Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 75)

Дуркувата посмішка таки скривила обличчя Деніела, і він додав, уже від себе:

— Гадаю, тобі, Чихоню, нема чого боятися.

Гомін прокотився галерою від носа до корми, а Хизир під сміх реїсів із розумінням закивав головою:

— Така відповідь свідчить про мужність капітана цього величезного судна. А ще більше — про розважливість. От тільки є одна перешкода. Адже на цій галері, яку він бачить, кращий воїн — то я. А мені, наміснику Іфрикії, бею над усіма емірами, паші великого Сулеймана, не личить битися із простим нукером.

Данило дивився на людину, про яку давно забув думати і котру язик не повертався назвати чоловіком, хоча той мав при собі зброю, міцно стояв на ногах та не ховав погляду. Саме це найбільшою мірою викликало неприємне відчуття, що навколо щось не так, адже перед ним стояв нещасний Чихоня, який спромігся не лише вижити у бусурманському полоні, а й вилізти нагору й тепер — Данило міг заприсягнутися — вважав себе воїном і справді не боявся. Бажання хапнути його за шкірку та обтовкти, наче шмаття об щоглу, виникло відразу, щойно збагнув, кого бачить. Та разом із цим відчуття не те що розгубленості — якоїсь незрозумілої невпевненості оселилося у ньому й не бажало вступатися.

— Скажи своєму панові, — вів далі Лук’ян, — що мій володар битиметься лише з ним і якщо зазнає поразки — усі реїси залишаться охороняти ваш корабель, доки не припливе підмога. Якщо ж переможе Хизир-бей, він обіцяє не вбивати твого пана, аби той міг, одужавши від ран, виконати свою обітницю.

Те, що промовив у відповідь Йоганн ван Герст, змусило Деніела розплистися у широкій зловтішній посмішці, й не одразу знайшлися потрібні слова, щоби виказати це старому недругові, зухвалість якого застилала очі.

— Не знаю, як і сказати, земляче… — почав здалеку Данило. — Боюся, ти не наважишся переказати оте своєму бусурманові. Господар мій, гер Йоганн пропонує, щоб на двобій вийшли слуги, які ведуть перемови, тобто ми з тобою. До того ж, моєму панові здалося, що після вашого капітана ти на човні найголовніший, як і я ось тут. Тож двобій перших слуг мав би найкраще вирішити їхню суперечку.

Обличчя Хизира перекривило від гніву. Вихопивши шаблю, він підскочив до борту галери та у нестямі схопився за потріскане дерево.

— Собако невірний! Як можеш ти насміхатися з високопідданого великого падишаха — бея над беями? Як смієш глузувати з реїсів — хазяїв цього моря? Я — бейлербей усього магрибського берега і не дозволю сину віслюка промовляти безкарно такі речі! Злазь на вільну галеру! Ставте трап! Який ти воїн, коли боїшся вийти на поєдинок із тим, кого поливаєш слиною зі смердючого рота? Я, Хизир-реїс, востаннє викликаю тебе і клянуся Аллахом, піду на морське дно сам і потягну туди усіх вас! Ставте трап!

Він зробив крок до води, що розмежовувала борти двох галер, вказуючи владною рукою на розбиту палубу внизу. Та несподівано попереду виріс Лук’ян, затуляючи собою шлях.

— Не гнівайся, володарю! Дозволь твоєму вірному слузі завершити те, що наказав почати! Дозволь, великий Хизире!

Від несподіванки оскаженілий реїс зупинився, а Лук’ян, повернувшись до Данила, мовив:

— Бачиш і чуєш? Я переказав усе. Капудан-паша розгнівався, і твоєму пану краще не потикатися до бою. А тепер… Тепер я на колінах проситиму дозволити мені вийти на двобій. Ти добре зрозумів — я найвірніший і найголовніший з його слуг, він береже мене, наче найбільший скарб. Та я проситиму відпустити мене туди.

Указавши рукою на палубу розбитої галери, Лук’ян вихопив шаблю і, підійшовши до Хизира, за крок упав на коліна та низько схилив голову:

— Володарю, прошу в тебе найбільшої милості. Дозволь мені вийти на двобій. Я подарую тобі перемогу. Благослови мене і попроси у Всемогутнього Аллаха милості для нас усіх, бо сам я не вмію, хоча, здається, пустив Його до свого серця.

Запала тиша, а за мить гроза Іфрикії вибухнув таким гнівом, що мало хто бачив, і це тривало би довго, та Лук’ян, розігнувши спину, став ще ближче і повторив:

— Дозволь мені битися з ним.

Схопивши його за плечі, Хизир одним рухом могутніх рук підніс та поставив на ноги, викрикаючи ув обличчя:

— Замовкни, нерозумний рабе! Хто ти такий, щоби просити у мене про милість? Що верзе твій нечестивий язик? Геть із дороги, поки я не викинув тебе у море, наче паршиве щеня!

— Я не раб, володарю, — твердо мовив Лук’ян. — Я — Шейтан-бей, і саме ти дарував мені свободу. Це бачили усі. Я реїс. Дозволь мені битися.

Від цих слів Хизирові забракло подиху, й він загарчав не своїм голосом:

— Віслюче, ти бився хоч раз на смерть? Нагадай мені, чи вбив ти за своє нікчемне життя хоч одного ворога?

— Своєю волею ти не давав мені зробити цього. Там, де шаблі позбувалися піхов, я позбувався права бути біля тебе. Ти беріг мене, всемогутній, як бережуть у морському поході аструлаб. Ним вимірюють шлях, а не розбивають мушлі, щоб наїстися. Зараз усе інакше. Якщо загрожує смерть від голоду, треба розбити мушлю аструлабом, як більше нема чим. Подивися — вони зняли гармати і тягнуть догори, а з цими невірними по-іншому ми не домовимося. Нас чекатиме загибель. Тож дозволь битись. Я знаю його. У нього важка шабля та могутні руки, але в голові лише пісок. Справжній воїн б’ється розумом. Я ж битимуся розумом та серцем. І переможу.

Відштовхнувши його, Хизир повернувся до щогли і сперся на неї, а потім промовив:

— Іди. І нехай буде з тобою Великий Аллах.

Невеличкий ял, спущений зі «Святої Елізи», підгрібав до розбитої галери. Лук’ян стояв нагорі по інший бік, склавши руки на грудях та зупинивши погляд на човні з трьома чужинцями, один із яких — кремезний воїн — стояв на носі, тримаючи обома руками звільнений од піхов довгий і важкий палаш. Роки не змінили виразу його обличчя, хоч отой схожий на ріпу ніс уже не сприймався так смішно, а погляд усе-таки свідчив: ця людина знає, що робить. І разом з тим він залишався тим самим Данилом, котрий і тепер не бажав вважати його за людину, тимчасом як колишнього Лук’яна, не кажучи вже про Чихоню, насправді давно не було на світі. Він не виріс, не зрівнявся силою з ворогом. Але замість нього з палуби реїської галери дивився Шейтан-бей — інша людина, й очі його зовсім не мали страху.

Від цього погляду та ледве помітної посмішки, що грала на скривлених губах непоказного супротивника, який, не інакше, втратив глузд, грубі пальці несамохіть перебирали по гострому клинку. Данило не відчував бажання вбивати Чихоню, хоча колись, дуже давно, зробив би це, якби, зловивши його за крадіжкою риби, увесь мокрий та розлючений, зміг наздогнати на березі річки Бог. Тепер, коли ось-ось мала початися гарматна стрілянина з абордажем, ці спогади здавалися дурнуватими вигадками. Та й річ була не в тім. Від палаша, який мацали його завжди упевнені пальці, залежало життя тих, кого він звик вести за собою, і байдуже, хто при цьому мав стати проти нього.

Долоня, що підтримувала зброю, укотре перейшлася по залізі й не відчула належного тертя, бо ковзала поверхнею клинка, наче корабель по морі. Лезо палаша у місці, де дотикалося до тіла, зволожилося. Ніс човна торкнувся напівзатопленої галери, і водночас Деніел відштовхнувся ногою, переходячи на її палубу.

І одразу ж відбувся рух навпроти — спершись рукою на борт, противник легко перескочив його, стрибнувши з цієї висоти униз. Від поштовху худенького тіла галера, що засіла розбитим носом на підводній скелі, ледь помітно хитнулася, проте Данило на мить утратив рівновагу. А Лук’ян, вихопивши обома руками з-за поясу шаблю та кинджал, кинувся на ворога. І засвистіло залізо, видаючи раз за разом дзвін, що змушував напружуватися усіх тих, хто застиг нагорі, схопившись за борти.

Те, що зброя та руки ворога швидші, Деніел зрозумів одразу, пропустивши один за одним два випади короткої та легкої шаблі, що зачепила його бік, а потім плече, разом з одягом розсікши й тіло. Той, хто вийшов битися проти нього, все-таки був воїном, і від розуміння цього з голови зникло усе зайве, залишивши місце лише холодній розважливості. Ворог, якому вистачило б одного-єдиного удару, встигав ухилятися від його важкого клинка, а натомість відповідав дрібними уколами, з яких навіть не кожен був здатний проколоти одяг. Лук’ян мовби читав думки і на кожен підготовлений випад дужого супротивника мав готову відповідь. Його манера битися нагадувала змію, що стрімко жалить, хоч і не спроможна переламати ворогові хребет.

Кілька разів Данило насідав на нього з усієї сили, та щоразу це мало не вилазило йому боком, а в останньому зіткненні змушений був відводити блискавичний удар Лук’янового клинка неозброєною рукою. Від прагнення встигати за прудкішим супротивником ноги поступово наливалися важким, і вразити його не було жодної можливості.

Витягши й собі кинджал, Деніел відступив за похилену щоглу. Захищатися стало легше, але ця зміна тактики теж мало не зіграла з ним злого жарту. Зробивши кілька оманливих рухів і спроб уразити його у груди, низький на зріст ворог спромігся на несподіваний випад, націлюючись у ліву руку велетня. Кинджал, грюкнувши, упав на дошки, а спроба підняти зброю не вдалася — рука таки отримала пошкодження. Не можучи знайти протидію нападам супротивника, Данило відступав на корму, оглядаючись туди, де накочувалися хвилі, облизуючи ледь похилену палубу, край якої занурився у воду. Ще крок — і важке тіло спричинило її рух, збільшуючи нахил.