючись угадати найменший рух ворога, щоб випередити його відданою командою. Хизир, великий, із широчезними плечима та животом спокійно дивився догори, супроводжуючи зіщуленими очима здоровезний та не схожий до інших галеон. Його реїси бачили усе самі й не вимагали наказу. Обидва судна зрівнялися, і непрохані гості рушили далі, щоб зупинитися у глухому куті. На обох кораблях мовчали, і лише прибережне порпання хвиль, далеке завивання вітру та скрип такелажу окреслювали цю тишу.

— Володарю, — мовив Лук’ян, — це не галеон. Серед усієї армади невірних, що припливла до Аль Джумхарі ат-Тунісси, не було жодного такого корабля. І жоден з них не мав такого прапора. Я роздивився кожен. Це інший корабель. А оті троє… Схоже, вони переслідують його.

— Галеаси! — вигукнув П’ялі-араб. — Це іспанці. Дарма ми пропустили оцих. Тепер перші прийматимемо удар.

Та було пізно. Рух «Святої Елізи» майже припинився, і величезний корабель поволі підпливав майже упритул до скель, розвертаючись поперек бухти та ховаючись за несподіваного союзника, який дозволив виконати такий маневр у себе під боком. Галера ж, провівши носом чуже судно, застигла на місці. Глибина під кілем флюїта змушувала здригатися в очікуванні поштовху від торкання дна.

— Зараз нам стане легше… — бурмотів старий Вілфорт. — От викинемо кілька десятків ядер у той бік та своїх тіл в інший — і вже не сядемо…

Від уявлення того, що почнеться невдовзі, у багатьох здригалося нутро, пхаючись аж до горла. Данило стояв напоготові, поклавши руки на гармату, та спокійно споглядав тих, хто більше загрожував. Ґніт у руці жовніра димів, і той чекав команди. Ворог був поруч, і канонір визначав місце, куди у разі потреби найкраще увігнати ядро. Де на цій посудині могли тримати порох? З цієї відстані одне таке вціляння мало б відправити розбійників, які зиркали хижими очима, на дно. І тоді…

Тоді думка про те, що можна самому потрапити до рук Джоні, також змушувала холонути усе всередині. Згадалися слова Кунрада — «справжній воїн обирає з двох зол менше і кожного разу, витягаючи меча, знає, що це може бути востаннє». Що ж, головне не потрапити до каперів живим.

А тим часом очі каноніра обмацували кожного з розбійників, що застигли на галері. Той, який стояв поруч із капітаном, був найбільший. Ось його супротивник, якщо почнеться абордаж. Та погляд Деніела чомусь уперто зупинявся на меншому, який найчастіше промовляв до ватажка. Той слухав уважно. Отже, це його перший радник, права рука. Якщо бусурман із кільцем у вусі час од часу озирався, намагаючись уявити, що станеться далі, то цей стояв спокійно, як і його капітан, а очі та постава розгорнутих плечей свідчили про те, що він не має страху. Маленьке тіло, закутане в тонку тканину, проступало крізь неї жилястими м’язами, здатними на миттєвий рух.

І ще одне. Погляд його, чимось схожого до змії, також раз у раз зупинявся на Данилові.

Галеаси наблизилися на відстань гарматного пострілу і вишикувалися бортами до супротивників, які марно намагалися зрозуміти, що відбувається на ворожому флагмані. На містку «Харона» справді точилася суперечка. Помічник шкіпера Кальвен, навколо якого скупчилося пів команди, стояв навпроти Джоні, жваво розмахуючи руками. Ахмад, який виконував обов’язки лоцмана, також був поруч. Виходець із магрибського берега мало не молився, доводячи своє.

— Капітане, це реїси! — тлумачив Кальвен. — Ахмад знає, що говорить. Битися з ними може лише дурень. Вони порозпливаються, наче щурі, й заховаються між скелями, лишивши вам тільки уламки галери. І тоді усім нам не стане тут життя. Це їхнє море. На півдні їх кишить. Усі реїси Ак-Денізу спливуться сюди, щоби знищити нас.

— Ваш брат заховався вдало, — підтакував Олаф. — Я не дам і пів гульдена за того каноніра, який стрілятиме у «Святу Елізу». Половина ядер упаде на цих берберів. Що потім?

— Нічого! — лютував Джоні. — Усіх на дно! Усіх, окрім Йоганна. І Деніела. Вони взяли на абордаж не одного іспанця, клянуся усіма святими! У цих берберів трюм забитий золотом! Навіщо вони припливли сюди? Ми візьмемо усіх нараз. Я не упізнаю вас, капери!

— Капітане, — застеріг Ахмад, — команда не піде за вами. Ви хочете накликати біду. Велику біду. Клянуся Аллахом, той, хто піде проти реїсів, — смертник. Ми ніколи не воювали з ними, а вони не чіпали нас. Накажіть ставити діжу. Капітане, пропустіть їх. Нехай пливуть.

— Та ж вони не хочуть плисти! — розвів руками Джоні. — От ти й відпусти. Пливи і скажи своїм чорнозадим, нехай забираються геть. І то чимшвидше. А я наказую зняти гармати з «Алаваса» і перевезти на берег. Ми витягнемо їх ось на цю гору. Нехай втратимо пів дня, але з цієї висоти вони розстріляють нашого ворога, і ми візьмемо їх без жодних утрат.

Уперше Хизир справді не знав, як учинити, адже воля Всевишнього цього разу виявилася надто жорстокою. Якби ще вчора вивезти скарби на берег і заховати у потаємному гроті… Зараз галера була би легкою та здатною до битви. До того ж, у разі чого її можна було би просто покинути й заховатися на острові, де ворог, який наскочив так несподівано, втрачав перевагу.

Шейтан-бей радив опустити золото за борт і спробувати домовитися з якоюсь із ворогуючих сторін, а в тому, що по обидва боки від них зараз перебували вороги, Хизир також не мав жодного сумніву. Але з ким починати перемови? Розум підказував — із сильнішим. От тільки той, на чиєму боці перевага, зараз був далеко.

Щойно вітрила з чорними квітами почали наближатися, з величезного корабля, що стояв зовсім поруч, дали гарматний залп, і ядра, просвистівши над палубою галери, спороли хвилі перед бортами нападників. Жодне не влучило, але там зрозуміли, що треба зупинятися. Або атакувати відразу обох.

— Володарю, схоже, вони розуміють, чия це галера, і не наважуються стріляти у відповідь. Бояться реїсів. Або мають за союзників.

— Хто це може бути? — розгублено бурмотів П’ялі. — Хизире, нехай хтось із нас попливе до них. Краще втратити одного, ніж потрапити під їхні гармати. Хто згодиться плисти?

— Нікому не треба, — гукнув реїс, який виліз на щоглу. — Вони самі прямують до нас.

Невеличкий шлюп відокремився від найбільшого галеаса і рушив у кінець бухти. Двоє каперів гребли у той час, як Ахмад стояв на носі, розмахуючи шматком вітрильної тканини. Усі завмерли в очікуванні. Повернувши голову, Лук’ян глянув на палубу корабля, що височіла майже поруч. Вони також не бажали битися з галерою реїсів, хоча, найімовірніше, взяли б гору в цій битві. Перший їхній залп упритул завдав би великої шкоди, втім, у кілька гребків галера протаранила б їхній борт, і реїси, які залишилися живими, майнули б на ворожу палубу. Так чи інакше, наступна битва з галеасами означала кінець для того, хто переможе у цій.

Величезний воїн в обладунках, схожих на іспанські, стояв біля капітана. Час од часу вони перемовлялися, і було видно, що це його перший слуга та помічник. Дужі руки були стрімкими, а права спокійно лежала на руків’ї прямої і, мабуть, важкої шаблюки. Його рішучий погляд постійно стежив за галерою, часто зупиняючись на Лук’янові, й від цього щось починало рухатися у самому серці Шейтан-бея. Відчуття чогось раніше баченого оселилося у голові одразу, щойно уперше глянув на цього воїна.

Це не було звичайним здивуванням, хоча руки чужинця самі без нікого підносили гармату, спрямовуючи куди належить. Щось геть зовсім незрозуміле просилося на згадку, привертало увагу, а погляд просто тягло до нього. Що?

Ял наблизився до галери настільки, що з обох суден супротивники могли роздивлятися один одного, а ще кілька гребків заховали човен від гармат «Святої Елізи», на якій тепер прислухалися, аби почути слова перемов. Підійшовши до борту, Хизир сперся на нього.