Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 72)

Ризик цієї затії важко було перебільшити, адже тепер флюїт повним ходом ішов у вузькій протоці, тягнучи за собою мотузку глибиноміра, який уже не діяв, і уявити, яка під кілем глибина, ставало неможливо. Господь урятував, не підставивши під днище виступ підводної скелі. Мис залишився позаду.

Одразу стало тихіше. Та пронизливе завивання вітру, що облизував круті схили, й далі тримало команду у страху. Люди голосно молилися. Попереду за курсом відкрилася бухта. Ван Герст наказав скинути усі вітрила. Тут іще добряче гойдало, проте корабель тепер немов застиг на місці.

Деніел востаннє озирнувся назад, але за кормою залишалися тільки розбурхані хвилі. Двоє інших флюїтів — «Грюнс» та «Місячне Сяйво», віднесені на захід, не змогли впоратися з вітром і змушені були огинати мис з іншого боку. Чи вдалося їм потрапити в якусь протоку, чи, може, їх уже рознесло на шматки об скелі острова?

Кинули глибиномір. Вісім футів під кілем давали змогу рухатися у тому ж напрямку, а надія заховатися в затишній бухті й перечекати бурю зігрівала серця моряків. Накази звучали чітко й уривчасто. Команда виконувала усе негайно, бо тут, у вузькій протоці, навіть за найменшої швидкості дорога́ була кожна мить.

«Свята Еліза» рухалася лівим галсом, і з усього такелажу лише бушприт вів судно. Так, наче зображення тієї, хто була тепер янголом-охоронцем загублених у хвилях людей, давало правильний напрямок. По правому борту зовсім поруч повільно пропливали скелі, а мотузка із зав’язаними вузлами поступово підтягалася догори. Глибина ставала дедалі меншою. Готувалися кинути якір. Та несподівано попереду з’явився простір і завиднілася морська гладь.

Доля таки змилостивилася. Високий скелястий берег захищав простору бухту з усіх боків, і вони повільно, але впевнено заходили у неї.

— Чотири фути, — промовив Ройтер, який стояв біля керма. — Капітане, тут глибше!

— Так і йти! — наказав Йоганн. — Ми врятуємося.

Матроси ретельно виміря́ли глибину, і корабель заходив до бухти, береги якої височіли над головами крутими виступами. За одним із таких гряда скель несподівано закінчилася і перед їхніми здивованими очима постала дивовижна картина. Широчезна затока, захищена горами з усіх боків. Глибина зростала. Люди зітхали з полегшенням, зносячи догори молитви вдячності.

— Готуйтеся кидати якір! — наказав Йоганн. — Далі не підем.

— Мілорде! Право по борту!

Цей крик змусив обернутися кожного, хто дивився у протилежний бік, де широчіли спокійні хвилі. З правого ж борту так само переривалася гряда скель, і за нею під самим берегом утворилася бухточка. Команда заціпеніла. «Свята Еліза» ще рухалася, й останній виступ залишався позаду, відкриваючи їхньому оглядові три великих галеаси, заховані там.

Вони стояли майже поруч, зі спущеними вітрилами, і злегка погойдувалися на якірних канатах. На палубах товклися люди. Порти усіх гармат були відкриті, й чорні жерла дивилися просто у бік прибульців. На щоглі найближчого і найбільшого майорів прапор зі зловісною чорною лілією, а борт носової частини прикрашала назва — «Харон».

— Джоні… — прошепотів ван дер Молен. — От і знайшовся…

Там помітили, проте заціпеніння ворога також тривало якийсь час. І не одразу Джоні, за яким капери зі шаленими вигуками кинулися до каюти, вилізши нагору, зрозумів, хто перед ним. А потім губи його також прошепотіли:

— Є Бог на світі…

— Ставити вітрила! Повний уперед! — вигукнув Йоганн.

Зчинився несамовитий рух. Команда тягла фали, наче навіжена, намагаючись якнайшвидше прискорити хід. Вітрила роздувалися під вітром, і флюїт набирав хід, але як же повільно це відбувалося!

Забігали й на ворожій палубі. Ладнали гармати, звільнені від зарядів у шторм. Лише це одне врятувало непроханих гостей. Джоні волав не своїм голосом, наказуючи виходити з бухти. Лунали крики, вітрила лізли догори, а ціль віддалялася з кожним поривом вітру. Ненависний ворог вислизав.

Залп із правого борту «Харона» вдарив запізно. Каноніри поспішали, і більшість ядер спороли хвилі, не долетівши до «Святої Елізи». Лише два просвистіли над палубою, не вчепивши вітрил та здійняли стовпи води попереду за курсом судна.

— Розіб’ємося. Капітане, нас розтрощить об каміння! — намагався докликатися до розуму оскаженілого капера помічник Кальвен, та Джоні тепер володіли тільки лють та відчуття нечуваної удачі.

— За ними! Рухайтеся, скоти! Поставити усі вітрила! Повний уперед, ледацюги! Нехай вони самі перевіряють фарватер, ми йтимемо слідом!

Розвернувши гармату на носі, Данило закряхтів од напруги і навів її на борт «Харона», що залишився позаду. Відстань до ворога продовжувала зростати, і він присів на напівзігнутих ногах під непомірною вагою, спрямовуючи отвір гармати на верхівки щогол переслідувачів.

— Вогню!!!

Гармата бахнула, таки посадивши каноніра задом на палубу, а ядро, просвистівши попри власні щогли, вдарило у край лівого борту біля корми «Харона», збивши фальшборт.

— Диявол! — прогорлав Джоні. — За ними! Швидше, скоти!

— Капітане! Це Деніел! — лунали крики. — Лише у його руках гармата здатна на таке!

— Сьогодні увечері ми здеремо з них шкіру! З усіх, а з цього вилупка — першим. Вони гойдатимуться на реї найголішими з усіх, кому випадала така честь! А якщо цього не станеться, я зроблю це з вами! Ставте марселі!

Гонитва тривала, а простір між берегами знову почав звужуватися. На «Святій Елізі» встигли загнати заряди у гармати, і Йоганн, вилізши на місток, з тривогою вглядався уперед. Якщо це справді була бухта великого острова, вона скінчиться, і тоді, затиснуті у кут, вони мусять розвертатися бортом до ворога та приймати нерівний бій. Якщо ж це вузька протока між двома островами, корабель знову потрапить у височезні хвилі під владу безжального шторму, що зветься Бора.

— Мілорде, скиньте частину вітрил! — благав ван дер Молен. — Ми розіб’ємося! Вони відстали, накажіть виміряти глибину!

«Свята Еліза» йшла повним ходом між високих берегів, і люди здригалися від кожного рипіння щогли, з тривогою очікуючи одночасно з поштовхом почути звук проламування днища на підводній скелі. Власне, слабші духом не відмовилися б від такої біди. Відстань до будь-якого з берегів давала змогу дістатися туди уплав, а нерівна битва з трьома каперськими галеасами обіцяла неминучу смерть.

— Уперед! Не чіпати вітрил! Слухати мене! — горлав шкіпер. — Нехай буде, що буде. Бухта занадто широка. Вони обійдуть нас, тоді кінець. Нас розстріляють із усіх боків. Уперед, у кут!

Вілфорт лише крадькувато озирався за курсом, підганяючи своїх гарматіїв ув очікуванні того часу, коли й собі насісти на капітана, вимагаючи зупинки. Очі старого каноніра вишукували зручну позицію, де можна було би боронитися від ворога, який переважав числом.

Полишивши наново заряджену гармату, Данило збирав докупи сторожу, яка вдягала обладунки, та готувався до абордажу. Кожен розумів, що як не станеться дива, у такому бою на них чекає лише загибель. Ван дер Молен за його наказом повів свій загін на корму, облаштовуючи там оборонне місце.

Вітрила трьох галеасів трималися позаду. Ворог, також набравши руху, сміливо йшов перевіреним курсом.

— Господи, пошли їм підводну скелю… — прошепотів Кліверт, укотре озираючись на прапори з чорними ліліями.

Протока швидко звужувалася, та це ще не був кінець шляху. Вузька розщілина тяглася, завертаючи на північ. Скелясті береги з обох боків ніби збиралися затиснути флюїт, що наважився на цю украй небезпечну мандрівку. Попереду чекав «мертвий кут».

— Право руля! — вигукнув Ван Герст. — Скидати вітрила!

Спустивши вітрила, вони завертали до ще меншої бухти. Скелі по обидва борти виростали з води на відстані арбалетного пострілу. Далі шляху не було. Мотузка глибиноміра полетіла з носа у воду, і флюїт на малому ходу рушив туди. Чужі вітрила позаду невблаганно наближалися.

— Мілорде, розвертайтеся! — не витримав Вілфорт. — Не гайте часу! Богом святим заклинаю вас! Дайте навести гармати!

— Право руля! — скомандував Йоганн. — Заходимо до бухти! Тут прийматимемо бій.

Позиція була вигідною, бо далі береги стулялися докупи і ворог втрачав можливість обійти «Святу Елізу» з боків та скористатися численною перевагою. Скоро настане час гарматіїв.

— Чотири фути! Глибина зменшується! Мілорде, треба кидати якір!

— Ще трохи! Готуйтеся!

— Капітане, право по борту! — Кліверт кричав пронизливо, вказуючи рукою.

Ван Герст обернувся. Попри самий берег біля виступу скелі застигла велика галера. Її вітрило було спущене, довгі весла рівними рядами занурилися у спокійну воду. Команда застигла на палубі, а три важкі гармати на носі дивилися у бік прибульців. Усі були в чалмах та озброєні кривими шаблями.

«Свята Еліза» опинялася між двома ворогами. Не гаючи часу, Данило з допомогою жовнірів розвертав свою гармату в бік нового ворога. Там наче заціпеніли і лише спостерігали за наближенням височезного корабля.

— Це реїси… Мілорде, то реїси! — вигукнув Кліверт. — Досі нам щастило не зустрітися з ними! Від них не захистить імператорський патент. Що роблять вони біля цих берегів? Кидайте якір, капітане!

Тепер флюїт ледве рухався. Палуба вже не хиталася під ногами. Лише час од часу поскрипували щогли. Люди зацьковано озиралися навсібіч, не знаючи, за ким із супротивників стежити. Джоні наближався. Глибина під кілем давала змогу спробувати притиснутися до протилежного берега та обійти реїську галеру, аби уникнути перехресного вогню. Але чи дозволять вони? Та берберські розбійники й самі застигли у розгубленості. Їхні гармати мовчали, а капітан — здоровезний араб із бронзовим обличчям та чорною бородою, обхопивши щоглу рукою, не рухався узагалі.