Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 74)

Несподівано обличчя Ахмада змінилося. Берберський лоцман зрозумів, хто перед ним. Похитнувшись од невдалого руху, Ахмад уклонився низько, зробивши правою рукою жест найбільшої мусульманської поваги.

— Нехай береже тебе Аллах, володарю!

— Ти знаєш мене? — не зрозумів Хизир.

— У водах Ак-Денізу тебе знає кожен камінь та кожна хвиля, — ще раз уклонився посланець. — Адже ти волею Аллаха його повелитель. Як же не знати тебе тому, хто водить по ньому кораблі?

— Хто ти? — запитав капудан-паша.

— Мене звати Ахмад, володарю. Я походжу з Тлемсени, яку залишив багато років тому.

— Ти служиш невірним?

— Серед твоїх слуг також є невірні, — смиренно мовив Ахмад. — Я живу з Аллахом у серці, а на цих кораблях служу провідником, бо також знаю Ак-Деніз. Ці невірні — з далекої північної країни і теж воюють із твоїм ворогом, іспанським королем Карлом, беручи на абордаж його галеони. Вони схожі до реїсів. Капітан цього галеаса Джоні ван Герст із далекої північної землі вітає тебе, повелителю моря, та віддає тобі шану. Він не б’ється з реїсами. Ворог ворога завжди мусить бути союзником такому, як він сам.

— І чого хоче від мене ворог мого ворога? — запитав Хизир.

— Капітан Джоні просить у бейлербея моря дозволу напасти на свого супротивника, який боягузливо заховався за твою галеру. Мій капітан уклоняється великому реїсові та просить бути дорогим гостем на його кораблі після того, як знищить ворога, за яким прийшов.

— Хто його ворог? — уточнив Хизир. — Це не іспанець.

— Це його брат, у якого вселився шайтан.

— Гаразд, — подумавши, мовив старий реїс. — Ми звільнимо шлях. На все воля Аллаха.

Низький уклін Ахмада передував розвороту шлюпа, який почав віддалятися.

— На все воля Аллаха, — повторив Хизир. — Ставити весла. Ми йдемо геть. Знайдемо інше місце. Якщо тут розпочнеться бій, на острові з’являться багато очей. Грот можуть знайти. Уперед, тримайтеся напоготові, й нехай береже нас Аллах!

Весла спінили воду, і галера дуже повільно почала рух, залишаючи позаду затоплену. Та водночас поповзли догори вітрила по щоглах здоровезного корабля, і високий борт почав насуватися на них, а з палуби, здіймаючи стовп води перед носом галери, вдарила гармата, яку тримав найбільший воїн.

— Шейтан! — вигукнув Хизир, вгативши рукою у щоглу. — Що дозволяють собі ці невірні пси?

Підскочивши до борту, він вигукував страшні прокльони, розмахуючи руками так, ніби капітан з далекої північної країни міг його зрозуміти.

— Ви не попливете звідси, — відповів Йоганн, роблячи заперечливий жест рукою і вказуючи на гармату.

Вигуки з обох боків лунали ще якийсь час, але жоден крикун не розумів свого супротивника.

Власне, усе ставало зрозумілим без слів. Капітан «Святої Елізи» до кінця використовував можливість уберегтися, бо зрозумів, до чого йдеться. Він бачив, як уклонявся цьому реїсові посланець Джоні, котрий виявився бербером. Відпустити від себе галеру означало швидку загибель. Інші два флюїти, що відбилися під час шторму, шукатимуть свого флагмана і, можливо, припливуть сюди. А для цього потрібен час.

— Вони не відпустять нас, — лаявся останніми прокльонами П’ялі. — Хизире, йдемо на них і покажемо цим псам, на що здатні реїси! Скидаймо скарб і розпочнемо бій! Поговоримо з ними мовою шабель, її розуміють усі.

Це сталося раптово, і від думки, що надійшла так зненацька, затремтіло усередині. Невже таке буває, адже світ безмежний… Лук’ян дивився, не відриваючи очей, і не міг второпати, що перед ним стоїть… Свій, гіршого за якого не знайшлося у жодній землі, по яких кидала доля. Старий забутий недруг, з котрого усе почалося.

Ні, воїн, який застиг перед ним, мав багате вбрання, а погляд його свідчив, що голова містить ще щось, окрім полови. Цього не могло бути. Той, кого колись давно кликали Данилом, не міг дивитися так, як оцей. І все-таки риси обличчя здавалися настільки знайомими, що відвернутися було несила.

Рука Шейтан-бея повільно здійнялася до шиї і, обвивши її, відчепила ззаду застібку, а потім так само повільно повернулася назад, тягнучи за собою тканину й відкриваючи ворогу своє обличчя.

Ось коли штрикнуло під серцем і в Данила. Укололо неприємно, хоч і дрібно, адже той, хто стояв навпроти, й сам завжди був дрібний. От тільки хирлявим цей воїн не виглядав. Того, хто колись звався Чихонею, взагалі неможливо було уявити воїном. Ні, схоже, примарилося. Та бусурман, який міцно стояв на ворожому кораблі, навмисне лупився на нього. І обличчя своє відкрив для того, кого згадав першим. Невже?..

Риси його Данило упізнавав одну за одною, і були вони настільки знайомими, що рот видного вояка роззявився мимохіть, а очі стали простими та придуркуватими. «От тепер це справді ти», — майнула думка в Лук’яна, а обличчям пробігла тінь вдоволеної посмішки, адже Данило таки залишився собою. А той роздивлявся далі, не наважуючись повірити власним очам, не здатний до кінця прийняти думку, що з усієї сили гримала у двері його свідомості. Як не крути, це не міг бути Чихоня. Надто твердо стояли його міцні ноги та дивилися очі. Той Лук’ян мав ховати погляд і здригатися від кожного шурхоту, а голову тримати похиленою. Чи, може, він гадає, що нема чого боятися, коли поруч оцей бусурманський ватажок?

Саме до чорнобородого похилився прибулець із минулого, знову мовивши кілька слів.

— Володарю, — сказав Лук’ян, — я упізнав одного з воїнів цього корабля. І міг би з ним говорити. Ми обоє русини з берегів річки Бог.

— То запитай, чого вони хочуть, — подумавши, відповів Хизир.

Вийшовши наперед, Лук’ян розтулив рота, відчувши, як не бажають складатися докупи слова рідної, давно призабутої мови. А вони справді звучали, наче щось чуже та дивне, ріжучи слух.

— Це ти? Упізнаєш мене?

Тоді зробив крок і Данило. Зіщуливши очі, й він пригадував потрібні слова, дивуючись, що кілька років тому у Коніксберзі це виходило набагато легше.

— То ти, Чихоню?

— Мене кличуть Шейтан-бей, — подумавши, відповів той. — Ця галера належить наймогутнішому з реїсів — Хизиру, який командує усіма кораблями великого османського правителя Сулеймана. Я його радник. Нехай твій пан скаже, чого хоче і чому не дає нам плисти?

— Бусурманам служиш, раднику… — скривився Данило.

Те, з якою упевненістю в голосі та очах промовляв до нього прибулець із далекого минулого, неприємно вражало, народжуючи невпевненість у собі. Водночас злість на цього недомірка охоплювала цілковито, наче той притягнув її зі собою, із берегів річки Бог.

— Кожен служить кому хоче, — відповів Лук’ян. — Переклади, що чув, і дай відповідь.

— Ти наче як сміливості десь назбирав, — не зрозумів Данило. — Може, це не ти?

— Сміливість також у кожного своя і не залежить від довжини шаблі, — байдуже пояснив Лук’ян, відчуваючи, як дедалі краще починає добирати слова рідної мови. — Рухайся швидше, вони почали возити гармати на берег. Коли почнуть бити згори, домовлятися буде пізно.

Проковтнувши кпин, Данило повернувся до ван Герста, і невдовзі перемови продовжилися:

— Цей корабель належить людині високого становища з Фризії дейхграфові Йоганну ван Герсту, який приплив сюди, аби зловити свого брата Джоні, капітана ось того галеаса з назвою «Харон». Він розбійник і не раз посягав на життя мого пана.

Та не встиг Лук’ян перекласти ці слова, як Хизир голосно розсміявся, ляснувши себе по животі.

— То нехай пливе й візьме його! Ми не перешкоджатимемо, Аллах свідок!

— Два моїх кораблі віднесло негодою, — мовив Йоганн, обличчя якого потемніло від гніву, викликаного насмішкою. — І зараз наші сили нерівні. Джоні — розбійник, на руках якого багато крові. Я пропоную боронитися тут, і коли на його кораблях стане менше гармат, ударити по них. За цей час можуть підійти наші кораблі.

— Навіщо мені воювати з Джоні? — не зрозумів Хизир. — Мене також називають розбійником. Що нам ділити? Море Ак-Деніз велике, й у ньому для кожного розбійника вистачить іспанських галеонів, наповнених золотом. Це ваша родинна справа. Вирішуйте її самі. Перекажи так йому.

Але на «Святій Елізі», розуміючи безвихідь становища, поступатися не збиралися.

— Мій пан говорить, що не згідний, — відповів Деніел. — Поки ви тут, Джоні не наважиться атакувати, бо не схоче сваритися з реїсами. Ми не відпустимо вас. Якщо ваш корабель почне плисти, усі наші гармати дадуть залп. Цього вам не витримати.

— Перед тим, як піти на дно, — промовив Хизир, нахиляючись через борт, — ми проб’ємо вам бік і, видершись на палубу, поротимемо ваші горлянки, клянуся Аллахом! Ви ще не знаєте, на що здатні реїси.

— Нехай так, — відповів Йоганн, давши знак Данилові. — Тоді загинемо усі. З двох бід ми обираємо меншу.

Відштовхнувшись од борту, Хизир перейшов назад до щогли, а потім повернувся на місце і нахилився до Шейтан-бея:

— Скажи їм, що ми можемо обрати ще меншу біду. Навіщо гинути усім? У реїсів є добрий звичай вирішувати суперечку двобоєм ватажків. З усього видно, він уміє тримати оту пряму шаблю, що висить на поясі. Нехай стане проти мене, і тоді той, хто переможе, обиратиме свою волю.

Відповідь зі «Святої Елізи» не забарилася.

— Мій пан передає твоєму, що не може вийти на двобій через обітницю битися зі ще одним паном, своїм кровним кривдником, — вислухавши ван Герста, почав Данило. — Якщо він загине у двобої, обітницю не буде виконано. Нехай ваші бусурмани оберуть кращого воїна, і тоді найсильніший із нашого боку вийде битися з ним.