Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 71)

— Реїси! — мовив Хизир. — Браття! Зупиніться. До Бізерти дійдуть не всі. Потрібне ще одне зусилля. Тут, ось тут, де ми стоїмо, заховані дванадцять наших кращих галер, їжа та вода. Ще трохи — ми сядемо на них, і тоді невірні пошкодують, що зробили це.

На нього дивилися сотні божевільних очей, не розуміючи цієї мови і не вірячи до кінця, адже капудан-паша досі тримав усе в суворій таємниці.

Розкопувати пісок почали негайно, а Лук’ян, зібравши сотню найстійкіших, рушив до моря. Насамперед викопали канати, і невдовзі кілька реїсів уже пірнали, шукаючи галеру, що лежала на дні найближче до берега. Мотуз прив’язали до корми і нелюдськими зусиллями потягли непомірну вагу по дні. Вона рухалася по ліктеві на раз. Виснажені м’язи людей тріщали, ноги грузли у піску, вириваючи ями, в які провалювалися ті, хто ще намагався триматися.

— Я зарубаю сам, власноруч кожного, хто мовить хоч слово зневіри! — горлав Хизир. — В ім’я Аллаха позакривайте роти і тягніть! В ім’я Аллаха! Я — бейлербей моря! І жодного разу не обдурив вас! Якщо кажу, що завтра ми попливем, отже, це правда!

Неймовірними зусиллями галеру таки підтягли до краю прибою. Далі це було неможливо поза всяке бажання. А невдовзі відлив зробив своє. Галера похилилася набік, і вода линула з трюмів. Залишки вичерпували. Дно задраїли швидко, і тепер ті, які нарешті повірили не лише у життя, а й у перемогу, з тривогою оглядалися на море, жахаючись від думки побачити ворожі вітрила. Та Всевишній сьогодні беріг їх.

Ніхто не чекав нового припливу, і галеру, що стала легкою, з криками пхали вже назад у море. Скоро вона загойдалася на хвилях. Шейтан-бей наказав тягти на борт кілька величезних довбень, і скоро на кормі закипіла робота. Споруджували пристрій, суті якого поки що не розумів ніхто. Сотні очей із тривогою лупилися на галеру, де вже підняли щоглу і доставляли останні весла. Розуміння, що там не стане місця для всіх, гризло кожного.

— Реїси! — мовив Хизир. — Не зупиняйтеся. Викопуйте усе. Ви бачите — там ще багато весел, а я тут, серед вас, і залишуся на березі, доки останній реїс не стане на палубу. Шейтан-бей підійме усі галери. Там вистачить місця кожному!

Натовп замовк, коли обладнана галера відпливла і з неї поскакали у воду роздягнуті люди. Канати кидали слідом. Люди якийсь час пірнали, і скоро кінець мотуза було закріплено за довбню, в отвори якої тепер заставляли грубі патики, за які мали крутити, намотуючи канат. Довбня проверталася кругом себе, корма́, де стояв пристрій, присіла по самі борти. Усі завмерли. А потім вода завирувала, і з-під хвиль виринув ніс затопленої галери. Вигуки лунали недовго. Гребці взялися за весла і повільно рушили до берега, тягнучи за собою власне спасіння.

Усі кинулися у воду. Другу галеру затягли на мілину і лишили, бо далі плисти було неможливо. Лук’ян наказав відв’язати її та рушив за новою. Воду швидко вичерпали, і нова галера, налагодивши ще один підйомний пристрій, попливла на пошуки затоплених.

Наступного дня до заходу сонця усі дванадцять гойдалися на хвилях. Гармати зайняли належні місця. Викопали й завантажили усю заховану воду та їжу, порох і ядра. А зранку караван рушив од берега, взявши напрямок на північ.

Лук’ян стояв на носі передньої галери і дивився у далечінь, ловлячи зустрічний вітер. Позаду лунали крики, перегукуючи чайок та хвилі, бушувала радість тих, хто день у день упродовж місяця дивився в очі смерті. Але ця радість не знаходила шляху до його завмерлого серця. Там, у Джумхарі ат-Туніссі залишилося усе його багатство. Те, заради чого варто було жити. Ціле сховище книжок, не бачених досі, сонячний годинник, майстерні, де вже досягали перших успіхів ремісники, яких він найняв. Усе це лишилося там, де він готувався стати другим Абу Хаширом ібн Махді. А божевільне відчуття, що справді здатний на це, викликало зараз таку прикрість, що скиміло у грудях.

— Шейтан-бею!

Хизир надійшов ззаду нечутно.

— Так, володарю… — вклонився Лук’ян.

— Це ти врятував усіх. Хвала Аллаху, що він послав нам тебе. Ми житимемо. І нехай бережуться невірні.

— Я сумую за палацом, — мовив Лук’ян. — Там я міг робити те, чого не може ніхто і за що здатний віддати життя. Там я міг розкрити такі таємниці, створити таку силу й багатства, що важко уявити самому. Повелителю, за рік ти б усе побачив. Тепер я просто реїс.

— Ні, не просто. Ти — Шейтан-бей. Ось що головне. Були б на місці руки, здатні тримати шаблю, була б на плечах голова, спроможна думати, жив би Аллах у серці. Ось що головне. Усе решта можна здобути. Ми повернемося, — відповів Хизир, і вперше за весь останній час на його спаленому сонцем обличчі промайнула зловісна посмішка.

Це мало вигляд буревію, що народжується зненацька серед повного затишшя і трощить усе на своєму шляху, а потім зникає невідомо куди. Караван з десяти іспанських кораблів, що трапився на шляху, намагався відійти у бік основних сил, але тут уже все складалося по-іншому. На відкритому просторі за відсутності супутнього вітру вітрильники не могли тягатися з галерами, що наздогнали і вдарили у корму. Лише половині з них удалося врятуватися. Один корабель згорів ущент, та чотири, у тому числі найбільший, було захоплено без великих пошкоджень.

Полонені команди відразу ж посіли місця на веслах у галерних трюмах, реїси ж, вивільнені від гребної роботи, повели захоплені кораблі. Частині своїх воїнів капудан-паша наказав одягнути обладунки невірних, і перше місто ворожого берега — Бона, залишивши стіни фортеці, вивалило на берег зустрічати переможне військо імператора, яке відпливало саме від цих стін кілька місяців тому.

Хизир спалив не лише місто — усю Менорку, забивши християнськими бранцями трюми нових захоплених кораблів, що стояли в бухті. Подібне відбувалося у кожному місті, а флотилія, котру місцеві жителі назвали диявольською, продовжувала рухатися на захід, збільшуючись од зупинки до зупинки, змітаючи усе на своєму шляху й залишаючи погляду Великого Імператора Карла Габсбурґа, який на цей час іще відчував себе тріумфатором, лише спалений берег своєї колись квітучої імперії.

Утім, на відміну від свого брата Аруджа, цей ватажок реїсів умів зупинитися. Дійшовши до Честорі, відчувши спиною армаду іспанців, які кинулася у гонитву, Хизир завернув на південь і заховався між островів. Тут після трьох днів відпочинку його караван під проводом Сінана та Сіді-Алі взяв курс на Аль-Джазаїр.

Залишивши собі тільки три галери, Хизир зник серед островів Адріатики та впав у роздуми. Справа, що вимагала негайного вирішення, була зараз понад усе. Та існував ще один ворог, окрім оскаженілих іспанців та генуезців, які борознили непривітні осінні хвилі у пошуках тих, кого язик тепер не повертався назвати переможеними.

Насувалася зима, а північний вітер Бора капудан-паша умів відчувати задовго до пронизливих поривів. Його могутній карк починав скиміти щороку перед першою зимовою негодою. Так сталося і тепер. Тому саме тут і вирішив старий реїс здійснити задумане. Його галера взяла курс на схід і за день шляху на самоті зупинилася в бухті острова Пелеос.

Вечір поступився ночі. Люди переважно мовчали. Вони повсідалися біля бортів, тулячи змучені й замерзлі спини до солоних порепаних дошок. Опустили вітрило, і гроза морів став біля щогли. Кожен, окрім Лук’яна, знав, що зараз почує.

— Шейтан-бею, — промовив Хизир, дивлячись у його бік, — кілька днів тому я пояснив тобі, чому ти не просто реїс, не згадавши при цьому ще одну важливу річ. Скажу тепер. Ось тут зібралися ті, в кому я впевнений, як у самому собі. Ти серед них.

Лук’ян лише нахилив голову, притиснувши руку до грудей.

— Браття! — продовжував Хизир. — Ми припливли сюди, щоб заховати золото невірних та інші скарби, через які цій галері важко долати хвилі. Ми не повеземо це до Аль-Джазаїра, хоча там наш дім. Різне може статися. І якщо Всемогутній Аллах відвернеться від нас, то невірні прийдуть і туди. Якщо ми прогнівили Всевишнього, вони зруйнують наш дім, як зробили це з Джумхарі ат-Туніссою. Я питаю вас — можливо таке чи ні?

Ствердні вигуки залунали відусіль.

— Тож, якщо це станеться, у нас будуть золото та зброя, щоб розпочати усе спочатку, скільки б нас не залишилось, і своїми діяннями вимолити прощення Аллаха. Ми попливемо у місце, відоме лише мені й Аруджу, якого вже покликав Аллах. Там лежать наші скарби. І ми докладемо ще. І будемо разом берегти цю велику таємницю в ім’я Аллаха. Але треба поспішати. Якщо налетить Бора, нас розіб’є об каміння. Я вже відчуваю його.

Схвальні вигуки лунали недовго, а потім кожен, упавши на коліна і вийнявши шаблю, промовив одне й те саме. Коли настала його черга, Лук’ян опустився навколішки і витягнув зброю. Сонце у червонявому мареві готове було зануритися у море, і його смужка просто на очах ставала вужчою. Нічний холод ліз крізь одяг та охоплював тіло. Ті самі слова зазвучали ще раз над чорними хвилями Ак-Денізу.

— Я, Шейтан-бей, берегтиму цю таємницю так, як мої брати реїси, а якщо зраджу, то нехай страшною смертю від їхньої руки скарає мене Аллах, хоч би якої віри я був.

Море ревіло, розбиваючи об гострі холодні скелі темно-зелені, майже чорні хвилі на білу піну. Корабель підкидало, й відчайдушні крики команди танули у скрипінні такелажу. Щойно їм дивом удалося уникнути загибелі біля мису острова Ксамакс, що виступав далеко у воду. Аби його минути, ван Герст на свій страх та ризик наказав поставити ще один брамсель, і лише таким чином «Свята Еліза», прискоривши рух, обійшла каміння зі заходу.